Стаття 122 Національні інформаційні бюро

Стаття 122

Національні інформаційні бюро

Текст положення*

(1) На початку конфлікту й у всіх випадках окупації кожна зі сторін конфлікту засновує офіційне інформаційне бюро у справах військовополонених, які перебувають під її владою. Нейтральні держави або держави, що не воюють, , що прийняли на своїй території осіб, що належать до однієї з категорій, зазначених у статті 4, вживають таких самих заходів стосовно цих осіб. Відповідна держава стежить за тим, щоб інформаційне бюро у справах військовополонених мало у своєму розпорядженні необхідні приміщення, обладнання та персонал для забезпечення його ефективної діяльності. Держава має право залучати військовополонених до роботи в цьому бюро за умов, визначених тією частиною даної Конвенції, яка стосується праці військовополонених.

(2) В якомога коротший строк кожна зі сторін конфлікту передає своєму інформаційному бюро всі відомості, зазначені в четвертому, п’ятому та шостому абзацах цієї статті, про кожну особу з боку супротивника, яка потрапила під її владу та належить до однієї із зазначених у статті 4 категорій. Нейтральні держави або держави, що не воюють, діють так само стосовно осіб цих категорій, яких вони прийняли на своїй території.

(3) За посередництвом, з одного боку, держав-покровительок та, з іншого боку, Центрального агентства, зазначеного в статті 123, бюро негайно надсилає ці відомості якомога швидшим способом відповідним державам.

(4) Ці відомості дають можливість швидко поінформувати найближчих родичів. З урахуванням положень статті 17, такі відомості повинні включати, наскільки це можливо для інформаційного бюро, стосовно кожного військовополоненого його прізвище, ім’я, звання, армійський, полковий, особовий чи серійний номер, місце та повну дату народження, зазначення держави, до якої він належить, ім’я батька, дівоче прізвище матері, ім’я та адресу особи, яку слід поінформувати, а також адресу, на яку можна надіслати кореспонденцію для військовополоненого.

(5) Інформаційне бюро одержує від різних відповідних органів відомості про всі випадки переміщення, звільнення, репатріації, втечі, госпіталізації та смерті й передає такі відомості в порядку, передбаченому вище в третьому абзаці.

(6) Так само регулярно, якщо можливо, щотижня, передають відомості про стан здоров’я тяжко поранених або хворих військовополонених.

(7) До обов’язків інформаційного бюро також входить надання відповідей на всі надіслані йому запити стосовно військовополонених, зокрема тих, які померли в полоні, а також здійснення будь-яких запитів, необхідних для одержання інформації, яку просять надати, якщо бюро її не має.

(8) Усі письмові повідомлення, які робить бюро, скріпляють підписом або печаткою.

(9) Крім того, на інформаційне бюро покладається обов’язок збирати й передавати відповідним державам усі цінні речі, зокрема кошти в будь-якій валюті, крім валюти держави, що тримає в полоні, а також документи, що мають важливе значення для найближчих родичів, залишені військовополоненими, яких репатріювали чи звільнили, або які втекли чи померли. Такі речі Бюро пересилає в опечатаних пакетах з доданням документа, в якому точно зазначено детальні відомості про власника речей, а також повний перелік умісту пакета. Інші особисті речі таких військовополонених передають за домовленістю між відповідними сторонами конфлікту.

* Номери абзаців додані для зручності пошуку.

Застереження або заяви

Відсутні

ЗМІСТ

Вступ. 3
Історична довідка. 3
Від Гаазьких положень до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1929 року. 4
Підготовча робота. 4
Дипломатична конференція 1949 року. 5
Створення та організація роботи бюро. 6
Зобов’язання створити бюро. 6
Персональна юрисдикція. 7
Організація. 8
Кадрове та матеріально-технічне забезпечення. 10
Мета бюро. 11
Завдання бюро. 12
Управління та обробка інформації 12
Збір та централізація інформації 12
Передача інформації 13
Виняток щодо передачі інформації 14
Захист персональних даних. 14
Засоби та процес передачі 16
Засвідчення письмових повідомлень. 17
Запити. 18
Вступ. 18
Запити на інформацію.. 18
Запити від бюро. 19
Передача цінних речей. 20
Інші завдання, не згадані в Конвенції 22
Характер інформації, управління та обробку якої здійснює бюро. 23
Вступ. 23
Ідентифікаційні дані військовополонених. 23
Інформація про зміну статусу або становища військовополонених. 24
Інформація про померлих. 25
Інформація про стан здоров’я військовополонених. 25
Інша інформація про військовополонених. 27
Координація між бюро, Центральним агентством з розшуку та Національним товариством Червоного Хреста або Червоного Півмісяця. 27

Бібліографія. 29

Вступ

Стаття 122 регулює створення та функціонування національних інформаційних бюро[1]. Основним завданням цих бюро є управління та обробка, зокрема збір, централізація та передача, інформації про осіб, які перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права і потрапили до рук ворога. Статті 136-139 Четвертої конвенції містять паралельні положення щодо осіб, які перебувають під захистом цієї Конвенції.
Створюючи бюро відповідно до цього положення, сторона збройного конфлікту забезпечує себе засобом збору, централізації та передачі інформації про особу та статус військовополонених. Таким чином, бюро відіграє ключову роль у запобіганні зникненню військовополонених і полегшує страждання їхніх родин, надаючи інформацію про долю і місцезнаходження їхніх родичів.
Цей коментар присвячений передусім роботі національних інформаційних бюро щодо військовополонених відповідно до Третьої конвенції, а також містить посилання на інших бенефіціарів відповідно до Першої та Другої конвенцій, таких як поранені, хворі, особи, які зазнали корабельної аварії, та померлі[2]. Робота бюро щодо цивільних інтернованих та інших осіб, які перебувають під захистом[3], а також щодо осіб, які не перебувають під захистом жодних інших договорів, розглядається в коментарях до статей 136-139 Четвертої конвенції. Обидва набори коментарів доповнюють одне одного, і їх слід читати разом для розуміння повного обсягу завдань, покладених на бюро відповідно до Конвенцій[4]. Статтю 122 також необхідно читати разом з іншими положеннями Конвенції, які стосуються, зокрема, померлих[5] та Центрального агентства з розшуку[6].
На практиці національні інформаційні бюро створювалися не завжди. Однак багато держав створили органи та процеси, які виконують функції бюро. Незалежно від того, чи існує «національне інформаційне бюро» як таке, органи влади часто збирають інформацію про осіб, які перебувають під захистом, не проводячи розрізнення між характером їхньої ситуації або статусом. У цьому сенсі мета цього положення все одно досягається, а його технічні деталі залишаються релевантними, але їх слід розуміти у світлі цієї реальності.

Історична довідка

Потреба в централізації інформації про військовополонених виникла на дуже ранніх етапах розробки документів, що регулюють збройні конфлікти. Стаття 122 є вдосконаленою версією положення, яке бере свій початок у Гаазьких положеннях 1899 року і враховує досвід Першої та Другої світових воєн.

Від Гаазьких положень до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1929 року

Стаття 14 Гаазьких положень 1899 і 1907 років вимагає від воюючих держав і нейтральних країн, які прийняли воюючі сторони на своїй території, створити «довідкове бюро з питань військовополонених». У версії 1907 року також зазначено інформацію, яку зобов’язане збирати і реєструвати таке довідкове бюро з питань військовополонених[7]. Основним завданням цих бюро, яке виявилося найбільш цінним під час Першої світової війни, було відповідати на адресовані їм запити і з цією метою отримувати всю інформацію про військовополонених (зокрема, про їхнє інтернування, переведення, звільнення під слово честі, обмін, втечу, госпіталізацію та смерть)[8]. На кожного військовополоненого мала бути заведена картка, яка містила б детальну персональну інформацію (номер полку, ім’я та прізвище, вік, місце походження, звання, підрозділ, поранення, дата і місце взяття в полон, інтернування, поранення і смерті), яка після укладення миру повинна була бути надіслана державі, до якої належав полонений[9]. У Положеннях також зазначалося, що «всі предмети особистого користування, цінні речі, листи тощо, знайдені на полі бою або залишені полоненими, які були звільнені під слово честі, або обміняні, або які здійснили втечу чи померли», повинні бути зібрані і передані зацікавленим особам[10].
Стаття 77 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1929 року відтворює це положення, але в ній було вперше чітко сформульовано мету бюро, а саме: «забезпечити можливість швидко інформувати сім’ї». Також були надані додаткові деталі щодо характеру інформації, яка підлягає передачі[11].

Підготовча робота

Під час обговорень, що відбувалися напередодні Дипломатичної конференції 1949 року, особлива увага приділялася ролі національних товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (надалі – «національні товариства») стосовно національних інформаційних бюро. Багато національних товариств висловили готовність до забезпечення належної роботи бюро на заклик їхніх урядів. На попередній конференції національних товариств у 1946 році більшість делегацій рекомендували урядам призначити свої національні товариства для участі в роботі бюро[12]. Однак на Конференції урядових експертів у 1947 році було визнано недоцільним вказувати це в тексті проєкту конвенції, вважаючи за краще залишити урядам свободу вибору, яку саме організацію призначити для виконання цього завдання[13].
У світлі практики деяких нейтральних держав під час Другої світової війни відмовлятися надавати Довідковому агентству у справах військовополонених (згодом перейменованому на Центральне агентство з розшуку)[14] інформацію про інтернованих військових та військовополонених, що здійснили втечу, які перебували на їхній території, урядові експерти погодилися з пропозицією МКЧХ про те, що нейтральні держави повинні мати такі самі зобов’язання щодо передачі інформації, як і сторони конфлікту. Проєкт положення, поданий на розгляд Дипломатичної конференції в 1949 році, було відповідним чином скориговано[15].
Інші дискусії на Конференції урядових експертів 1947 року зосереджувалися на важливості уніфікації форм, що використовуються для передачі інформації, і забезпечення швидкої передачі інформації («якомога швидшим способом»)[16]. У проєкті конвенції, представленому на 17-й Міжнародній конференції Червоного Хреста в Стокгольмі в 1948 році, МКЧХ відмовився від своєї пропозиції створити єдині посвідчення особи, визнавши, що краще визначити, яку інформацію, що стосується особи, необхідно передавати в бюро, і вказати, що всі повідомлення, зроблені бюро, мають бути підтверджені[17]. МКЧХ також відмовився від вимоги пункту 7 статті 77 Конвенції 1929 року щодо щотижневого складання списку, який містив би всі додаткові відомості, здатні полегшити ідентифікацію кожного військовополоненого, пояснивши це тим, що вона рідко застосовувалася і не відповідала жодній конкретній потребі[18]. Однак він зберіг вимогу регулярно, якщо можливо, щотижня, передавати відомості про стан здоров’я тяжко поранених або хворих військовополонених.
Нарешті, діяльність бюро була поширена на всіх військовополонених, які перебувають під владою держави, що тримає в полоні, а не лише на тих, хто перебуває на її території, як це було в 1929 році[19].

Дипломатична конференція 1949 року

На Дипломатичній конференції 1949 року ніхто не ставив під сумнів доцільність створення національного інформаційного бюро або наявність відповідного положення в Третій і Четвертій конвенціях. Більшість дискусій була спрямована на покращення змісту проєктів положень[20].
Другий комітет запропонував чітко вказати, що відповідна держава повинна вжити заходів для забезпечення свого бюро належними приміщеннями, обладнанням та персоналом, щоб воно могло функціонувати належним чином. З цією метою державі, що тримає в полоні, було надано право залучати військовополонених для роботи у своєму бюро. Комітет також додав новий пункт про те, що бюро відповідатиме за надання відповідей на всі запити щодо військовополонених. Крім того, він конкретизував останній пункт проєкту статті про цінні речі військовополонених, уточнивши, що предмети, які належать військовополоненим, мають бути передані державі, до якої належать військовополонені, з розумінням того, що будь-які предмети, не передані безпосередньо, мають бути повернуті відповідно до домовленостей, узгоджених між зацікавленими сторонами[21].
Насамкінець, Координаційний комітет Конференції зазначив, що проєкт статті не містив застереження, яке існувало в паралельному положенні Четвертої конвенції (стаття 137(2)), що звільняє бюро від передачі інформації, якщо це «може завдати шкоди відповідній особі або її родичам»[22]. Однак було вирішено залишити цю статтю в її тодішньому вигляді, оскільки, як зазначив представник Сполученого Королівства, існує чітка різниця між становищем цивільних осіб і військовополонених. Цивільні особи можуть уже перебувати на чужій території на момент початку воєнних дій і мати причини не бажати повідомляти про себе країні свого походження, тоді як військовополонені на момент взяття у полон перебували на службі своєї країни, яка, ймовірно, вже мала всі основні дані щодо них. Комітет погодився, і стаття залишилася без змін[23].

Створення та організація роботи бюро
Зобов’язання створити бюро

Як свідчить формулювання «засновує» у першому реченні статті 122(1), сторони міжнародного збройного конфлікту зобов’язані створити національне інформаційне бюро і зробити це «на початку конфлікту й у всіх випадках окупації»[24]. Таке формулювання не залишає жодних сумнівів щодо абсолютного характеру цього зобов’язання. Для того, щоб бюро могло виконувати свої завдання якнайшвидше після початку збройного конфлікту, держави повинні розглянути можливість вжиття таких заходів, які можуть бути необхідними вже в мирний час[25].
У випадку окупації, незалежно від того, чи стикається вона зі збройним опором, окупаційна держава повинна невідкладно створити бюро. Бюро або його філія повинні розташовуватися на самій окупованій території з огляду на особливе становище осіб, які перебувають під захистом, на таких територіях, яке багато в чому відрізняється від становища осіб на національній території окупуючої держави.
Низка держав створили національні інформаційні бюро в мирний час[26]. У деяких випадках сторони збройного конфлікту не створювали «національне інформаційне бюро» як таке, але збирали необхідну інформацію про осіб, які перебувають під захистом, і передавали її до Центрального агентства з розшуку. Це відбувалося навіть тоді, коли держави розгортали свої збройні сили за межами національної території, зокрема під час участі в багатонаціональних силах. Цими різними способами органи влади виконували свої передбачені Конвенцією зобов’язання щодо передачі Центральному агентству з розшуку та відповідним сім’ям інформації про захищених осіб, які потрапили до їхніх рук, і визнавали важливість забезпечення виконання завдань бюро навіть за відсутності такого бюро. Починаючи з 1949 року, у декількох конфліктах держави не мали можливості або бажання збирати необхідну інформацію[27]. У цих та інших конфліктах цю роботу на практиці виконувало Центральне агентство з розшуку або делегати МКЧХ, які відвідували військовополонених[28].
Зобов’язання створити національне інформаційне бюро також є обов’язковим для «нейтральних держав або держав, що не воюють». Між термінами «нейтральна» і «що не воює» немає суттєвої різниці; обидва терміни означають державу, яка не є стороною міжнародного збройного конфлікту[29]. Щойно «нейтральна» держава або держава, «що не воює», приймає особу, яка має право на статус військовополоненого[30], вона повинна забезпечити, щоб завдання, які покладаються на національне інформаційне бюро, виконувалися стосовно особи, яка перебуває під захистом, без обмежень для будь-якого більш сприятливого поводження, яке вона може вирішити або має зобов’язання надати особі, яка перебуває під захистом, відповідно до свого внутрішнього законодавства[31]. Нейтральні держави або держави, що не воюють, повинні забезпечити, щоб цей захист надавався всім військовополоненим, які перебувають під їхнім контролем або юрисдикцією, а не лише тим, яких вони прийняли на своїй території[32].

Персональна юрисдикція

Завданням національного інформаційного бюро є отримання та передача інформації про всіх осіб, які перебувають під захистом, і які мають право на статус військовополонених, «які перебувають під владою» або «які потрапили під владу» сторони конфлікту, до якої належить це бюро[33]. Це є удосконаленням Конвенції 1929 року, яка обмежувала роботу бюро військовополоненими, які перебувають на території сторони конфлікту[34].
Коли особи, які мають право на статус військовополонених, потрапляють під владу держави, що тримає в полоні, вона повинна в найкоротші терміни забезпечити виконання завдань, покладених на національне інформаційне бюро, щодо таких осіб, які перебувають під захистом, незалежно від місця їхнього перебування. А отже, це стосується й місць несвободи, розташованих за межами національної території такої Сторони.
Діяльність бюро має також поширюватися на медичний і духовний персонал, який утримується для надання допомоги військовополоненим[35].

Організація

У цій статті та деінде в конвенціях не міститься жодних подробиць щодо запропонованого характеру, складу та методів роботи національного інформаційного бюро. Окрім передбаченого Четвертою конвенцією зобов’язання створити спеціальний відділ бюро з питань дітей на окупованих територіях, дані про особу яких викликають сумніви[36], не надається жодних вказівок щодо того, який орган повинен відповідати за створення та функціонування бюро[37]. Всі ці питання залишаються на розсуд національних органів влади, відповідальних за створення бюро.
Оскільки бюро має запрацювати на початку бойових дій, органи влади ще в мирний час мають вжити заходів для визначення процедур і механізмів його створення та функціонування. Зокрема, вони повинні визначити структуру і методи роботи бюро, вказати джерела його фінансування та ресурси, розподілити обов’язки і визначити роль Національного Товариства Червоного Хреста або Червоного Півмісяця стосовно бюро[38]. На практиці деякі держави в мирний час створюють неактивну або базову структуру, яка може бути активована або розширена в разі міжнародного збройного конфлікту[39]. Для забезпечення належного функціонування бюро настійно рекомендується, щоб особи, які будуть призначені до нього під час збройного конфлікту, заздалегідь пройшли відповідну підготовку, а також продовжили її під час самого процесу.
Держави можуть створити два бюро: одне для військовополонених, а інше для інших осіб, які перебувають під захистом, або одне бюро, яке охоплюватиме обидві категорії осіб. Якщо за це відповідає державний орган, може бути логічно створити одне бюро для військових, а інше – для цивільних осіб, оскільки цими двома категоріями осіб зазвичай займаються різні органи влади[40]. Якщо бюро не інтегроване в систему державного управління, можливо, краще мати одну структуру, щоб уникнути прогалин або дублювання та об’єднати досвід[41].
Під час Другої світової війни національні інформаційні бюро, що займалися питаннями військовополонених, зазвичай перебували у віданні державних органів. Бюро, які мали завдання передавати інформацію про цивільних інтернованих, були різними за характером і походженням. У деяких випадках вони, як і бюро, були відповідальними за військовополонених, а в інших – були створені національними товариствами. Однак найчастіше вони безпосередньо залежали від державних органів, таких як Міністерство внутрішніх справ або Міністерство безпеки.
Нещодавня практика показує, що держави створюють свої національні інформаційні бюро у різний спосіб. Деякі з них дають вказівки своїм урядам створити бюро, мандат якого може обмежуватися лише військовополоненими або охоплювати як військовополонених, так і цивільне населення, що перебуває під захистом[42].
Деякі держави вирішили доручити завдання керувати роботою бюро національному товариству[43].
У деяких випадках повноваження бюро зі збору, централізації та передачі інформації можуть поширюватися на власних громадян держави[44] і охоплювати всі види збройних конфліктів, як міжнародних, так і неміжнародних, а також інші надзвичайні ситуації та катастрофи[45].
Незалежно від форми, бюро має підтримувати зв’язок з органами влади, оскільки саме вони несуть відповідальність за його належне функціонування згідно з міжнародним правом. Тому влада повинна мати можливість зберігати певний контроль над функціями бюро, незалежно від того, як воно організоване[46].
Органи влади мають запровадити механізми координації для забезпечення отримання бюро всієї інформації, необхідної для виконання його гуманітарних завдань. Вони також повинні надати бюро повноваження запитувати таку інформацію з усіх відповідних джерел, зокрема державних установ[47]. Належність бюро до вищих органів управління держави може полегшити його роботу. У будь-якому випадку чіткі процедури та лінії зв’язку між органами влади, у віданні яких є особи, які перебувають під захистом, та національним інформаційним бюро мають важливе значення для забезпечення того, щоб ті, хто фактично реєструє інформацію, передавали її до бюро. Форми, які будуть використовуватися для збору та передачі інформації, мають бути визначені заздалегідь[48]. Необхідно дотримуватися чинних норм захисту даних[49].

Кадрове та матеріально-технічне забезпечення

У третьому реченні статті 122(1) прямо вказано, що бюро повинно мати у своєму розпорядженні необхідні приміщення, обладнання та персонал для забезпечення його ефективної діяльності. Акцентуючи увагу на ефективній діяльності бюро, на Дипломатичній конференції 1949 року дійшли висновку, що важливим є не стільки спосіб організації бюро, скільки те, що воно повинно мати необхідний потенціал для ефективного виконання своїх гуманітарних завдань.
Для того, щоб бюро працювало ефективно, слід заздалегідь закріпити законодавчим або нормативним шляхом повноваження, які йому надаються. Цими повноваженнями можуть бути, зокрема, такі:

– надання необхідного приміщення, обладнання та персоналу, як зазначено в статті 122(1);

– звільнення від поштових зборів за кореспонденцію, гуманітарні вантажі та грошові перекази, адресовані військовополоненим, що відправляються бюро[50];

– «наскільки це можливо, звільнення від телеграфних витрат або, принаймні, значно знижені тарифи»[51];

– надання спеціальних транспортних засобів, організованих державами-покровительками або МКЧХ, для доставки кореспонденції, списків і звітів, якими обмінюються бюро і Центральне агентство з розшуку[52].

Крім того, у четвертому реченні статті 122(1) визначено практику, яка застосовувалася в минулому і виявилася дуже корисною для воюючих сторін: залучення військовополонених до роботи в бюро[53]. Такі військовополонені часто володіють мовою, якою може не володіти власний персонал держави, що тримає в полоні, і, таким чином, вони сприяють кращому розумінню процесу обробки персональних даних військовополонених. Військовополонені, які працюють таким чином, продовжують перебувати під захистом положень цієї Конвенції, що стосуються праці[54]. Військовополонені, які працюють в бюро, повинні бути репатрійовані, як і інші військовополонені, без зволікання після припинення активних бойових дій[55].

Мета бюро

Перше речення статті 122(4) підсумовує мету національного інформаційного бюро: отримувати і передавати інформацію, що дозволяє точно ідентифікувати військовополонених і швидко сповіщати їхні сім’ї. Хоча ця інформація передається державі, до якої належить військовополонений, ця держава не є кінцевим адресатом. Вона, звичайно, може взяти до відома ці дані для власних цілей, але вона повинна передати їх тим, для кого вони були зібрані, тобто сім’ї особи, яка перебуває під захистом, яка має право знати про долю свого родича[56].
Згідно з цією статтею інформація, що передається, має бути такою, щоб можна було швидко повідомити найближчих родичів військовополонених. Було б неприйнятним, якби сім’ї не отримували призначені для них новини, наприклад, через неповну або неточну адресу або схожість імен. Тому в Конвенції чітко перелічено персональні дані, які мають бути зібрані (див. розділ F.2).
В англійській версії статті 122(2) використовується термін «найближчий родич», тоді як у французькій версії зобов’язання полягає в тому, щоб повідомляти інформацію «зацікавленим сім’ям» (“les familles intéressées”). Таким чином, у цьому контексті термін «найближчий родич» можна розглядати як синонім слів «родич» або «сім’я» особи, яка перебуває під захистом, і його не слід обмежувати більш суворим значенням «найближчий родич». На думку МКЧХ, цей термін має включати, як мінімум, дітей, народжених у шлюбі та поза ним, усиновлених дітей або пасинків чи падчерок; законного партнера чи партнера, який не перебуває у зареєстрованому шлюбі; батьків (у тому числі мачуху, вітчима, усиновителя); а також повнорідних, неповнорідних або усиновлених сестер і братів[57]. Поняття «сім’я» або «родич» також слід тлумачити в найкращих інтересах відповідної особи. Це означає, що всі елементи, необхідні для прийняття рішення в конкретній ситуації для конкретної особи, мають розглядатися з урахуванням її власних поглядів.
Зобов’язання інформувати найближчих родичів не означає, що вся інформація має бути передана сім’ям, оскільки самі особи, які перебувають під захистом, можуть мати виправдані причини для приховування певної інформації[58]. Однак, «в межах наявної інформації» має бути передана, принаймні, інформація, зазначена в статтях 122(4)-(6).

Завдання бюро
Управління та обробка інформації

Перш за все, національне інформаційне бюро сторони міжнародного збройного конфлікту має завдання збирати, централізувати та передавати інформацію про захищених осіб супротивної сторони, які перебувають під її владою. Відповідно до Конвенції, бюро має передавати інформацію державі-покровительці, у разі її наявності, і Центральному агентству з розшуку, які повинні передати її державі, до якої належать особи, які перебувають під захистом. Ця функція має на меті забезпечити інформування родин військовополонених про долю та місцезнаходження їхніх родичів, навіть якщо вони перебувають на території, контрольованій ворогом, і запобігти їхньому зникненню безвісти.

Збір та централізація інформації

Бюро збирає і централізує інформацію, яку зобов’язані збирати інші органи влади. Ця інформація охоплює всіх осіб, які перебувають під захистом Конвенції, тобто мають право на статус військовополоненого або відповідне поводження, доки вони перебувають під владою супротивної сторони. Слово «передає» в першому реченні статті 122(2) чітко вказує на те, що це завдання є обов’язковим, а не залишеним на розсуд сторін конфлікту. Централізація інформації включає в себе своєчасне, ще до початку воєнних дій, вжиття всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб служби, відомства або інші органи, відповідальні за осіб, які перебувають під захистом Конвенції, мали можливість передавати йому відповідну інформацію.
Конвенція залишає за державою, що тримає в полоні, право вибору способу, яким бюро збирає і централізує інформацію. Вона вимагає лише, щоб інформація була централізована «в якомога коротший строк», що не забороняє використання досягнень технічного і технологічного прогресу. Потреба в швидкості очевидна з огляду на призначення цієї системи: надавати можливість швидко інформувати найближчих родичів і виконувати зобов’язання вживати всіх можливих заходів для розшуку осіб, які вважаються зниклими безвісти внаслідок збройного конфлікту, і надавати членам їхніх сімей інформацію про їхню долю і місцезнаходження[59]. Своєчасний збір такої інформації компетентними органами та її централізація в бюро знижують ризик зникнення осіб безвісти, особливо у випадку багаторазового переміщення військовополонених. Особливу увагу слід приділяти військовополоненим, які, будучи пораненими або хворими, були ушпиталені і опиняються поза звичайними процесами поводження з ними та їх реєстрації[60]. Крім того, інформація, яка реєструється і передається, має бути максимально точною[61].
На додаток до інформації, згаданої в статті 122(4)-(6), бюро має намагатися отримати інформацію, що стосується, серед іншого, поранених, хворих, осіб, які зазнали корабельної аварії, і померлих[62]. Хоча централізація інформації є обов’язковою, надання необхідної інформації залежить не лише від держави, що тримає в полоні. Однак держава, що тримає в полоні, має намагатися отримати її, докладаючи всіх можливих зусиль, щоб передати її відповідній державі[63]. Значна частина інформації, як правило, надходить від самих військовополонених, які зобов’язані повідомити лише певні дані про свою особу[64]. До військовополонених не можуть застосовуватися ні фізичні, ні психічні тортури, ні будь-які інші форми примусу з метою отримання від них будь-якої інформації[65]. Якщо військовополонені відмовляються надати необхідну інформацію, до них може бути застосовано лише обмеження привілеїв, що надаються відповідно до їхнього звання та статусу[66].
У другому реченні статті 122(2) передбачено вимогу про те, щоб нейтральні держави чи держави, що не воюють, виконували таке саме зобов’язання щодо збору та централізації інформації про осіб, які перебувають під захистом Конвенції і потрапили під їхній контроль або юрисдикцію[67].

Передача інформації

Централізуючи інформацію, бюро може виконати ще одне зобов’язання, передбачене статтею 122(3), яка вимагає (слово «надсилає»), щоб бюро «негайно» надсилало інформацію «відповідним державам» за посередництва держави-покровительки і Центрального агентства з розшуку. Навіть якщо йдеться про велику кількість осіб, це не виправдовує невиконання цього зобов’язання.
Відповідно до Конвенції 1929 року держава, що тримає в полоні, зобов’язана передавати інформацію про військовополонених, які перебувають під її владою, як державі-покровительці, так і Центральному агентству з розшуку. Подвійна система передачі інформації як через державу-покровительку, так і через Центральне агентство з розшуку покликана зменшити ризик помилки або втрати інформації. Важливо, що вона дозволяє зібрати всю інформацію, якою обмінюються різні сторони, в одному місці – Центральному агентстві з розшуку, яке, таким чином, матиме загальне уявлення про становище осіб, які перебувають під захистом і знаходяться під владою всіх сторін конфлікту.
Якщо бюро має обирати між двома державами-покровительками, оскільки військовополонений належить до держави, яка не є країною його походження, воно має враховувати інтереси особи, яка перебуває під захистом, маючи на увазі те, що інформація, перш за все, призначена для сім’ї. З огляду на те, що з часів Другої світової війни держави-покровительки були визначені лише в п’яти збройних конфліктах, в останні десятиліття рідко виникала потреба у виконанні зобов’язання щодо передачі їм інформації[68]. У сучасній практиці інформація передається через Центральне агентство з розшуку.
Значення виразу «відповідні держави» роз’яснюється в статті 123, яка визначає, що Центральне агентство з розшуку має передавати інформацію, отриману від бюро, державі, до якої належить військовополонений. Зазвичай ця держава є державою, громадянином якої є військовополонений. Однак особа може воювати за державу, громадянином якої вона не є. Доцільність передачі інформації певній державі залежить від шкоди, яку вона може завдати відповідній особі. У деяких випадках інформування країни походження про те, що один з її громадян воює на боці збройних сил іншої країни, може завдати шкоди цій особі та її родині, і в такому випадку ненадання інформації може бути виправданим[69].
Якщо країна походження військовополоненого підтримує нормальні дипломатичні відносини з державою, що тримає в полоні, консульські служби останньої також повинні бути проінформовані, якщо військовополонений про це попросить[70].
Повідомлення країни походження залежить від згоди полоненого, оскільки військовополонені не зобов’язані розкривати країну свого походження. Саме через потенційні наслідки цієї інформації вона навмисно не була включена до переліку відомостей, які військовополонений зобов’язаний надати[71].

Виняток щодо передачі інформації

На відміну від відповідного положення статті 137(2) Четвертої конвенції стаття 122 не передбачає винятків щодо передачі інформації бюро[72]. В принципі, бюро зобов’язане передавати інформацію, зазначену в статтях 122(4)-(6), відповідній державі за посередництва держави-покровительки, у разі її наявності, і Центрального агентства з розшуку.
Тим не менш, абсолютний характер цього зобов’язання має бути узгоджений із захистом від передачі інформації, яка може завдати шкоди відповідній особі та/або її сім’ї. Військовополонені, які побоюються, що надана ними інформація може бути використана проти них або їхніх сімей, можуть вимагати, щоб її не передавали відповідним державам[73]. У такому випадку бюро все одно має повідомити Центральне агентство з розшуку, оскільки передача інформації Агентству ніколи не вважається такою, що завдає шкоди особам, які перебувають під захистом[74]. Однак у таких випадках передача інформації Агентством відповідній державі може бути призупинена[75].

Захист персональних даних

Завдання, покладені на національні інформаційні бюро, вимагають управління та обробки персональних даних. З моменту розробки статті 122 було прийнято численні національні, регіональні та міжнародні документи, що стосуються конфіденційності та захисту даних. Принципи, які вони містять, були розроблені для забезпечення належної обробки та захисту персональних даних, у тому числі в кризових ситуаціях[76]. Збір і передача інформації про військовополонених представниками бюро можуть бути узгоджені з цими принципами захисту даних, які включають принципи законної обробки та визначення мети[77].
Принцип законної обробки (наприклад, збору та передачі) вимагає наявності правових підстав для обробки інформації про військовополонених. Дотримання правового зобов’язання, в цьому випадку самої статті 122, надає чинні правові підстави для виконання цих завдань. Крім того, обробка інформації про військовополонених здійснюється на важливих підставах суспільного інтересу, оскільки вона є складовою мандатів як бюро, так і Центрального агентства з розшуку. Крім того, в життєво важливих інтересах військовополоненого (суб’єкта даних) або іншої особи може бути забезпечення того, щоб суб’єкт даних не зник безвісти.
На самому початку збору інформації про військовополонених слід визначити та сформулювати конкретну мету (або цілі) її обробки. Така мета має бути чіткою та законною. Відповідно до цього принципу, у статті 122 йдеться про мету збору та передачі такої інформації, а саме: забезпечити швидке інформування сімей осіб, які перебувають під захистом, про долю та місцезнаходження їхніх родичів, а також про те, щоб такі особи не зникли безвісти[78].
Національні закони та підзаконні нормативно-правові акти слід тлумачити таким чином, щоб забезпечити виконання владою зобов’язань, викладених у Конвенції щодо захисту військовополонених (інформувати їхні сім’ї та запобігати зникненню безвісти осіб, які перебувають під захистом), а також дотримання чинних договорів про недоторканність приватного життя, обробку та захист даних[79]. У всіх випадках має бути забезпечена можливість передачі інформації до Центрального агентства з розшуку[80]. Коли до роботи бюро залучається національне товариство, його діяльність має розглядатися як така, що слугує суспільним інтересам[81].
Останніми роками розвиток інформаційних технологій значно полегшив роботу бюро зі збору, централізації та передачі інформації, якою вони мають керувати. Хоча технології підвищили ефективність роботи бюро, зменшивши ймовірність того, що особи залишаться зниклими безвісти, вони також можуть підвищити ризики, пов’язані із захистом персональної інформації, зокрема, випадкове або несанкціоноване розголошення, фальсифікація або втрата такої інформації. Тому розпорядники інформації повинні вживати заходів, що забезпечують належний рівень безпеки, щоб зменшити такі ризики, беручи до уваги наявні технології та матеріально-технічні умови[82].

Засоби та процес передачі

У статті 122(3) вимагається, щоб інформація передавалася «негайно» і «якомога швидшим способом» відповідним державам за посередництва держав-покровительок і Центрального агентства з розшуку. Необхідність оперативності випливає з мети положення і була чітко усвідомлена розробниками як необхідна для захисту осіб і запобігання зникненням[83].
Відповідальність національного інформаційного бюро поширюється лише на передачу інформації до держави-покровительки та Центрального агентства з розшуку (навіть якщо вона передається з метою швидкого інформування найближчих родичів). Для того, щоб повністю реалізувати це положення, держава-покровителька і Центральне агентство з розшуку повинні передати інформацію «якомога швидшим способом» відповідним державам, і при цьому їм має бути надано всі умови від сторін конфлікту[84].
Використання в Конвенції виразу «якомога швидшим способом» вимагає від органів влади намагатися, відповідно до власного рівня технічного прогресу, використовувати найсучасніші наявні методи зв’язку[85]. Під час Другої світової війни інформація про військовополонених зазвичай надсилалася поштою, що іноді призводило до тривалих затримок. Щоб виправити це, Центральне агентство з розшуку іноді надсилало інформацію телеграфом або радіо.
Деякі з раніше існуючих засобів зв’язку, зокрема телеграф, відносно вийшли з ужитку[86]. Тому вимога використовувати найшвидші доступні засоби зв’язку передбачає, що сьогодні найбільш прийнятними є більш сучасні засоби, в тому числі електронні (такі як захищені електронні мережі та бази даних або електронна пошта). Однак, обираючи найшвидший засіб зв’язку, бюро має також враховувати його надійність і захищеність. За певних обставин це може означати використання портативних пристроїв зберігання даних, таких як компакт-диски або USB-накопичувачі, замість того, щоб, наприклад, покладатися на електронні способи передачі інформації, такі як Інтернет. Це також може означати захист паролем або шифрування електронних файлів. Важливо зазначити, що використання сучасних технологій для полегшення процесів реєстрації не звільняє Сторони від обов’язку надсилати оригінал картки-повідомлення про взяття в полон до Центрального агентства з розшуку[87].
Незалежно від обраних засобів та процесу, практика показала, що існує низка елементів, які є важливими для забезпечення ефективного функціонування системи, передбаченої в Конвенції. Зокрема, органи влади повинні забезпечити, щоб:

– система передачі включала в себе процес збору та передачі інформації від збройних сил до бюро;

– система передачі даних, що використовується бюро та органами влади, була сумісною з системою документообігу Центрального агентства з розшуку[88];

– проводилася перехресна перевірка інформації, щоб переконатися, що вона є точною і надійною, а система передачі – безпечною;

– імена та прізвища осіб, що перебувають під захистом, були написані правильно, відповідно до стандартних правил транскрипції, якщо використовуються різні алфавіти;

– процедури ставали суворішими, коли відбуваються зміни (щоб уникнути плутанини та «адміністративного» зникнення), особливо коли військовополонені переводяться поза межами звичайних процедур тримання під вартою;

– інформація, надана в повідомленні супротивній стороні, була максимально повною (на основі інформації, наданої військовополоненим);

– інформація оновлювалася в міру потреби;

– у випадку задіяння багатонаціональних сил процеси реєстрації, повідомлення та передачі були стандартизованими.

Засвідчення письмових повідомлень

Стаття 122(7) вимагає, щоб усі письмові повідомлення бюро були скріплені підписом або печаткою. За певних обставин це може бути електронний підпис. Вкрай важливо, щоб інформація, яка передається, була не лише максимально детальною і повною, але й не залишала місця для сумнівів. Зацікавлені сторони – сім’ї, органи влади та Центральне агентство з розшуку – повинні мати повну впевненість у достовірності повідомлення про взяття в полон, смерть, хворобу, репатріацію або звільнення. Необхідно докладати всіх зусиль, щоб звести помилки до мінімуму. Зобов’язуючи засвідчувати автентичність своїх письмових повідомлень у такий спосіб, Конвенція прагне забезпечити досягнення цієї мети.
Для інших повідомлень, які не мають паперової форми, характер каналів, якими вони зазвичай надсилаються, може вважатися достатньою гарантією їхньої автентичності. Якщо для збору, централізації та/або передачі інформації використовуються електронні засоби, органи влади повинні застосовувати засоби захисту (включаючи шифрування) та обмежувати доступ до неї і роботу з нею вузьким колом уповноважених співробітників.

Запити
Вступ

Згідно зі статтею 122(7) бюро також відповідальне за надання відповідей на всі «запити», отримані стосовно військовополонених, зокрема й тих, які померли в полоні. За умови повного дотримання вимог Конвенції бюро повинно мати у своєму розпорядженні інформацію, зазначену в абзацах 4-6. Однак у положенні також визнається, що якщо інформація відсутня, то бюро, в свою чергу, повинно робити «запити» для її отримання. В англійській версії тексту Конвенції термін «запити» використовується як для запитів на інформацію, адресованих бюро, так і для власних «запитів» бюро, тобто пошуку інформації[89]. Однак ці два поняття є різними.

Запити на інформацію

Усі особи, які перебувають під захистом Конвенції, тобто особи, які мають статус військовополонених, а також медичний і духовний персонал, що утримується, можуть бути об’єктом запиту інформації та пов’язаного з ним запиту. Стаття 122 не поширюється на запити, що стосуються громадян Сторони, до якої належить бюро. Однак ніщо не заважає органам влади поширювати персональну юрисдикцію бюро на своїх власних громадян[90]. Додатковий протокол I покладає на кожну сторону конфлікту обов’язок щодо пошуку та збору інформації про всіх осіб, які були оголошені супротивною стороною зниклими безвісти, а не лише про осіб, які перебувають під захистом Третьої і Четвертої конвенцій[91].
Конвенція не містить детальної інформації про те, хто може подавати запит на інформацію до національного інформаційного бюро. На практиці запити надходитимуть або від офіційного органу, найімовірніше, від Центрального агентства з розшуку або супротивної сторони (ймовірно, через її власне бюро), або від приватного суб’єкта, включаючи гуманітарні організації, такі як МКЧХ або національні товариства.
Відсутність деталізації цього питання в статті 122 вказує на те, що розробники хотіли залишити це питання відкритим, щоб приватні особи також могли подавати заяви на розшук, оскільки сама мета бюро – інформувати сім’ї про долю і місцезнаходження їхніх родичів[92]. Однак, залежно від обставин, національні органи влади можуть вирішити, що запити від родин мають надходити через Центральне агентство з розшуку. Важливо, щоб люди знали, куди звертатися з запитами на інформацію, і щоб вони отримували відповідь.
Поточна практика показує, що органи влади схильні визнавати широке коло фізичних та юридичних осіб такими, що мають право подавати до бюро запити на інформацію[93]. Однак, для кожного конкретного контексту мають бути встановлені критерії прийому запитів, а органи влади повинні забезпечити, щоб будь-яка особа чи організація, яка має законний інтерес, могла подати запит. Окрім держави, до якої належить військовополонений, держави-покровительки та Центрального агентства з розшуку, до таких осіб належать члени сім’ї та інші родичі, а також законні представники осіб, які перебувають під захистом. Це також можуть бути інші особи, які можуть продемонструвати законний інтерес, у тому числі гуманітарні організації, якщо це не суперечить правилам захисту приватного життя та захисту персональних даних[94].
Бюро зобов’язане відповідати на всі запити на інформацію. Однак його діяльність обумовлена інтересами осіб, які перебувають під захистом, та їхніх сімей, тому воно не повинно передавати інформацію всупереч бажанню військовополонених або інформацію, яка може завдати шкоди їм або їхнім сім’ям[95]. Ця норма не поширюється на запити від Центрального агентства з розшуку. Агентство уповноважене отримувати всю інформацію, необхідну йому для ведення власних справ і виконання своїх завдань, які мають виключно гуманітарний характер[96].

Запити від бюро

Відповідальність за надання відповідей на всі запити, що стосуються військовополонених, включає в себе вжиття всіх можливих заходів для отримання необхідної інформації. Таким чином, це положення неявно визнає обов’язок розшукувати військовополонених, які вважаються зниклими безвісти[97].
Стандартного методу подання запитів не існує. Під час Другої світової війни всі деталі послідовних етапів запиту на інформацію, подальшого розслідування та отриманої інформації стисло заносилися до картки-заявки. У ній зазначалися дата подання запиту, дата відкриття запиту, його характер, результати, дата відповіді, а також відомості про заявника та осіб чи органи, до яких зверталися за інформацією. Таким чином, у будь-який момент можна було одразу побачити, як просувається запит, без необхідності звертатися до всієї справи. Крім актуалізації карток-заявок, до інформаційних карток вносилися позитивні відповіді; це було правилом, коли у відповіді повідомлялося про смерть. Також велися хронологічні покажчики для того, щоб легше було здійснювати запити і полегшити необхідні подальші дії. Для запитів також використовувалися друковані форми, які значно спрощували обробку заявок і давали змогу отримувати швидші та точніші результати[98].
У своїх запитах бюро несе зобов’язання щодо засобів і має звертатися до всіх можливих джерел, здатних надати інформацію, про яку запитує заявник. Як зазначалося, в принципі, бюро повинно мати в своєму розпорядженні всю необхідну інформацію, оскільки держава, що тримає в полоні, має відповідний обов’язок надати її згідно з цим положенням. Однак, за виняткових обставин військовополонені все ж можуть опинитися поза обліком. Наприклад, це може статися, якщо сторона конфлікту несподівано втрачає контроль над табором військовополонених або доступ до нього, або якщо військовополонений здійснює втечу. У таких випадках розслідування слід проводити, щойно це дозволять обставини, але не пізніше ніж після закінчення активних бойових дій[99].
При проведенні таких запитів бюро рекомендується дотримуватися зазначеної нижче передової практики. Можна звертатися до будь-якої державної чи приватної організації або особи, яка може надати корисну інформацію, включаючи установи, муніципальні органи влади, інші бюро, національні товариства, МКЧХ, представників військовополонених, начальників таборів, медичний і духовний персонал, а також інших військовополонених. Форми, адаптовані до контексту, виявилися дуже цінними для систематичного збору, централізації та передачі інформації. Крім того, рекомендується збирати всю інформацію, що стосується однієї і тієї самої особи, в одному індивідуальному досьє з унікальним номером. Досьє має містити запит на інформацію та всю іншу наявну інформацію, що стосується справи, наприклад, свідчення очевидців, листи від родини, вирізки з преси, фотографії, повернуту пошту та відповіді від органів влади, до яких зверталися. Воно також може містити неповну інформацію, яка, тим не менш, може виявитися цінною після перехресної перевірки з іншими даними. Будь-яка інформація, будь-яка дія і будь-який результат мають бути додані до досьє.
Сучасна практика показує, що здатність бюро надавати відповіді залежить як від його здатності збирати первинну інформацію, так і від здатності зіставляти і порівнювати цю інформацію з тією, що отримана з інших публічних і приватних джерел. Комп’ютерні системи та програмне забезпечення бюро повинні мати можливість обмінюватися інформацією, що надходить з інших публічних та приватних баз даних, та використовувати її.
Запит на інформацію не може бути закритий доти, доки заявник не отримає належну відповідь на запит. На практиці це означає, що запит може бути закритий лише тоді, коли родині надано інформацію про долю та місцезнаходження розшукуваної особи. Розгляд запиту також може бути призупинено, коли всі можливі шляхи, доступні на той момент, вичерпані і заявника було поінформовано про це відповідним чином. Однак, щойно буде отримано додаткову інформацію, запит слід відкрити знову. Залежно від запиту, інформація, надана заявнику, може містити дані про те, де утримується особа, яка перебуває під захистом, чи можна відновити з нею зв’язок або, у разі смерті, дані про місце поховання чи могили. Після закриття запиту з усією особовою інформацією, зібраною з метою вирішення справи, слід поводитися відповідно до чинних стандартів захисту персональних даних (незалежно від того, чи є особа живою чи мертвою), включаючи, за необхідності, видалення або знищення даних[100].

Передача цінних речей

Згідно зі статтею 122(9) бюро відповідальне за збір усіх особистих цінних речей, залишених особою, яка перебуває під захистом, і передання їх відповідним державам. Використання слова «обов’язок» вказує на те, що це завдання є обов’язковим. На практиці саме різні зацікавлені органи (адміністративні служби таборів або інших місць несвободи) повинні будуть шукати, збирати і передавати ці цінні речі до бюро, яке, однак, буде нести загальну відповідальність за пересилання їх до кінцевого пункту призначення.
Особами, які перебувають під захистом, на яких поширюється дія цього положення, є військовополонені, які більше не перебувають під владою супротивної сторони, оскільки вони були звільнені, репатрійовані, здійснили втечу або померли.
Відповідно до Першої та Другої конвенцій те саме стосується особистих речей загиблих, зібраних на полі бою[101]. Згідно з цими конвенціями сторони конфлікту повинні зібрати певні речі загиблих і передати їх до своїх національних інформаційних бюро. Це зобов’язання широко тлумачиться на практиці і зараз є частиною міжнародного звичаєвого права[102].
Усі цінні речі таких осіб мають бути зібрані. Під цим слід розуміти всі предмети, які мають комерційну або емоційну цінність, включаючи суми у валюті, відмінній від валюти держави, що тримає в полоні, та документи, важливі для найближчих родичів. Предмет, що не має власної комерційної цінності, часто може мати величезну емоційну цінність для сім’ї. Тому на практиці майже всі особисті речі, залишені військовополоненими або знайдені у загиблих, мають бути зібрані та передані.
Після того, як всі особисті цінні речі зібрані, бюро має передати їх відповідним державам безпосередньо або через посередництво держави-покровительки або Центрального агентства з розшуку. Зважаючи на важливість особистих цінних речей для відповідних осіб або їхніх сімей, передача особистих цінних речей відбувається за тими самими правилами, що й передача інформації про осіб, які перебувають під захистом: вона має відбуватися якомога швидше і продовжуватися після закінчення бойових дій[103].
Оскільки вони, швидше за все, є фізичними об’єктами, особисті цінні речі потрібно буде перевезти спочатку до бюро, а потім до Центрального агентства з розшуку. Це може відбуватися через поштову службу, звідси випливає вимога Конвенції про те, що бюро користуються поштовими послугами безкоштовно[104]. Але можна використовувати й інші надійні способи, наприклад, передачу особисто або через приватні служби доставки. Важливо, щоб було вжито всіх можливих заходів для того, щоб особисті цінні речі безпечно досягли місця призначення, беручи до уваги інтереси та захист їхніх власників і членів їхніх сімей.
Насамкінець, особисті цінні речі потрібно надсилати в запечатаних пакетах, разом з повним описом вмісту і всіх даних про відповідну особу. Під час Другої світової війни Центральне агентство з розшуку дуже часто отримувало неналежним чином запаковані особисті речі, наприклад, у відкритих або розірваних посилках або без зазначення власника. Тому було визнано за необхідне розробити детальні положення з цього приводу.
З останнього речення статті 122(9), що стосується порядку пересилання інших особистих речей, зрозуміло, що зобов’язання бюро в цьому відношенні стосуються переважно предметів і документів, які не є об’ємними і можуть пересилатися в посилках, звільнених від поштових витрат. Перевезення інших особистих речей, таких як одяг, книги, комп’ютери та інші електронні пристрої, музичні інструменти або твори мистецтва, може вимагати більших витрат. Тому уточнюється, що такі речі передають «за домовленістю між відповідними сторонами конфлікту»; такі домовленості можуть визначати транспортні засоби та відповідальність за оплату відповідних витрат[105].
Щоб забезпечити безпеку інформації, бюро має вести детальний облік отримання та відправлення всіх особистих цінних речей осіб, які перебувають під захистом, як це чітко зазначено в Четвертій конвенції[106].
Коли Центральне агентство з розшуку отримує такі речі, воно надсилає їх нерозпечатаними відповідним особам або їхнім сім’ям.

Інші завдання, не згадані в Конвенції

На додаток до завдань, прямо покладених конвенціями на національні інформаційні бюро, кожна сторона конфлікту може розширити мандат свого бюро, включивши до нього інші завдання, які також зазначені в конвенціях, але прямо на них не покладені.
Ці завдання можна розділити на дві категорії: завдання на користь осіб супротивної сторони, які перебувають під захистом, цивільних чи військових, які перебувають під владою держави, до якої належить національне інформаційне бюро; і завдання на користь осіб, які перебувають під захистом і належать до тієї самої сторони, що й бюро, але перебувають під владою ворога.
Стосовно першої категорії, на бюро можна було б покласти, серед іншого, такі завдання:
пересилання іншої інформації та документів про військовополонених, які держава, що тримає в полоні, повинна передати Центральному агентству з розшуку, наприклад, медичні довідки[107], заяви на підтримку вимог про компенсацію[108] або юридичні документи, такі як довіреності або заповіти[109];
реєстрація військовополонених і, у відповідних випадках, передача їхніх карток-повідомлень про взяття в полон[110] під час виконання ними конкретного завдання зі збору інформації, яка має бути передана іншій Стороні;
пересилання кореспонденції військовополонених, враховуючи, що бюро звільняються від поштових зборів[111];
передача державі-покровительці або МКЧХ інформації про порушені судові справи або адміністративні заходи, вжиті стосовно військовополоненого[112];
передача інформації про зниклих безвісти, крім зниклих безвісти військовополонених, і реєстрація категорій осіб, спеціально зазначених у Додатковому протоколі I[113].
Що стосується осіб, які перебувають під захистом, і які належать до тієї самої Сторони, що й бюро, і перебувають під владою супротивника, бюро може бути призначене контактним центром для їхніх сімей. Наприклад, воно могло б отримувати інформацію від Центрального агентства з розшуку та держави-покровительки про осіб, які перебувають у руках супротивної сторони, що дозволило б йому передавати цю інформацію безпосередньо зацікавленим сім’ям[114]. Крім того, бюро може бути доручено передавати сім’ям картки-повідомлення про взяття в полон, отримані від супротивної сторони, розсилати сім’ям пошту, отриману від військовополонених, які перебувають під владою ворога, і збирати відповіді від сімей.
Якщо бюро доручається така діяльність, то вкрай важливо, щоб воно координувало її з діяльністю національного товариства[115]. У всіх випадках справи, що стосуються власних громадян, і справи, що стосуються громадян супротивника, які перебувають під владою держави, до якої належить бюро, мають зберігатися окремо.

Характер інформації , управління та обробку якої здійснює бюро
Вступ

Конвенція 1929 року не визначала, яку саме інформацію бюро повинно було передавати іншій стороні. Наслідком цього упущення стало те, що деякі бюро надавали Центральному агентству з розшуку інформацію, яка була незадовільною як за наповненням, так і за формою подання[116].
Ця Конвенція визначає конкретний тип інформації, яку бюро повинно збирати і передавати відповідним державам за посередництва держави-покровительки, у разі її наявності, і Центрального агентства з розшуку. Цю інформацію можна розділити на дві категорії. Перша охоплює інформацію, яка залежить від самих осіб, які перебувають під захистом, і стосується їхньої особи (розділ F.2). Друга охоплює інформацію, якою органи влади повинні володіти в обов’язковому порядку, і стосується статусу або становища осіб, які перебувають під захистом, та змін у них, поки ці особи перебувають під їхньою владою (розділи F.3-F.5). У цьому коментарі додатково обговорюється інша інформація, не згадана в Конвенції, яка, тим не менш, може бути корисною для ідентифікації військовополонених, наприклад, відбитки пальців та інші біометричні дані (розділ F.6).

Ідентифікаційні дані військовополонених

У статті 122(4) перелічено дані, які бюро має збирати стосовно особи військовополонених. Цей перелік є ілюстративним і не є вичерпним, оскільки мета бюро – зібрати якомога більше інформації, необхідної для належного інформування сім’ї[117]. Це можуть бути номери телефонів, адреси електронної пошти або контактні дані інших родичів. Дані про особу військовополоненого зазвичай отримують під час допиту після взяття в полон (стаття 17), а також з карток-повідомлень про взяття в полон, які заповнюються військовополоненими (стаття 70).
Під час допиту військовополонені зобов’язані надавати лише таку інформацію: прізвище та ім’я, звання, дату народження, армійський, полковий, особовий чи серійний номер або, за відсутності такої інформації, іншу рівноцінну інформацію[118]. У світлі минулого досвіду розробники Конвенції вважали, що додаткова інформація може становити джерело небезпеки, оскільки держава, що тримає в полоні, іноді використовувала її для того, щоб застосовувати репресії до сімей деяких військовополонених[119]. Однак це виняткові випадки, які стосуються переважно військовополонених, країна походження яких окупована державою, що тримає в полоні, або які є її громадянами. Як правило, військовослужбовці повинні бути належним чином поінформовані своїм керівництвом про мету збору такої інформації, їхній обов’язок надати її та роль бюро у підтримці зв’язку з їхніми сім’ями, щоб уникнути невиправданого небажання ділитися інформацією.
Відповідно до абзацу 4, використовуючи інформацію, отриману безпосередньо від військовополонених та з інших джерел, бюро має зареєструвати такі дані про особу військовополоненого, наскільки це можливо: прізвище (прізвища); ім’я (імена); звання; армійський, полковий, особовий чи серійний номер; повна дата народження; місце народження; зазначення держави, до якої належить військовополонений[120]; ім’я батька; дівоче прізвище матері; ім’я та адреса особи, яку слід повідомити; адреса, на яку можна надсилати кореспонденцію для військовополоненого.
Цей перелік ідентичний тому, що міститься у статті 77(5) Конвенції 1929 року, за винятком підрозділу, в якому служив військовополонений, який був виключений у 1949 році. Під час Другої світової війни деякі воюючі сторони були схильні вважати, що інформація про підрозділ має військове значення і тому не повинна надаватися, незважаючи на її цінність для Центрального агентства з розшуку[121].
Крім того, відповідно до Першої і Другої конвенцій, бюро має збирати і передавати таку інформацію про всіх поранених, хворих, осіб, які зазнали корабельної аварії або померлих, навіть якщо вони ніколи не були військовополоненими, оскільки померли до взяття в полон: прізвище (прізвища); ім’я (імена); армійський, полковий, особовий чи серійний номер; дата народження; назва держави, до якої належить особа; будь-які інші дані, зазначені в посвідченні особи або на диску; дата і місце взяття в полон або загибелі; та дані, що стосуються поранень, хвороб або причини смерті[122].

Інформація про зміну статусу або становища військовополонених

На відміну від даних про особу, які можуть бути надані в першу чергу самим військовополоненим, вся інформація про зміну його статусу або становища, згадана в статті 122(5), відома державі, що тримає в полоні, і не може бути жодних виправдань для її непередачі в бюро. Держава, під владу якої потрапив військовополонений, повинна завжди мати можливість передавати цю інформацію, а бюро повинно забезпечити її отримання.
Ця інформація стосується будь-яких змін статусу або ситуації, таких як переведення, звільнення, в тому числі під слово честі[123], репатріація, втеча та повторне затримання[124], госпіталізація, стан здоров’я[125] та смерть[126].
Держава, що тримає в полоні, має повідомити бюро про будь-яку з перелічених вище ситуацій. Незалежно від кількості військовополонених, про яких ідеться, повідомлення має бути зроблено негайно і найшвидшим доступним способом, як того вимагає стаття 122(3). Щоб уникнути зникнень, особливу увагу слід приділяти відстеженню військовополонених, які можуть опинитися поза звичайним процесом взяття в полон або тримання, наприклад, при переведенні до шпиталів або інших установ, які не перебувають під прямим контролем органів, що здійснюють тримання під вартою[127].

Інформація про померлих

Інформація, яку бюро має передавати про померлих, визначена в статті 120. Держави, що тримають у полоні, повинні надсилати до свого бюро свідоцтва про смерть або належним чином засвідчені списки усіх осіб, які померли, будучи військовополоненими. Такі свідоцтва завжди повинні містити, на додаток до основних даних про особу, перелічених у статті 17(3), таку інформацію: дата і місце смерті; причина смерті; дата і місце поховання; і всі деталі, необхідні для ідентифікації могили[128].
Зважаючи на важливі юридичні наслідки для найближчих родичів, бюро має збирати цю інформацію і якнайшвидше передавати її відповідній державі за посередництва держави-покровительки, у разі її наявності, та Центрального агентства з розшуку.

Інформація про стан здоров’я військовополонених

Стаття 122(6) вимагає передавати інформацію про стан здоров’я «тяжко хворих» або «тяжко поранених» військовополонених. У звичайному розумінні хвороба або поранення є тяжкими, якщо вони є «суттєвими або такими, що викликають занепокоєння стосовно небезпеки або ризику»[129]. У контексті цього положення ці терміни слід тлумачити у світлі статей 109 і 110[130].
Спільне прочитання абзаців 5 і 6 цієї статті призводить до висновку, що необхідно збирати інформацію про всіх військовополонених, переведених до шпиталю, а не лише про тих, хто тяжко хворий або тяжко поранений, оскільки в абзаці 5 чітко зазначено, що бюро має отримувати в найкоротші терміни інформацію про «госпіталізацію». Відповідно, бюро необхідно повідомляти про кожну госпіталізацію військовополоненого, щойно це станеться. Те саме стосується і випадків, коли цю особу виписують зі шпиталю та/або переводять назад до місця несвободи. У випадку з тяжко хворими або тяжко пораненими військовополоненими, в пункті 6 додається, що органи влади повинні надавати бюро інформацію про стан їхнього здоров’я регулярно, якщо можливо, щотижня.
Інформація про стан здоров’я військовополонених має медичний характер і є особливо чутливою персональною інформацією. Несанкціоноване розголошення такої інформації може наразити особу на серйозні ризики, зокрема, для її фізичного та психічного здоров’я. Саме тому конфіденційність є наріжним каменем медичної етики і має бути захищена національним законодавством. З моменту розробки статті 122(6) міжнародні стандарти медичної етики значно розвинулися, і правило конфіденційності було підтверджено[131]. Медичні працівники зобов’язані зберігати конфіденційність щодо своїх пацієнтів, у тому числі після їхньої смерті. Повага до лікарської таємниці має важливе значення для встановлення довіри між пацієнтом і медичним працівником. Це ще важливіше в ситуаціях, коли пацієнт може мати підстави для недовіри медичному персоналу, наприклад, через те, що він належить до супротивної сторони.
У світлі вищевикладеного, інформація, що надсилається до національного інформаційного бюро про стан здоров’я тяжко хворих або тяжко поранених військовополонених, має збиратися належним чином кваліфікованим персоналом з повним дотриманням діючих стандартів медичної етики. Якщо дозволяють обставини, відповідні особи повинні бути поінформовані про причини, з яких ця інформація збирається та передається до бюро[132]. Доступ персоналу до цієї інформації має бути обмежений для забезпечення конфіденційності, а також мають бути прийняті чіткі стандартні операційні процедури, які, серед іншого, визначають, яку саме інформацію слід збирати, зберігати та/або видаляти.
Відповідно до сучасних стандартів медичної етики, медичний персонал повинен забезпечувати конфіденційність усієї медичної інформації[133]. Для розкриття або передачі медичної інформації мають бути законні підстави, наприклад, коли це вимагається законом (в цьому випадку, власне, статтею 122), коли це виправдано суспільним інтересом або відповідає життєво важливим інтересам військовополоненого (суб’єкта даних) чи іншої особи[134]. Це делікатне питання, до якого слід підходити з максимальною обережністю, враховуючи високий ступінь вразливості особи.

Інша інформація про військовополонених

Практика показує, що для ідентифікації військовополонених, зокрема загиблих і зниклих безвісти, корисною може бути й інша інформація, яка також може прискорити інформування їхніх сімей. Наприклад, у деяких випадках органи влади передавали таку інформацію, як відбитки пальців та інші біометричні дані, фотографії та знаки розрізнення[135].
Стаття 122 не дає підстав для збору біологічних зразків і отриманих профілів ДНК у всіх військовополонених; для цього має бути конкретна мета[136]. ДНК все частіше використовується в кримінальних розслідуваннях і судових процесах, а також під час стихійних лих, нещасних випадків і пошуку зниклих безвісти. Органи влади, які бажають використовувати ДНК в рамках діяльності свого бюро, зокрема для ідентифікації загиблих і зниклих безвісти, повинні визначити правову базу, в якій, серед іншого, буде детально описано, в яких ситуаціях можна збирати ДНК і як отримані дані можуть оброблятися для досягнення поставленої мети[137].

Координація між бюро, Центральним агентством з розшуку та Національним товариством Червоного Хреста або Червоного Півмісяця

Для виконання своїх завдань національне інформаційне бюро має користуватися повною підтримкою інших національних органів. Необхідно розробити чіткі інструкції для забезпечення своєчасної і точної передачі інформації відповідним міністерствам, відомствам та установам, а також ефективної координації між ними[138]. У деяких країнах було створено національні комітети з гуманітарного права, які допомагають визначити належний потік інформації від різних зацікавлених сторін до бюро[139].
Бюро також має координувати свою діяльність із Центральним агентством з розшуку, завдання якого є взаємодоповнюючими і частково перетинаються із завданнями бюро:

– Обидва несуть відповідальність за збір і централізацію однотипної інформації про осіб, які перебувають під захистом, у тому числі про військовополонених (від усіх Сторін – Центральне агентство з розшуку, від супротивної Сторони – національне інформаційне бюро).

– Обидва мають завдання пересилати сімейні новини та інші документи або особисті речі.

– Обидва мають завдання розшукувати зниклих безвісти, в тому числі військовополонених[140].

Хоча їхні функції мають взаємодоповнюючий характер (особливо щодо джерел інформації та каналів передачі), існує також певне дублювання, яке є закономірним і відображає ідею про те, що два паралельні канали забезпечують кращий захист, ніж лише один.
Бюро також має координувати свою діяльність з національним товариством Червоного Хреста або Червоного Півмісяця у своїй країні згідно з їхніми відповідними мандатами. Національні товариства несуть відповідальність за допомогу у відновленні та підтримці зв’язків між розлученими членами сімей, а також у пошуку тих, хто вважається зниклим безвісти внаслідок збройного конфлікту, напруженості, стихійних лих або міграції[141]. Окремо передбачено також їхню роль у сприянні обміну сімейними новинами під час міжнародних збройних конфліктів у співпраці з Центральним агентством з розшуку[142].
Діяльність із пересилання пошти та розшуку громадян, які перебувають у руках ворога, традиційно здійснюється МКЧХ та його Центральним агентством з розшуку у співпраці з національними товариствами Червоного Хреста або Червоного Півмісяця. Останні є частиною унікальної всесвітньої мережі, учасники якої присутні майже в усіх країнах і, на відміну від бюро, зазвичай мають місцеві відділення в країні походження військовополонених. Таким чином, вони можуть забезпечити передачу інформації, що стосується військовополонених, їхнім сім’ям, а також збір і передачу запитів на інформацію до Агентства. Якщо це завдання покладено на національне інформаційне бюро, воно повинно співпрацювати з відповідним національним товариством, щоб забезпечити узгодженість, безперервність і стабільність.
На практиці деякі держави доручають національному товариству діяльність від імені своїх громадян, а завдання від імені громадян супротивної сторони залишають за національним інформаційним бюро. У всіх випадках національні товариства та Центральне агентство з розшуку можуть надавати поради щодо створення національних інформаційних бюро і, у випадку першого, нагадувати відповідним урядам про їхні зобов’язання згідно з конвенціями щодо створення та організації ефективного бюро.
Національні інформаційні бюро також можуть бути покликані відігравати певну роль у координаційних механізмах, метою яких є обмін інформацією про зниклих безвісти між сторонами збройного конфлікту. У цих випадках бюро відповідатиме за пошук і надання відповідної інформації про долю та місцезнаходження осіб, які зникли безвісти, а також за співпрацю з координаційним механізмом[143].

Бібліографія

Креттол, Монік і Ла Роза, Анн-Марі, «Зниклі безвісти та перехідне правосуддя: право знати і боротьба з безкарністю» (The missing and transitional justice: The right to know and the fight against impunity), Міжнародний журнал Червоного Хреста, том 88, № 862, червень 2006 р., сс. 355-362.

Креттол, Монік, Мілнер, Ліна, Ла Роза, Анн-Марі та Стоквелл, Джилл, «Створення механізмів для з’ясування долі та місцезнаходження осіб, зниклих безвісти: запропонований гуманітарний підхід» (Establishing mechanisms to clarify the fate and whereabouts of missing persons: A proposed humanitarian approach), Міжнародний журнал Червоного Хреста, Том 99, № 905, 2017 р., сс. 589-618.

Дінштайн, Йорам, «Звільнення військовополонених» (The release of prisoners of war), в Крістоф Свінарскі (ред.), Дослідження і нариси з міжнародного гуманітарного права і принципів Червоного Хреста на честь Жана Пікте (Studies and Essays on International Humanitarian Law and Red Cross Principles in Honour of Jean Pictet), МКЧХ/ Martinus Nijhoff Publishers, Гаага, 1984 р., сс. 37-45.

Крехенманн, Сандра, «Захист військовополонених під час збройного конфлікту» (Protection of Prisoners in Armed Conflict), в Дітер Флек (ред.), Довідник з міжнародного гуманітарного права, 3-тє видання, Oxford University Press, 2013 р., сс. 359-411.

Кунер, Крістофер і Мареллі, Массімо (ред.), Посібник із захисту персональних даних і гуманітарної діяльності, МКЧХ і Brussels Privacy Hub, 2-е видання, Женева, 2020 р.

Ла Ваккара, Алессандра, «Коли конфлікт закінчується, а невизначеність триває: облік зниклих безвісти між війною та миром у міжнародному праві» (When the conflict ends, while uncertainty continues: accounting for missing persons between war and peace in international law), Hart Publishing, Оксфорд, 2019 р.

Петріг, Анна, «Розшук зниклих безвісти» (Search for Missing Persons), в Ендрю Клепхем, Паола Гаета і Марко Сассолі (ред.), Женевські конвенції 1949 року: Коментар, Oxford University Press, 2015 р., сс. 257-276.

Сандоз, Ів, «Права, повноваження та зобов’язання нейтральних держав за конвенціями» (Rights, Powers and Obligations of Neutral Powers under the Conventions), в Ендрю Клепхем, Паола Гаета і Марко Сассолі (ред.), Женевські конвенції 1949 року: Коментар, Oxford University Press, 2015 р., сc. 85-108.

Санна, Сільвія, «Поводження з військовополоненими» (Treatment of Prisoners of War), в Ендрю Клепхем, Паола Гаета і Марко Сассолі (ред.), Женевські конвенції 1949 року: Коментар, Oxford University Press, 2015 р., сc. 977-1012.

Сассолі, Марко, «Статус, поводження та репатріація дезертирів за міжнародним гуманітарним правом» (The status, treatment and repatriation of deserters under international humanitarian law), Щорічник Міжнародного інституту гуманітарного права, 1985 р., сc. 9-36.

– «Національне інформаційне бюро на допомогу жертвам збройних конфліктів» (The National Information Bureau in aid of the victims of armed conflicts), Міжнародний журнал Червоного Хреста, том 27, № 256, лютий 1987 р., сc. 6-24.

Сассолі, Марко, Був’є, Антуан А. і Квінтін, Анна, «Як право захищає на війні?» (How Does Law Protect in War?), 3-тє видання, МКЧХ, Женева, 2011 р.

Шапіро Л.Б., «Репатріація дезертирів» (Repatriation of Deserters), Британський щорічник міжнародного права, т. 29, 1952 р., сc. 310-324.

[1] Хоча в тексті цього положення вживаються терміни «офіційне інформаційне бюро» та «інформаційне бюро у справах військовополонених», на полях Депозитарій вказав назву «національне бюро». У коментарі до цієї статті використовується термін «національне інформаційне бюро», який часто вживається в національному законодавстві, і з практичних міркувань тут і надалі іноді скорочується до «бюро».

[2] Відповідні положення містяться у Першій та Другій конвенціях: Перша конвенція, статті 16(3) і 17(4) та Друга конвенція, стаття 19(2)-(3).

[3] Див. статтю 4 Четвертої конвенції.

[4] На практиці бюро також можуть відігравати певну роль у неміжнародних збройних конфліктах. Див. коментар до статті 3, п. 321.

[5] Див. статтю 120(2).

[6] Див. статтю 123.

[7] Див. Матеріали Гаазької мирної конференції 1907 року, том I, с. 98, і том III, с. 10 (поправки, внесені Японією і Кубою).

[8] Про практику під час Першої світової війни див. Угоду між Австро-Угорщиною та Сербією про військовополонених та цивільних інтернованих (1918 р.), стаття 138(VII)(1), та Угоду між Сполученими Штатами Америки та Німеччиною про військовополонених, медичний персонал та цивільне населення (1918 р.), стаття 107.

[9] Гаазькі положення (1907 р.), стаття 14.

[10] Там само.

[11] Про практику застосування статті 77 Конвенції 1929 року під час Другої світової війни див. Моріс Бретоньєр, L’application de la convention de Genève aux prisonniers français en Allemagne durant la seconde guerre mondiale (машинописна дисертація), Париж, 1949 р., сс. 478-480.

[12] Звіт про попередню конференцію національних товариств 1946 року, сс. 75-76. Під час конференції делегація Італії (підтримана Іраном) запропонувала, щоб, як тільки дозволять обставини, в рамках національних товариств була створена постійна соціальна служба, яка під час війни стала б основою інформаційного бюро. Інші делегації – зокрема, делегація Сполученого Королівства – наголошували на користі наявності двох окремих джерел інформації, одного урядового, а іншого – від національного товариства. Делегація Сполученого Королівства також зауважила, що деякі уряди можуть не бажати відмовлятися від завдання, яке, на їхню думку, належить до їхньої специфічної компетенції.

[13] Звіт Конференції урядових експертів 1947 року, сс. 249-250.

[14] Про зміну імені див. коментар до статті 123, п. 4804.

[15] Звіт Конференції урядових експертів 1947 року, с. 251.

[16] Там само, сс. 250-251.

[17] Проєкти конвенції, представлені на Стокгольмській конференції 1948 року, с. 129. У Женевській конвенції про поводження з військовополоненими 1929 року не визначалося, яку саме інформацію необхідно передавати іншій стороні, що призвело до того, що деякі бюро надавали Центральному агентству з розшуку інформацію, яка була незадовільною як за наповненням, так і за формою подання.

[18] Там само.

[19] Там само, с. 127, проєкт статті 112(1).

[20] Зміни, внесені Редакційним комітетом до тексту, див. Заключний звіт Женевської дипломатичної конференції 1949 року, том II-B, с. 184.

[21] Там само. Т. II-A, с. 365.

[22] Там само, сс. 406-407.

[23] Там само.

[24] Див. також Рада Безпеки ООН, Резолюція 2474, 11 червня 2019 року, п. 9.

[25] Як було запропоновано на 25-й Міжнародній конференції Червоного Хреста, Женева, 1986 р., Резолюція XIV, Національне довідкове бюро, п. 1.

[26] Наприклад, Аргентина, Бельгія, Канада, Хорватія, Франція, Німеччина, Ліван (ще не впроваджено), Нова Зеландія, Нідерланди, Норвегія, Парагвай, Словенія, Швеція, Швейцарія, Велика Британія та США.

[27] Див. приклади в Крехенманн, с. 385, і Вайль, с. 1018. Див. також Данія, Військовий посібник, 2016, с. 243.

[28] Відповідно до статті 126 Третьої конвенції. Див., наприклад, МКЧХ, «Діяльність МКЧХ на користь військовополонених під час іраксько-іранської війни та війни в Перській затоці», 11 березня 2003 р. («Протягом восьми років конфлікту МКЧХ реєстрував і відвідував військовополонених в обох країнах»).

[29] Щодо визначення нейтральних країн та поводження з військовополоненими після передачі до таких країн див. коментар до статті 4, розділ J.2.d і e. Вираз «нейтральні держави або держави, що не воюють» використовується замість терміну «нейтральна держава» у двох випадках у Третій конвенції (статті 4B(2) і 122).

[30] Див. статтю 4А. Сюди належать члени збройних сил і прирівняні до них носії зброї, а також уповноважені особи, які супроводжують війська. Жителі, які спонтанно беруться за зброю, щоб чинити опір силам вторгнення (levée en masse), також можуть бути кваліфіковані як військовослужбовці.

[31] Див. статтю 4B(2). Крім того, у статті 32 Додаткового протоколу I згадується як загальний принцип обов’язок усіх сторін Протоколу, включаючи, відповідно, нейтральні держави, виконувати положення щодо осіб, зниклих безвісти, і загиблих, «керуючись, головним чином, правом сімей знати про долю своїх родичів».

[32] Мета Конвенцій – забезпечити, щоб особи, на яких вони поширюються, користувалися захистом, на який вони мають право, незалежно від того, де вони перебувають. Див. з цього приводу коментар до статті 5 Другої конвенції, п. 971.

[33] Див. перші речення першого та другого пунктів цієї статті. У разі сумнівів особа, яка брала участь у військових діях і потрапила під владу супротивної сторони, повинна вважатися військовополоненим; див. статтю 5 Третьої конвенції та статтю 45(1) Додаткового протоколу I.

[34] Женевська конвенція (1929 р.), стаття 77(1).

[35] Див. статтю 33.

[36] Четверта конвенція, стаття 50(4).

[37] У Резолюції XIV про національні інформаційні бюро, прийнятій 25-ю Міжнародною конференцією Червоного Хреста (Женева, 1986 р.), лише зазначено, що національні товариства і МКЧХ мають бути запрошені до надання допомоги.

[38] Для отримання додаткової інформації про роль національних товариств див. розділ G.

[39] Наприклад, у Сполученому Королівстві під час кризи чисельність бюро може бути збільшена до п’яти офіцерів. У Канаді бюро «активується, коли військові дії є неминучими, і, ймовірно, потребує значного розширення, щоб виконувати свої обов’язки, в тому числі ті, що передбачені [Третьою конвенцією]»; див. Посібник з поводження з військовополоненими, 2004 р., с. 1-4, п. 107.3. Щодо Швеції див. с. 43.

[40] Бюро у Сполученому Королівстві розділене надвоє. У Бельгії створено єдине бюро, що складається з цивільної та військової секцій.

[41] За таких обставин бюро має усвідомлювати відмінності між зобов’язаннями, що містяться у статті 122 Третьої конвенції та статті 137(2) Четвертої конвенції, які стосуються передачі інформації, коли це може завдати шкоди відповідній особі або її сім’ї.

[42] Про бюро, які мають юрисдикцію щодо військовополонених і цивільних осіб, див. Парагвай, Постанову про створення Національного інформаційного бюро, 2010 р., і США, Посібник з права війни, 2016 р., с. 638, п. 9.31.4. Щодо бюро, юрисдикція яких поширюється лише на військовополонених, див. Аргентина, Постанова про створення Національного інформаційного бюро, 2004 р.; Канада, Посібник з поводження з військовополоненими, 2004 р., сс. 1-4–1-5, п. 107.3; Франція, Циркуляр про Національне інформаційне бюро у справах військовополонених, 2010 р.

[43] Див., наприклад, Німеччина, Закон про Червоний Хрест, 2008 р., стаття 2.1.3; Хорватія, Закон про Хорватський Червоний Хрест, 2010 р., стаття 9; Словенія, Закон про Словенський Червоний Хрест, 1993 р., зі змінами та доповненнями, стаття 14. Швеція і Норвегія підписали угоди зі своїми урядами в 1996 і 2007 роках відповідно, які передбачають, що національні товариства мають підготуватися до створення національного інформаційного бюро. Див. також Нідерланди, Постанова про Королівський Червоний Хрест, 1988 р., ст. 3, п. 4, і Директиви для Нідерландів. 4, і Директиви для Нідерландського Червоного Хреста щодо довідкового бюро, 1971 р. Національне інформаційне бюро перебуває під егідою Нідерландського Червоного Хреста з 1971 року. У Швеції, наприклад, влада і Національне товариство підписали угоду, згідно з якою, хоча рішення про активацію бюро в разі збройного конфлікту приймається урядом, Національне товариство відповідає за його створення і функціонування, а також за всю підготовчу роботу в мирний час. У разі виникнення конфлікту національне інформаційне бюро стає «офіційним бюро», автономною службою, незалежною від безпосереднього керівництва Шведського Червоного Хреста.

[44] Наприклад, Вірменія, Указ Президента про створення Комісії у справах військовополонених, полонених і зниклих безвісти, 2000 р., статті 4 і 5; Азербайджан, Указ Президента про Державну комісію у справах військовополонених, заручників і зниклих безвісти, 2001 р., статті I і II; Хорватія, Закон про Хорватський Червоний Хрест, 2010 р., стаття 9; Словенія, Закон про Словенський Червоний Хрест, 1993 р., зі змінами, стаття 14.

[45] Див., наприклад, Хорватія, Закон про Хорватський Червоний Хрест, 2010 р., ст. 9; Словенія, Закон про Словенський Червоний Хрест, 1993 р., зі змінами та доповненнями, ст. 14; Швеція, Постанова про військовополонених та інших осіб, які перебувають під захистом, 1996 р., розділ 2, де зазначається, що національне довідкове бюро може бути створене також у ситуаціях, відмінних від збройного конфлікту, за умови досягнення домовленості між урядом і Шведським Червоним Хрестом; і Сполучене Королівство, Об’єднана доктрина щодо військовополонених, 2015 р., стор. 4-40, пп. 466-467, де зазначається, що положення, які стосуються національного інформаційного бюро, повинні, відповідно до належної практики, також застосовуватися до взятих у полон або інтернованих осіб в умовах неміжнародного збройного конфлікту, і що Сполучене Королівство може відкрити «національне інформаційне бюро або щось подібне» також в операціях, відмінних від збройних конфліктів. Див. також МКЧХ, Керівні принципи/Типовий закон про осіб, зниклих безвісти, 2009 р., коментар до статті 13, с. 30, п. 2, де зазначається, що національні інформаційні бюро «також можуть бути уповноважені та структуровані таким чином, щоб відігравати більшу роль у підтримці пошуку осіб, зниклих безвісти, у ширшому контексті, як у мирний час, так і під час внутрішнього насильства».

[46] Див. також Сассолі, с. 8, і Петріг, с. 267.

[47] Як це відбувається, наприклад, в Аргентині, Франції та Парагваї.

[48] Див., наприклад, Франція, Циркуляр про Національне інформаційне бюро з питань військовополонених, 2010 р., Додатки.

[49] Для отримання детальнішої інформації див. розділ E.1.d.

[50] Див. статті 74(2) і 124. Ці положення вводяться в дію, зокрема, через Всесвітню поштову конвенцію (2016 р.), статті 16.2.2.1-16.2.2.3; Регламент письмової кореспонденції (2017 р.), статті 16-000 і 16-003 (в якому конкретно згадуються національні інформаційні бюро); і Регламент поштових платіжних послуг (2017 р.), стаття RP 1005. Всесвітній поштовий союз, Посібник з письмової кореспонденції, Міжнародне бюро Всесвітнього поштового союзу, Берн, 2013 р., сс. 10.4-10.6. Для отримання детальнішої інформації див. коментар до статті 74, розділ D.

[51] Див. статтю 124. Див. також статтю 74(5).

[52] Див. статтю 75.

[53] Пікте (ред.), Коментар до Третьої Женевської конвенції, МКЧХ, 1960 р., с. 574.

[54] Див., зокрема, статтю 51 (умови праці), статтю 53 (тривалість праці), статтю 54(1) (оплата праці) та статтю 64 (оплата праці).

[55] Стаття 118.

[56] Див. Додатковий протокол I, стаття 32; Жан-Марі Хенкертс і Луїза Досвальд-Бек, «Звичаєве міжнародне гуманітарне право, том I: норми» (Customary International Humanitarian Law, Volume I: Rules), МКЧХ/ Cambridge University Press, 2005 р., коментар до Норми 117, сс. 423-424, https://www.icrc.org/customary-ihl/eng/docs/v1_rul та 33-тя Міжнародна конференція Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Женева, 2019 р., Резолюція 4, Відновлення родинних зв’язків при дотриманні права на конфіденційність, у тому числі щодо захисту персональних даних, преамбула, п. 3.

[57] МКЧХ, Керівні принципи/Типовий закон про зниклих безвісти, 2009 р., стаття 2(2).

[58] Про виняток щодо передачі див. розділ E.1.c.

[59] Див. також Дослідження МКЧХ про звичаєве міжнародне гуманітарне право (2005 р.), Норма 117.

[60] Див. також: Петріг, с. 267.

[61] Див. також коментар до статті 16 Першої конвенції, п. 1541, та коментар до статті 19 Другої конвенції, п. 1731.

[62] Перша Конвенція, статті 16 і 17; Друга Конвенція, статті 19 і 20. Щодо подальшого обговорення необхідної інформації див. розділ F.

[63] Див. також Петріг, с. 263 (який зазначає, що зобов’язання збирати та реєструвати інформацію стосується не результату, а, скоріше, засобу).

[64] Див. статтю 17(1). Характер необхідної інформації обговорюється в розділі F.

[65] Стаття 17(4).

[66] Стаття 17(2).

[67] Див. п. 4705 цього коментаря. Про визначення нейтральних країн та поводження з військовополоненими після передачі до таких країн див. коментар до статті 4, розділ J.2.d і e. Вираз «нейтральні держави або держави, що не воюють» використовується замість виразу «нейтральна держава» у двох випадках у Третій конвенції (статті 4B(2) і 122).

[68] Див. коментар до статті 8, розділ H.

[69] Див. далі розділ E.1.c. Див. також коментар до статті 123, розділ D.3.

[70] Віденська конвенція про консульські зносини (1963 р.), стаття 36.

[71] Див. коментар до статті 17, п. 1797.

[72] Про обґрунтування цієї різниці див. п. 4701 цього коментаря.

[73] Див. також: Петріг, с. 268; Сассолі, сс. 268 і 342; і Вайль, с. 1017.

[74] Див. також коментар до статті 123, пп. 4840-4841.

[75] Для отримання детальнішої інформації див. коментар до статті 123, розділ D.3.

[76] Див., наприклад, Генеральна Асамблея ООН, Резолюція 45/95, Керівні принципи регулювання комп’ютеризованих досьє персональних даних, 14 грудня 1990 року, та Модернізована конвенція про захист осіб у зв’язку з обробкою персональних даних (2018 р.), статті 4-13. Див. також Керівні принципи ОЕСР щодо захисту приватного життя та транскордонних потоків персональних даних (1980 р., зі змінами від 2013 р.), Додаток, пп. 7-14; Додатковий акт Економічного співтовариства західноафриканських держав про захист персональних даних (2010 р.), глави V і VI; Конвенція Африканського Союзу про кібербезпеку та захист персональних даних (2014 р.), розділи III і IV; Рамкові положення АТЕС про конфіденційність (2015 р.), частина III; Принципи ОАД щодо конфіденційності та захисту персональних даних (2015 р.); Загальний регламент ЄС про захист даних (2016 р.) (статті 5-11 (Принципи); статті 12-23 (Права суб’єкта даних); і пункт 112 (Передача даних з поважних причин, що становлять суспільний інтерес)).

[77] Детальніше про принципи обробки даних див. в Кунер/Мареллі, сс. 35-39. Див. також Креттол/Мілнер/Ла Роза/Стоквелл , сс. 612-613.

[78] Див. розділ D.

[79] Див., наприклад, Франція, Циркуляр про Національне інформаційне бюро у справах військовополонених, 2010 р., п. 3.1.2(3), в якому конкретно зазначається, що зібрана інформація має зберігатися конфіденційно і користуватися режимом, передбаченим для таких документів у французькому законодавстві, і не повинна, наприклад, використовуватися в інших цілях, окрім тих, для яких вона була зібрана.

[80] Це відповідає Загальному регламенту ЄС про захист даних (2016 р.), пункт 112, в якому зазначено:

Будь-яка передача міжнародній гуманітарній організації персональних даних суб’єкта даних, який фізично або юридично не здатний дати згоду, з метою виконання завдання, передбаченого Женевськими конвенціями або дотримання міжнародного гуманітарного права, що застосовується під час збройних конфліктів, може вважатися необхідною з важливих причин, що становлять суспільний інтерес, або тому, що це відповідає життєвим інтересам суб’єкта даних.

[81] Таку думку висловила Французька комісія із захисту даних у своєму рішенні від 24 травня 2012 року (Délibération n° 2012-161 du 24 mai 2012 autorisant la Croix-Rouge Française à mettre en œuvre un traitement automatisé de données à caractère personnel ayant pour finalité le rétablissement des liens familiaux). Національні товариства також повинні прагнути дотримуватися Кодексу поведінки щодо захисту даних, прийнятого в листопаді 2015 року Міжнародною мережею сімейних зв’язків Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Див. також 33-ю Міжнародну конференцію Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Женева, 2019 р., Резолюція 4, Відновлення сімейних зв’язків при дотриманні права на приватне життя, в тому числі щодо захисту персональних даних, пп. 9-10.

[82] Кунер/Мареллі, сс. 43-49; Модернізована конвенція про захист осіб у зв’язку з обробкою персональних даних (2018 р.), стаття 7. Див. також Керівні принципи ОЕСР щодо захисту приватного життя та транскордонних потоків персональних даних (1980 р., зі змінами, внесеними у 2013 р.), п. 11 (Принцип гарантій безпеки); Додатковий акт Економічного співтовариства західноафриканських держав про захист персональних даних (2010 р.), статті 28 і 43; Конвенція Африканського Союзу про кібербезпеку та захист персональних даних (2014 р.), стаття 21; Принципи ОАД щодо конфіденційності та захисту персональних даних (2015 р.), шостий принцип; Рамкові принципи АТЕС щодо конфіденційності (2015 р.), пункт 28; та Загальний регламент ЄС про захист даних (2016 р.), стаття 5(1)(f).

[83] Звіт Конференції урядових експертів 1947 року, сс. 250-251. Див. також коментарі до статті 16 Першої конвенції, п. 1554, та до статті 19 Другої конвенції, п. 1554, і до статті 19 Другої конвенції, п. 1731. Щодо міркувань, пов’язаних з війною на морі, див. Петріг, с. 266, п. 30.

[84] Стаття 123.

[85] Див. також Вайль, с. 1017.

[86] Див. також коментар до статті 71, п. 3218.

[87] Стаття 70.

[88] Практичний приклад див., наприклад, у Європейський суд з прав людини, рішення у справі «Хассан проти Сполученого Королівства» (Hassan v. UK), 2014 р., п. 20 («дані про всіх військовополонених, взятих під варту британськими військами, були введені персоналом місця несвободи в Іраку і надіслані [британському посадовцю, відповідальному за Управління у справах військовополонених] у Лондоні, який потім переніс дані в електронну таблицю і завантажив її на захищений веб-сайт МКЧХ»).

[89] У французькій версії статті використовуються інші терміни: ‘Le Bureau des renseignements sera, en outre, chargé de répondre à toutes les demandes qui lui seraient adresés concernant les prisonniers de guerre, y compris ceux qui sont morts en captivité; il procédera aux enquêtes nécessaires, afin de se procurer les renseignements demandés qu’il ne posséderait pas.’ («До обов’язків інформаційного бюро також входить надання відповідей на всі надіслані йому запити стосовно військовополонених, зокрема тих, які померли в полоні; а також здійснення будь-яких запитів, необхідних для одержання інформації, яку просять надати, якщо бюро її не має».) (наголос додано.)

[90] Для отримання додаткової інформації див. розділ E.4.

[91] Додатковий протокол I, стаття 33(1). Див. також Дослідження МКЧХ про звичаєве міжнародне гуманітарне право (2005 р.), Норма 117, і Петріг, с. 269.

[92] Див. також Петріг, с. 269. Але див. Говард С. Леві, «Військовополонені в міжнародному збройному конфлікті» (Prisoners of War in International Armed Conflict), Дослідження міжнародного права, Військово-морський коледж США, т. 59, 1978 р., с. 156, виноска 220 (висловлюється думка, що бюро, ймовірно, відповідатимуть лише на запити з офіційних джерел).

[93] Цей передовий досвід також відображений у Керівних принципах МКЧХ/Типовому законі про зниклих безвісти, 2009 р., ст. 14.

[94] Див. також Данія, Військовий посібник, 2016, сс. 528-529, який включає регіональні правозахисні організації як такі, що можуть мати законний інтерес до зібраної інформації.

[95] Див. також розділ E.1.c.

[96] Там само.

[97] Див. також: Петріг, с. 269.

[98] Пікте (ред.), Коментар до Третьої Женевської конвенції, МКЧХ, 1960 р., с. 579.

[99] У цьому ж ключі див. статтю 33(1) Додаткового протоколу I.

[100] Детальніше про захист даних див. у розділі E.1.d.

[101] Перша Конвенція, стаття 16(4); Друга Конвенція, стаття 19(3).

[102] Дослідження МКЧХ про звичаєве міжнародне гуманітарне право (2005), правило 114. Див. також коментарі до статті 16 Першої конвенції, пп. 1617, і до статті 19 Другої конвенції, п. 1794.

[103] Див. також Габріелла Вентуріні, «Сфера застосування конвенцій у часі», в Ендрю Клепхем, Паола Гаета і Марко Сассолі (ред.), Женевські конвенції 1949 року: Коментар, Видавництво Оксфордського університету, 2015, сс. 51-66, с. 63.

[104] Стаття 124.

[105] Це положення відповідає нормі статті 119(4) щодо особистих речей, які репатрійовані військовополонені зобов’язані залишити через обмеження на перевезення багажу.

[106] Див. останнє речення статті 139 Четвертої конвенції. Однак це зобов’язання прямо не зазначено в чинному положенні.

[107] Статті 30(4) та 54(2).

[108] Стаття 68(2).

[109] Стаття 77(1).

[110] Стаття 70.

[111] Стаття 71.

[112] Статті 104 та 107.

[113] Додатковий протокол I, статті 33 і 78.

[114] Як передбачено статтями 122(3) та 123(2).

[115] Детальніше про це питання див. розділ G.

[116] МКЧХ, Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року: аналіз для використання національними товариствами Червоного Хреста, т. II, Женева, 1950 р., сс. 62-63.

[117] Див. також коментарі до статті 16 Першої конвенції, п. 1559, та до статті 19 Другої конвенції, п. 1736.

[118] Стаття 17(1).

[119] Див. також коментар до статті 17, п. 1789.

[120] Це означає сторону конфлікту, з якою особа має зв’язок. Зазвичай це держава, громадянином якої є ця особа. Однак у деяких випадках особа може воювати за державу, громадянином якої вона не є. Ця інформація особливо важлива у випадку конфлікту, в якому беруть участь декілька сторін, щоб належним чином поінформувати правильну сторону і, в свою чергу, сім’ї таких осіб.

[121] Маючи цю інформацію, Центральне агентство з розшуку змогло запровадити систему полкових запитів, яка дала дуже добрі результати; див. МКЧХ, Звіт Міжнародного Комітету Червоного Хреста про його діяльність під час Другої світової війни (1 вересня 1939 р. – 30 червня 1947 р.), том I: загальна діяльність, МКЧХ, Женева, травень 1948 р., с. 49.

[122] Перша Конвенція, стаття 16; Друга Конвенція, стаття 19. Щодо обробки медичної інформації див. розділ F.5.

[123] Див. також коментар до статті 21, п. 1952.

[124] Цю статтю слід розглядати разом зі статтею 94.

[125] Сюди входять медичні довідки та свідоцтва про нещасний випадок на виробництві; див. статті 30(4) та 54(2).

[126] Сюди також входять заповіти і свідоцтва про смерть, поховання і кремацію або пов’язані з ними документи; див. статтю 120.

[127] Див. також п. 4727 цього коментаря.

[128] Стаття 120(2). Інформація має надаватися або в засвідчених списках померлих, або в індивідуальних свідоцтвах про смерть, які повинні відповідати зразку, наведеному в Додатку IV.D до Конвенції.

[129] Стислий оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, Oxford University Press, 2011 р., с. 1315. Див. також коментар до статті 121, п. 4656.

[130] Див. коментарі до статті 109, пп. 4258-4259, та до статті 110, частина C.

[131] Щодо загальновизнаних стандартів медичної етики під час збройних конфліктів, див. Всесвітня медична асоціація, Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий 3-ю Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації у жовтні 1949 року, зі змінами та доповненнями, та Етичні принципи охорони здоров’я під час збройних конфліктів та інших надзвичайних ситуацій (2014 р.).

[132] Див. Модернізована конвенція про захист осіб у зв’язку з обробкою персональних даних (2018 р.), стаття 8 (Контролер даних повинен повідомити суб’єкта даних про його особу та місце постійного проживання, правову основу та мету передбачуваної обробки, категорії оброблюваних персональних даних, одержувачів персональних даних, способи реалізації прав суб’єктів даних та «будь-яку необхідну додаткову інформацію з метою забезпечення справедливої та прозорої обробки персональних даних»). Див. також Керівні принципи ОЕСР, що регулюють захист конфіденційності та транскордонних потоків персональних даних (1980 р., зі змінами 2013 року), стаття 12; Додатковий акт Економічного співтовариства західноафриканських держав про захист персональних даних (2010 р.), статті 27 і 38; Конвенція Африканського Союзу про кібербезпеку та захист персональних даних (2014 р.), статті 13 (принцип 5) і 16; Принципи ОАД про конфіденційність і захист персональних даних (2015 р.), другий принцип; Рамкові принципи АТЕС про конфіденційність (2015 р.), пункти 21-23 (Повідомлення); і Загальний регламент ЄС про захист даних (2016 р.), стаття 13.

[133] Див. Всесвітня медична асоціація, Міжнародний кодекс медичної етики, прийнятий 3-ю Генеральною асамблеєю Всесвітньої медичної асоціації, жовтень 1949 р., зі змінами; МКЧХ, Охорона здоров’я в ситуаціях небезпеки: обов’язки медичного персоналу, який працює в умовах збройних конфліктів та інших надзвичайних ситуацій, МКЧХ, Женева, 2012 р., с. 77.

[134] Британська медична асоціація, Прийняття етичних рішень для лікарів у збройних силах: посібник, BMA, Лондон, 2012 р., с. 25; МКЧХ, Охорона здоров’я в ситуаціях небезпеки: обов’язки медичного персоналу, який працює в умовах збройних конфліктів та інших надзвичайних ситуацій, МКЧХ, Женева, 2012 р., сс. 76-78. Див. також Додатковий протокол I, стаття 16(3). Див. також Модернізована конвенція про захист осіб у зв’язку з обробкою персональних даних (2018 р.), стаття 5(3), та Пояснювальна доповідь до Протоколу про внесення змін до Конвенції про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, 10 жовтня 2018 р., пп. 46-47. Див. також Керівні принципи ОЕСР, що регулюють захист конфіденційності та транскордонних потоків персональних даних (1980, зі змінами 2013 року), статті 7 і 10; Додатковий акт Економічного співтовариства західноафриканських держав про захист персональних даних (2010 р.), статті 23-24 і 31; Конвенцію Африканського Союзу про кібербезпеку та захист персональних даних (2014 р.), статті 13 (принципи 1-2) і 14; Принципи ОАД про конфіденційність і захист персональних даних (2015 р.), перший принцип; Рамкові принципи АТЕС про конфіденційність (2015 р.), пункт 24 (Обмеження збору даних); і Загальний регламент ЄС про захист даних (2016 р.), стаття 6.

[135] Див., наприклад, Сполучене Королівство, Посібник з права збройного конфлікту, 2004 р., с. 156, п. 8.33.2, та Японія, Закон про поводження з військовополоненими та іншими затриманими в умовах збройного нападу, 2004 р., ст. 28.

[136] Див. наприклад, коментар до статті 17, п. 1833.

[137] У таких випадках зразок ДНК має бути взятий виключно з метою ідентифікації особи, зібраний кваліфікованими особами, знищений після досягнення мети, проаналізований у лабораторіях, що працюють відповідно до акредитованих стандартів і захищені від несанкціонованого доступу та використання; див. МКЧХ, Зниклі безвісти, аналіз ДНК та ідентифікація людських останків: посібник з найкращої практики у збройних конфліктах та інших ситуаціях збройного насильства, 2-е видання, МКЧХ, Женева, 2009 р., с. 42. Див. також коментарі до статті 16 Першої конвенції, п. 1584, і до статті 19 Другої конвенції, п. 1761.

[138] Прикладами органів влади, від яких зазвичай вимагається співробітництво, є міністерства оборони, юстиції, внутрішніх справ, охорони здоров’я та закордонних справ, а також служби управління цвинтарями.

[139] Це стосується, наприклад, Бельгії.

[140] Для отримання детальнішої інформації див. коментар до статті 123, розділ D.

[141] Див. 25-та Міжнародна конференція Червоного Хреста, Женева, 1986 р., Резолюція XVI «Роль Центрального агентства з розшуку та національних товариств у діяльності з розшуку та возз’єднання сімей» та 33-тя Міжнародна конференція Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Женева, 2019 р., Резолюція 4 «Відновлення родинних зв’язків при дотриманні права на конфіденційність, у тому числі в частині, що стосується захисту персональних даних».

[142] Див. статтю 25 Четвертої конвенції, яка застосовується до всіх осіб, які перебувають на території сторони конфлікту, та статтю 33(3) Додаткового протоколу I.

[143] Приклади див. у Креттол/Мілнер/Ла Роза/Стоквелл, с. 612.