«Я не думала, що це може бути наша остання зустріч, я цього не відчувала. Я просто намагалася його більше обіймати, говорити, що я його люблю, бути з ним… Досі шкодую, що не обійняла його востаннє. Але я віддам цей борг». T. Oliinyk/ICRC.

Марина та Микола познайомилися у Львові. Разом працювали у Києві. Вже подружжям з доньками переїхали жити до Полтави, міста щасливих людей, як говорить Марина з усмішкою, – втілювати спільні мрії, створювати власний затишок та жити щасливо. Цієї зими подружжя мало відсвяткувати 11 річницю шлюбу. Проте навесні минає рік, як ім’я її чоловіка внесено до реєстру зниклих безвісти, а родина не знає, де він.

Микола зник у квітні 2023 року під час служби в армії. Попри відсутність інформації, незважаючи на невідомість, всупереч усьому – дружина і доньки вірять, що колись найдорожчий тато й чоловік повернеться.

Далі вона розповідає свою історію.

Як все починалося

“Мій чоловік книжковий дизайнер за фахом. Я – філологиня української мови, викладала і вчителювала, працювала і зараз працюю у сфері українського книговидання редакторкою та перекладачкою. Ми познайомилися у Львові на книжковому фестивалі «Форум видавців», бо обоє обожнюємо книги. Час від часу ми випадково зустрічалися у Києві, аж потім стали працювати разом в одній книгарні та вже тоді спілкувалися значно більше. Там у нас виникла перша спільна традиція: щосуботи в книгарні було мало відвідувачів, тому ми дивилися фільми мовою оригіналу. І це було дуже романтичне літо, після якого ми зрозуміли, що створені одне для одного, бо нам разом дуже комфортно, затишно та добре.”

“Наше кохання виросло з дружби й від цього стало ще міцнішим.”

“Мені здається, що культурні люди мають підвищену емпатію. Ця жахлива війна впливає на них дуже сильно. Микола був готовий до того, що рано чи пізно піде служити, особливо після того, як влітку загинув його друг (теж Микола і теж культурна людина). І питання, яке тоді коханий дуже часто ставив собі та мені: чому він загинув, а я тут? Але він відчував себе відповідальним за забезпечення своїх дітей і своєї матері-одиначки. Це почуття сімейного обов’язку втримало його від того, щоб піти добровольцем до армії раніше.

Микола був мобілізований 14 лютого 2023 року. Виконуючи перше бойове завдання, на жаль, зник разом з побратимами поблизу Авдіївки. Відтоді він вважається зниклим безвісти. Ми дуже сподіваємося, що він потрапив у полон (для мене це завжди так жахливо звучить, але, виходить, тепер це найоптимістичніший варіант), тому що інформація, яку нам вдалося з’ясувати, дає нам велику надію на те, що це так і є.”

Як все відбулося

“Як я дізналася, що Микола зник безвісти? Останній раз ми з ним розмовляли 26 квітня о шостій тридцять вечора. Ми домовилися, що він мені пізніше ще напише. Але він не написав і після того більше на зв’язок не виходив. Це був вечір середи. Наступні три дні стали для мене пеклом. У четвер та п’ятницю мені ще потрібно було ходити на роботу, тримати себе в руках, щоб вчити дітей. Але в суботу я просто цілий день плакала, бо розуміла – сталося щось недобре. І в неділю зранку я прокинулася з думкою, що вже минуло три дні, а це означає, що можна звертатися до всіх офіційних структур з питанням «що відбувається?». Я подзвонила до територіального центру комплектування і соціальної підтримки (ТЦК), подала запит до Національного інформаційного бюро про зникнення людини й почала шукати інформацію, що робити далі. Так дізналася, що є Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, дізналася, що є Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.

У понеділок я пішла до ТЦК. «Чекайте, для вас є сповіщення», – сказали там у відповідь на мої запитання.”

Мені дали сповіщення в руки. Крізь сльози я намагалася розібратися в канцелярській мові, доки не побачила фразу «зник безвісти». Тоді я ще не усвідомлювала, що це означає.

“Далі – звернення до поліції та усіх інших офіційних структур. Номер МКЧХ у Полтаві мені дала знайома знайомих, у якої теж зник безвісти чоловік. Я прийшла в офіс, там ми заповнили запит на розшук. Відтоді ми з пані Наталею (фахівець із захисту родинних зв’язків) постійно контактуємо. Вона час від часу телефонує дізнатися, як у мене справи. Я періодично в неї запитую, чи є новини. Але, на жаль, новин немає.”

“Коли Микола проходив військову підготовку, ми зустрілися ще двічі. І остання наша зустріч була саме на Великдень минулого року, 16 квітня. Ми гостювали у Миколиної сестри. Разом фарбували яйця, пекли пасочки, згадували багато приємних спогадів, багато сміялися.”

Микола завжди казав, що ніколи не треба забувати, що в житті є радість, навіть в таких складних обставинах, які ми зараз переживаємо, і за будь-якої можливості цю радість треба примножувати. Так ми й намагалися жити на Великдень минулого року.

“Мені зараз здається, що я була дуже наївна і, мабуть, не усвідомлювала до кінця всіх загроз, які на нього можуть очікувати. Тоді я не думала, що це може бути наша остання зустріч, я цього не відчувала. Я просто намагалася його більше обіймати, говорити, що я його люблю, бути з ним.”

В очікуванні звісток

“Микола завжди веде щоденник, записує тексти від руки і потім набирає їх або не набирає (усміхається). Він взяв до війська кілька блокнотів, записував туди вірші, щоденні враження, що відбувалося з ним чи з його побратимами. І мені дуже приємно це все читати, тому що так я ніби переживаю всі події разом з ним.”

“Микола також замальовував усе, що бачив навколо, та людей, які його оточували. Малювання – це так само невіддільна частина його життя. Взагалі він про себе завжди говорить, що він «повільна людина». Він сприймає дійсність і робить паузу, щоб передати красу цього світу у творчості.

Як сказав один його друг: це, мабуть, єдиний його знайомий, який володіє всіма видами мистецтва. Микола пише вірші, Микола грає музику, Микола малює, Микола танцює, Микола співає (сміється). Він така людина мистецтва. Творчість – це те, чим він живе, і те, що він передав своїм донькам і за що я йому дуже вдячна. Тому що доні теж дуже люблять щось вигадувати, малювати, вони обоє грають на скрипці. Старша донька любить писати: вигадує вірші, придумала книжку про сім’ю жабенят Лататьків і разом з друзями пише роман.”

“Я часто ношу його одяг. Про себе думаю, що зігріваю ці речі для нього, щоб коли він повернеться, вони були теплими. Щоб він знав, що ми чекаємо на нього. Коли сьогодні я одягла його куртку, у мене було відчуття, ніби він мене обіймає і поруч зі мною.”

“Ми з дівчатами маємо на відстані його оберігати, адже зв’язок із сім’єю є завжди, і тато завжди з ними ось тут, у серці, і ось тут, у думках. Я говорю дівчаткам, що вони «янголятка-оберігатка», тому всі їхні побажання тато чує та відчуває.”

“Нещодавно доньки вигадали для себе традицію: коли на годиннику хвилини збігаються з годинами, є така теорія, що можна загадувати бажання. Тому коли вони бачать однакові цифри на циферблаті, то скандують «Татусь-повертусь, татусь-повертусь».

“Вони мають у собі стійку впевненість у тому, що тато повернеться, і я за це їм дуже вдячна, бо таким чином доньки й мене підтримують.

У вересні у Миколи був день народження, на який я купила йому в подарунок смартфон з хорошою камерою – це його маленька мрія: фіксувати на невеличку камеру життя навколо. І від його дня народження я майже щодня записую на цей телефон йому відео, де розповідаю що зі мною відбувається, як живу наше життя за двох. Це моя надія на те, що я з ним спілкуюся і він це відчуває. Мені дуже хочеться, щоб він це відчував. І коли він повернеться, то зможе надолужити за допомогою цих відео все, що пропустив. А також щоб він знав, що ніколи, ні на мить, ні на секунду, ні на частку секунди ми про нього не забували.”

“І досі просто шкодую, що не обійняла його востаннє. Ми стояли на пероні вокзалу. Наш експрес мав вирушати, але була ще якась хвилинка перед тим, як двері зачиняться і експрес поїде, а він стояв за метр від мене на пероні, і я думаю: «Мені треба вискочити і просто його обійняти». Але в експресі доньки, а що як він поїде, а я не встигну повернутися.”

Я його тоді не обійняла, але сподіваюся, що я ще обійму його. Я віддам цей борг.

“На цьому закінчується наша розмова. Марина загортається у куртку Миколи, яку, очевидно, гріє для чоловіка. Здається, по-справжньому жінку зігріває не одяг, а її непохитна надія. Мабуть, в одній людині ще ніколи не було стільки ніжності й тотальної віри одночасно.

Виходячи з кав’ярні, ми йдемо різними напрямками у невеликому місті з найщасливішими людьми. Марина впевнена, що в їхній з чоловіком спільній історії подорожей буде ще багато нових міст. Багато моментів, які вони розділять разом та будуть згадувати щороку на Великдень і радіти життю попри все. Вона мусить дочекатися. Чоловіка. Відповіді. Новин. Бодай чогось, аби мати сили далі жити.”