Минулого літа життя Тетяни з Донецька розділилося на «до» та «після». Працюючи у саду у селищі Гірник Куйбишевського району Донецька, за тиждень до свого 64-річчя вона наступила на міну.

«Близько 8 ранку я приїхала на свій город. У серпні у мене завжди дозрівали помідори, огірки. Потрібно було ще викопати картоплю, зібрати яблука. Роботи багато.

Планувала того дня все зробити по максимуму: почастішали обстріли і невідомо, коли приїхала б знову. До того ж, напередодні були повідомлення, що мирний житель підірвався на міні неподалік. Тому того дня я була дуже обережна, по всіх стежках ходила обережно та дивилася під ноги.

This article is also available in English.

Цілий день пропрацювала на городі, зібрала кабачки, цибулю, картоплю, два відра помідорів, огірки, яблука, груші, навіть кавуни та диньки. Приготувала сумки, в ящик персики зібрала».

Тетяна зателефонувала дітям на початку сьомого вечора, сказала, що зібрала врожай і вони можуть за нею приїжджати.

«Щойно я поговорила з дітьми по телефону, і буквально за 15 хвилин я почула приліт.

Лягло десь недалеко, за 50 метрів від мене. Дивлюся – дим.

З-за густого листя не видно було, що там, але почула якийсь дивний шурхіт чи шелест. Перша думка промайнула, що діти повинні скоро приїхати, а тут починаються прильоти.

Мені залишалося тільки переодягнутися та зірвати листя смородини для засолювання огірків. Я пішла до будиночка тією самою стежкою, якою ходила цілий день. І раптом – вибух, наче кинули велику петарду під ноги. Відразу пил, бруд, різкий запах пороху, мене відкинуло на спину. Я підвелася на лікті. Дивлюсь – одна нога в крові, посічена осколками, на іншій вивернута і розірвана стопа. Я відчула різкий біль, як від дуже сильного опіку.

На мені був одягнений фартух, у кишені якого був телефон. Одразу набрала дітей, сказала, що підірвалася на міні. У відповідь тиша, гадаю, може, зв’язок поганий; я знову набрала і запитала: «Ви почули мене?» Вони відповіли: «Так, ми вже в ліфті».

Я подивилася на телефон, рівно півгодини минуло з моменту мого першого дзвінка їм, коли я сказала, що готова і чекаю на них».

Светлана Кузнецова / МККК

Усього за півгодини життя Тетяни змінилося назавжди

«Я відповзла під дерево, сіла на шлакоблок, ногу притримую, кров тече, вся брудна в одній капці залишилася, і ногу сильно пече, наче в окропі.

Приїхали донька, зять та його батько. Ділянка велика, все в зелені. Донька кричить: «Мамо, мамо!» Я говорю, що я під горіхом, обережно йдіть. Зять приїхав з аптечкою, наклав мені джгут. Я кажу: «Беріть сумки з картоплею, помідорами й несіть у машину». – «Які сумки, мамо?..»

Вони мене підняли за руки та ноги і понесли до машини, посадили на переднє сидіння. Донька каже: «Мамо, тільки не заплющуй очі», – вона боялася, що я знепритомнію.

Мене одразу привезли до лікарні. Санітари переклали на каталку, повезли до операційної, зробили спинальну анестезію. Під час операції я була притомна, чула все і зрозуміла, що ногу ампутували. Пам’ятаю цей день похвилинно: о 18:50 я підірвалася на міні, о 20:00 розпочалася операція, закінчилася о десятій вечора.

Після операції приїхали відвідати мої доньки, друзі. Усі стоять плачуть, а я кажу: «Там огірки вдома, треба їх у банки закатати».

Процес загоєння дуже довгий та важкий. Півтора місяці в лікарні, нога не гоїться ось уже більше ніж півроку, постійно доводиться їздити на перев’язки, чищення. Кажу лікареві: «Коли ж я вже на протез стану, а то я танцювати так люблю?» Протез досі не дозволений, доки нога повністю не загоїться.

Тетянин город уже незабаром рік як стоїть занедбаний. «Захоплення садівництвом мені мама прищепила ще в дитинстві. Ми з нею цей город разом почали облагороджувати ще 20 років тому. Дуже сумую за своїм городом та садом, часто сниться».

Светлана Кузнецова / МККК

«Зараз, ось, у мене залишилася клумба біля будинку, я нею займаюся». У Тетяни росте 5 видів ірисів, тюльпани, нарциси, а також весняні крокуси та гіацинти.

На Тетяну чекає ще довгий і тяжкий шлях до одужання, що вимагає численних маніпуляцій та реабілітації. Незважаючи на труднощі, вона, як і раніше, сповнена рішучості повністю відновитися і повернутися до свого звичного способу життя.