Таня Гауліс – зі Швейцарії, але її серце належить людям, які потребують її допомоги по всьому світу. Ми поспілкувалися з нею про її роботу в Луганську та інших місцях у ролі дегегата МКЧХ.

Це Ваша перша місія з МКЧХ?

Я приєдналася до МКЧХ в 2010 році. На першу місію я поїхала в Чечню, потім в Демократичну Республіку Конго, Ірак, Південний Судан, Москву і тепер у Луганськ. Це моя шоста місія.

Який Ваш професійний досвід? І що Вас привело в МКЧХ?

Я маю вищу освіту в галузі політології та міжнародних відносин. Я багато подорожувала, цікавилася іншими культурами і завжди хотіла допомагати людям. До того ж, я хотіла виконувати корисну роботу і бачити результат власної праці. Тож стати гуманітарним працівником було логічним вибором. Коли мені було 18, я на волонтерських засадах працювала із бідними дітьми в нетрях Еквадору. Згодом я побачила на телебаченні, як гуманітарні організації надавали допомогу в Ірані після землетрусу в місті Бам в 2003 році, і зрозуміла, що це справді те, що мені хотілося б робити.

Коли я шукала роботу, то одночасно подалася в банк та в МКЧХ. Я відхилила пропозицію банку, натомість поїхала з МКЧХ у Чечню. Це був вибір, який декому видавався нелогічним! Серед моїх далеких родичів були делегати МКЧХ, тож, може, це в крові. 🙂

Які пріоритети діяльності Вашого підрозділу?

Я працюю у відділі економічної безпеки, і наша мета – допомагати постраждалому населенню задовольняти свої основні потреби і покривати неминучі витрати, зберігаючи власну гідність. Ми допомагаємо людям під час кризи або після її завершення. В залежності від ситуації, ми надаємо продукти харчування і необхідні предмети побуту, підтримуємо сільське господарство, турбуємося про здоров’я тварин та допомагаємо людям відновити господарську діяльність й отримувати від неї дохід.

Наразі на непідконтрольних Україні територіях у Луганській області ми сконцентровані на продовольчій безпеці. Цього року ми регулярно забезпечували продуктовими та гігієнічними наборами близько 27000 осіб, які проживають в 55 населених пунктах уздовж лінії зіткнення. Паралельно ми розпочали реалізацію проектів із розвитку засобів існування населення, щоб люди самі могли виготовляти продукти харчування, а не повністю покладатися на гуманітарну допомогу. Будучи відданими ідеї “давати вудку, а не рибу”, ми постачали насіння овочевих культур, свійську птицю, теплиці і корм для сільськогосподарських тварин людям, які проживають у замінованих районах. Ми сподіваємося розширити ці проекти в наступному році.

В інших районах на непідконтрольних Україні територіях у Луганській області ми надавали підтримку найбільш вразливим категоріям населенням через нашого партнера – місцеве товариство Червоного Хреста. Окрім цього, для забезпечення кращої роботи соціальних установ, наприклад, психіатричних лікарень та притулків, ми плануємо завозити туди меблі.

Ми також забезпечуємо функціонування пункту обігріву МКЧХ. Завдяки цьому люди, які очікують на перетин мосту в Станиці Луганській, можуть перепочити, попити води чи гарячих напоїв.

Чи пам’ятаєте Ви відчуття на борту літака по дорозі на свою першу місію?

Коли я пакувала валізи, то чекала на поїздку з нетерпінням. Але з наближенням дати вильоту почали з’являтися інші думки. Не так легко міняти стабільне життя на щось зовсім інше, особливо на життя у місці, де люди страждають від конфлікту. Починають з’являтися думки, чи зможу я взагалі виконувати роботу, чи на правильному я шляху. Але це швидкоплинне відчуття. Як тільки ви приземляєтеся, ви з головою поринаєте в роботу. З самого першого дня ви знайомитеся з усіма особливостями вашої організації.

То як Вам працюється на територіях, охоплених конфліктом?

Мій партнер, який в МКЧХ працює вже багато років, якось сказав мені: “Важливо не де ти, а з ким ти”. І я з цим абсолютно згодна. Кожен раз, коли я починаю нову місію, мене охоплює позитивний стрес. Але й з’являються певні побоювання, адже ми працюємо в складних умовах. Місця, в яких ми виконуємо завдання, іноді виглядають як найнебезпечніші точки на карті світу.

Коли пілот літака попросив пасажирів пристебнути ремені безпеки, тому що через 15 хвилин ми приземлимося в Багдаді, на мене напала кількасекундна паніка: «Багдад? Ви жартуєте? Це погана ідея, розвертаємось назад!» Але, звісно, літак не розвернувся. Найбільше мене вражає те, що місця, які виглядають так страшно ззовні, поступово стають рідними. Ви там живете, працюєте, знайомитеся з місцевою культурою, почуваєтеся там комфортно і заводите друзів… Ви приживаєтеся настільки, що наприкінці місії вже не хочете від’їжджати, а кожне прощання відриває шматок від вашого серця.

Як ви знаходите мотивацію на роботі?

Передусім, ви повинні вірити в те, що робите. Що це саме те, чого ви прагнули. Ще потрібна дещиця ідеалізму, яка вам буде нагадувати, чому ви опинилися тут, особливо, коли справи ідуть не найкращим чином. Я – ідеаліст, але окрім цього мене мотивують практичні результати моєї роботи та її позитивний вплив на життя людей.

Проте мотивацію легко втратити, наприклад, після шестигодинної поїздки на мотоциклі в джунглях під дощем і в багнюці, коли ви повністю промокли і замерзли, а перспектива прийняти гарячий душ чи знайти мінімальний рівень комфорту не світить в найближчі 10 днів. Мотивацію легко втратити, коли ви з міркувань безпеки не можете поїхати до людей, яким ви потрібні. Та, на щастя, трапляються й чудові речі. Наприклад, людина, яка не вміє читати і писати, посміхається і дякує вам англійською. І це чудово. А чого варта дитяча посмішка! Вона змушує вас забути про стрес і втому, і ви точно знаєте, що на своєму місці.

Щодня я черпаю мотивацію в командній роботі, адже немає кращого почуття, ніж спільне досягнення. Як делегат МКЧХ, я не тільки працівник, я відповідаю за команду. Це означає, що я повинна бути в їхньому розпорядженні, знаходити рішення при виникненні проблем, підбирати правильні слова, щоб розвіяти їхні сумніви та розчарування, при цьому не показуючи власні, адже я не хочу їх засмучувати. Моя команда в Луганську навіть змінила рядки відомої пісні Нірвани “It smells like teen spirit” на “It smells like TEAM spirit “. Це і є моя мотивація.

Яким є Ваш найнезабутніший спогад про роздачу допомоги?

Місцеві зазвичай прагнуть до спілкування з нами, адже часто ми – єдині сторонні люди, яких вони бачать. Вони діляться своїми переживаннями, розчаруваннями, найгострішими проблеми чи стражданнями. В такі моменти мені часто доводиться ховати свої емоції, адже людям не допоможе, якщо я розплачуся у них на очах. Стримуватися дуже важко, особливо такій чутливій людині, як я.

У Конго, наприклад, ви описуєте свій день так: “Сьогодні ми повантажили мотоцикли на човни, перепливли річку, а потім потрапили до в’язниці”. В цьому й криється вся іронія роботи в МКЧХ!

Чим ваша місія в Україні відрізняється від інших?

Тут ідуть активні бойові дії, які щодня безпосередньо впливають на людей. Проміжків “до конфлікту” і “після конфлікту” поки не існує, тож ми тут, щоб супроводжувати людей у цей важкий період. Оскільки я володію російською мовою, то тут, на непідконтрольних Україні територіях Луганської області, я можу спілкуватися з людьми так, як не могла цього робити, наприклад, в Іраку. Без необхідності перекладу я почуваюся ближчою до людей та їхніх історій.

Я завжди любила спорт, але займатися ним регулярно в умовах ненормованого робочого дня та частих поїздок у важкодоступні місця не виходило. Я, як і багато моїх колег, намагаюся бути активною, та результат не завжди задовільний. Щодо занять у позаробочий час, то в Луганську у мене є певні можливості. Тут я можу їсти в різних закладах харчування, ходити в кіно, цирк або театр… Я купила велотренажер, іноді бігаю вулицями міста і, найголовніше, після довгих семи років я нарешті знайшла можливість продовжити займатися свою справжньою пристрастю  – хокеєм.

На завершення…

Щороку, коли я приїжджаю додому в Швейцарію, знайомі запитують мене, чи це моя остання місія, і коли я остаточно повернуся. А відповідь моя залишається незмінною. Це не екскурсія, не щось тимчасове. Коли я приєдналася до МКЧХ, я не тільки обрала роботу, я вибрала своє життя.