З 5-9 березня цього року президент МКЧХ Петер Маурер відвідав Україну. Це його другий візит до країни, відколи майже три роки тому розпочався конфлікт у Донбасі. В цьому щоденнику він ділиться своїми враженнями про людей, з якими зустрічався і спілкувався, та про місця, в яких побував.
Підписуйтеся та слідкуйте за новинами Петера Маурера у Twitter: @PMaurerICRC
День 1: Розчарування і розкол у суспільстві
Під час мого попереднього візиту, в лютому 2015 року, Київ був абсолютно інший. Він усе ще намагався зрозуміти нову реальність — збройний конфлікт, який розпочався на сході країни роком раніше.
Щойно завершився бій за Дебальцеве — один із найбільш жорстоких і кровопролитних боїв від початку конфлікту, і мирні жителі цього регіону перебували у стані сильного потрясіння та розпачу. Це був час напруженої дипломатичної діяльності та переговорів: перші особи України, Франції, Німеччини та Росії щойно уклали другу Мінську угоду.
Для МКЧХ це був час жорсткого тиску; організація намагалася надавати базову допомогу біженцям і вимушеним переселенцям, літнім людям, хворим та всім іншим уразливим групам населення, які опинилися у скрутному становищі в результаті конфлікту.
Сьогодні, два роки потому, ми продовжуємо активно надавати базові послуги — наприклад, лише цього тижня наші команди взяли участь у аварійному постачанні води населенню Авдіївки.
Проте коли люди дізналися про нас більше, їхні очікування підвищилися — чого і слід було очікувати. Особливо важливо те, що тепер визнається роль МКЧХ як нейтрального гуманітарного посередника, яка закріплена в Женевських конвенціях, і організація більш широко залучається до співпраці в різних форматах. Наприклад, у жовтні, коли 600 000 жителів Луганської області ризикували залишитися без води через відсутність домовленості між сторонами, як виняток, ми втрутилися в ситуацію і запропонували сплатити рахунки за електроенергію за два місяці для відновлення водопостачання жителям, яких від нього відключили через несплачені рахунки за електроенергію.
І це на додачу до базових послуг, над наданням яких наша команда (на сьогодні близько 500 осіб) працює щодня.
Під час мого попереднього візиту я бачив, як люди запалювали свічки на вулицях і площах Києва. Два роки потому свічки стоять у тих самих місцях, але глибокий біль, який вони символізують, менш помітний на перший погляд.
Натомість майже під час кожної розмови я помічав розчарування і безнадію, які відчувають люди під час затяжного конфлікту за відсутності чіткого виходу.
На перший погляд, життя в місті потроху повертається до звичного ритму. Але за результатами всіх моїх зустрічей із політиками, високопосадовцями та нашими офіційними особами в Україні я зрозумів, яким глибоким є розкол у суспільстві в результаті конфлікту. Він уразив кожного.
День 2: Перший день на Донбасі
Сьогодні я відвідав Майорськ, невеличке селище, розташоване просто на лінії фронту.
Там я зустрівся зі Світланою, медсестрою, яка керує місцевим пунктом надання першої допомоги. Щодня вона ходить на роботу пішки з сусіднього селища Жованка — 4 кілометри в один бік.
Пункт надання першої допомоги розташований у покинутому дитячому садку — зараз у Майорську дуже мало дітей.
Світлана та її колега біля пункту надання першої допомоги у Майорську.
Більшість родин з маленькими дітьми виїхали з селища. Більшість жителів, які залишилися, — це люди похилого віку, хворі або непрацездатні. Або ті, кому просто нікуди більше йти.
Більшість літніх людей протягом усього життя важко працювали у вугільних шахтах чи у сталеливарній промисловості, яка домінує в регіоні. Але їхні мізерні пенсії насилу покривають основні потреби, особливо після того, як ціни почали різко зростати після початку конфлікту. Це призвело до того, що можливість людей звести кінці з кінцями значно залежить від допомоги, яка надається МКЧХ та іншими організаціями.
Протягом останніх трьох років жителі Майорська вночі часто чують звуки артилерійських обстрілів. Ніхто не має зазнавати таких випробувань.
День 3: Міжнародний жіночий день
Сумний початок дня. Я відвідав місце загибелі делегата МКЧХ, швейцарця Лорана дю Паск’є, що сталася через падіння снаряда перед нашим колишнім офісом у жовтні 2014 року. Ми поклали квіти і вшанували пам’ять колеги біля невеличкого меморіалу. Це нагадування про жертву, яку приніс Лоран, далеко від родини, друзів і домівки.
Сьогодні міжнародний жіночий день. Жіночий день, більш відомий як 8 березня, є одним із головних державних свят в Україні, набагато важливішим, ніж у Швейцарії. Чоловіки дарують квіти коханим і близьким жінкам і намагаються висловити вдячність за все, що вони роблять.
Нашу організацію надихає та живить сила талановитих жінок, які працюють у польових умовах — доглядають за пораненими, керують пунктами розподілу продуктів харчування та ремонтують лінії водопостачання. Відданість жінок, з якими мені пощастило поспілкуватися в Донецьку, — це щось неймовірне. Багато з них мешкають у цьому районі та допомагають громаді, відколи розпочався конфлікт.
Міжнародний жіночий день — важливе свято в Україні. Співробітниця МКЧХ спілкується з літньою жінкою.
Пізніше я вирушив до Нікішина, села, яке опинилося на передовій на початку конфлікту. Наталя Олександрівна, представниця місцевої влади, розповіла мені, що з 800 осіб, які проживали в селі на початку війни, зараз залишилося всього 207. Решта втекли до сусідніх сіл або до інших віддалених районів, часто зупиняючись у родичів або друзів у великих містах.
Ще один день, ще один покинутий дитячий садок. У ньому майже не залишилося меблів, за винятком піаніно, яке нагадує про безтурботні часи. Дитячі книжки вкриті брудом і розкидані підлогою; вони попадали з полиць, коли в будівлю влучили снаряди.
Підвал цього дитячого садка використовувався як бомбосховище; там, у темряві, ховалися від жахіття, що відбувалося ззовні, понад 60 осіб.
Зруйнований дитячий садок у селі Нікішине.
Мій колега з офісу МКЧХ у Донецьку Акім Реграгі розповів, що вони планують допомогти з відновленням цього садка, щоб одного дня він знову відчинив свої двері для дітей.
День 4: Черги, міни і зруйнований міст
У Луганській області створено лише один пункт пропуску, в якому цивільні особи можуть перетнути лінію розмежування — Станиця Луганська. Автомобільний міст у цьому місці був зруйнований під час минулих боїв, тож тепер людям доводиться долати цю ділянку пішки, тримаючи особисті речі в руках. Сьогодні я зробив те саме.
Довгі черги на пункті пропуску Станиця Луганська.
Іноді людям доводиться чекати у чергах біля пунктів пропуску годинами або навіть днями, на відкритому повітрі, наражаючись на небезпеку артилерійського обстрілу, бойового вогню і вибухів мін, витримуючи випробування зимовими морозами або літньою спекою.
На парканах можна побачити величезну кількість попереджувальних знаків «Стоп, міни!».
Ми хочемо максимально знизити мінну небезпеку в пунктах пропуску. Ми встановили вбиральні, щоб люди не сходили з дороги, щоб справити потребу в найближчих кущах, не підозрюючи про приховану небезпеку.
Я принагідно відвідав волонтерів Червоного Хреста, які обслуговують пункти обігріву, організовані МКЧХ по обидва боки пропускного пункту, і подякував їм за роботу. Зараз сніг тане, але, за словами волонтерів, посеред зими люди були вдячні за можливість перепочити в теплі та випити гарячого чаю.
Всередині я поспілкувався з жінкою, яка розповіла мені, що щодня перетинає пункт пропуску Станиця Луганська, щоб піклуватися про членів своєї родини, які мешкають по той бік лінії заткнення.
Вона розповіла мені, як важко щодня перетинати пункт пропуску. Я переконався в цьому особисто і побачив усе на власні очі.
