«Ми їдемо розбитою дорогою до маленького містечка на півночі Харківської області. За нами декілька вантажівок гуманітарної допомоги, попереду – пошкоджені будинки, зруйновані мости та люди, які, попри все, чекають. Без електрики та опалення. Посеред німого міста зі слідами від численних обстрілів. Моя робота – це не про мене, а про таких людей».

Наш колега Тимур Потєхін за свої 30 років встиг попрацювати викладачем, відвідати чимало нових країн, змінити сферу діяльності та стати внутрішньо переміщеною особою, коли у його країні почався збройний конфлікт. Ми поспілкувалися з ним про те, як робота змінила не лише його життя, а й життя сотень людей з прифронтових міст та сіл.

Про минуле та теперішнє

До роботи в МКЧХ у мене був досить цікавий професійний шлях. За фахом я викладач англійської мови, тож працював в університетах Харкова. Також я спробував себе у готельно-ресторанному бізнесі. Звісно, багато подорожував, відкривав для себе нові міста в найрізноманітніших країнах. А зараз їжджу різними населеними пунктами України. Але хотілося б, щоб саме ця подорож була за інших обставин.

Моя посада тут – старший фахівець із фінансово-економічної безпеки. Хоч я і працюю в МКЧХ більш як три місяці, але з минулого року моя робота набула зовсім іншого сенсу.

На перший погляд здається, що це рутинна справа: реалізація різних програм та проєктів, їх адаптація, оцінка, моніторинг, численні роздачі гуманітарних наборів. Але за кожною цією дією стоять люди, які гостро потребують допомоги: ті, які щодня живуть під звуки вибухів, не мають доступу до базових потреб, які втратили роботу, стабільний дохід, але не покидають власну домівку. Я не з чуток знаю, як це складно – помістити все своє життя у дорожню валізу і поїхати кудись без сподівань повернутися додому.

Тут я розумію, що потреби людей під час збройного конфлікту не обмежуються одноразовою підтримкою. Ми маємо мислити стратегічно, працювати на перспективу: а що буде, якщо ми зробимо так чи інакше? Як це допоможе змінити економічне становище в громаді та подолати наслідки конфлікту для окремої людини?

“Якою б діяльністю ми не займалися, наша робота – це велика відповідальність.”

Про роботу та все, що з нею пов’язано

Вже у перші тижні роботи тут я зрозумів, що на таких посадах немає етапу, коли ти зробив достатньо. Тут немає жодних рамок. У будь-який час я можу відповідати на дзвінки від людей, тому що знаю, що вони хвилюються, їм потрібна підтримка, розуміння, що про них пам’ятають.

Це ж допомагає і рости особистісно, оскільки наш рівень відповідальності не дає права на помилку. Ми намагаємося бути максимально уважними,  щоб вчасно відреагувати на запит, вчасно приїхати до того чи іншого села, селища у Сумській, Харківській чи Полтавській областях та, попри все, доставити допомогу, яку там дуже чекають.

Відверто кажучи, мої батьки були дещо збентежені, коли я влаштувався працювати в МКЧХ. Вони знали, що іноді робота буває дуже специфічною, доводиться виїжджати у райони, де неподалік проходять бойові дії. Але, звісно, вони розуміли, наскільки важливо для мене бути тут. Зараз вони щасливі, що я знайшов справу до душі, хоча, думаю, все ще хвилюються перед кожним виїздом, навіть якщо не говорять про це. За цей час МКЧХ зі звичайної роботи перетворився в ціле нове життя, не менше.

“Чи думав я декілька років тому, що все так складеться? Ні. Але щодня я розумію, що я там, де маю бути.”

Харків – Краматорськ – Полтава

До 24 лютого минулого року я жив та працював у Харкові, але довелося покинути це місто та на деякий час переїхати до Києва. Звідти в середині березня я поїхав до батьків, які мешкали у Краматорську Донецької області. Я хвилювався за них, адже вони жили у постійній небезпеці, напруженні та нерозумінні, що буде далі. З часом у місті ставало дедалі неспокійніше, ми чули обстріли, прокидалися та засинали під супровід повітряних тривог. Тому почали вирішувати, куди їхати в пошуках безпеки та певної тиші. Мій батько багато років провів у Полтаві, багато хороших спогадів лишилося про це місто. Так ми опинилися тут з надією, що зможемо почати нове життя.

Те, що залишається поза робочим часом

Я багато часу проводжу з родиною, наздоганяю ті роки, коли дуже поспішав жити і був далеко від них.

Ми з батьком почали разом займатися спортом, граємо в настільний теніс, читаємо наукову літературу, вчимося тут робити те, на що раніше в рідному місті чомусь завжди бракувало часу.

Якщо коротко: саме зараз я починаю по-справжньому жити. Мої рідні поруч, я маю роботу, яка дійсно приносить мені задоволення та потужну команду, з якою, на перший погляд, неможливе стає можливим.