Це історія двох сіл, які опинилися посеред збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною. Це історія людей, які й досі живуть тут, а також про те, як переміщення лінії фронту ускладнило доступ людей до води, електрики, газу та засобів до існування.

Валентина Миколаївна Назарук перед пересохлим колодязем на своєму подвір’ї в Сухій Кам’янці.
Фото: Pat Griffiths/ICRC

Суха Кам’янка

Село, в якому проживає пані Валентина, розташоване на березі річки Сухої Кам’янки – звідси й назва.

Часом невеличка річка, що розділяє село, пересихає. Валентина винить у цьому бобрів.

«Вони постійно загачують річку деревами, гіллям, нагрібають купи землі, – розповідає вона. – Вниз по річці в бобрів цілий ставок. Їх ніхто не чіпає, вони що хочуть, те й роблять. На них же не поскаржишся і в суд не подаси».

І це жарт лише частково. З водою тут дійсно тяжко, і винні в цьому не лише бобри.

У 2022 році лінія фронту в збройному конфлікті між Російською Федерацією та Україною не раз перетнула село, де живе Валентина. «В мене нерви ще й досі розхитані, – каже вона. – Це було страшно».

Наслідки збройного конфлікту дуже серйозні.

Валентина живе без регулярного доступу до електрики, газу чи води. Її будинок був зруйнований та відбудований заново. Щоб заробити на життя, її донька тримає вулики й продає мед. Вони мають теплицю, але вимушені збирати дощову води для поливу. Колись у їхньому селі жило 80 осіб, а зараз – лише четверо.

Навколишні поля забруднені нерозірваними боєприпасами.

«Все змінилося. Люди живуть, можна сказати, одним днем», – каже Валентина.

Донька Валентини тримає бджіл та продає мед.
Фото: Pat Griffiths/ICRC

Збройний конфлікт залишає на землі видимі та приховані шрами. Він впливає на взаємопов’язані природні ресурси та інфраструктуру, від якої залежать люди, які тут живуть.

Джерела ґрунтових вод та водогони можуть бути пошкоджені; поля та ліси можуть бути забруднені вибухонебезпечними предметами, а отже стати недоступними, а це – джерело заробітку та дров; пошкоджень можуть зазнати лінії електропередач та газогони.

Все це ускладнює життя людям, особливо жителям прифронтових територій.

Валентина живе тут вже понад 50 років. «Колись було велике хазяйство, – розповідає вона. – Корови, телята, гуси, індики, кури, качки. В нас було все. Ми заготовляли продукти на зиму. Ніколи не голодували. Але роботи було чимало». Через бойові дії все це було втрачене чи знищене.

Зараз тут лише Валентина з донькою, їхній пес Борька та два чорних коти.

Вони мають криницю, але в ній немає води. «Вже два місяці», – каже Валентина. Поряд зі зруйнованим будинком в іншому кінці села є свердловина. Вони качають звідти воду й возиком доставляють її додому.

Річка теж забруднена через бойові дії, і чи буде в ній вода, залежить від дедалі більш посушливого та непередбачуваного клімату – а також від бобрів. Біля входу в її будинок стоять відкриті пластикові контейнери на випадок, якщо піде дощ.

Контейнери для збору дощової води біля будинку Валентини.
Фото: Pat Griffiths/ICRC

З 2022 року пані Валентина живе без регулярного доступу до електрики. Опори та кабелі ліній електропередач було зруйновано внаслідок бойових дій. Вона та її донька обходяться батареями, ліхтариками та сонячними панелями.

Але батареї треба міняти і вони недешеві, а сонячні панелі може бути складно утримувати. Валентина каже, що вони лягають спати о 9 вечора, а прокидаються на світанку.

«Спочатку без електрики було складно, бо ми звикли, що в нас є світло і все працює. А коли воно зникло, почали освітлювати свічками. Але вони коптять – страшне! – і вся хата була чорна», – каже вона.

“Отак ми й живемо, і я вже звикла. Але чекаємо, що буде краще».

Пошкоджені електроопори в Сухій Кам’янці Харківської області.
Фото: Pat Griffiths/ICRC

Розмінувальники обробили цю територію і знайшли нерозірвані артилерійські снаряди та інші вибухонебезпечні боєприпаси. Багато з тих, які не було знайдено, розірвалися під час пожежі в минулому році.

Але більшість із навколишніх полів ще не розміновані. «Там нічого не сіють і не садять», – каже Валентина. Вздовж доріг поза селом білі стрічки позначають небезпечні поля.

Вона та її донька регулярно чують, як у небі пролітають дрони. «Дзижчать, але ми до них вже звикли, – каже Валентина. – Коли я їх бачу, я думаю: «Хоч би він впав десь у полі, а не на людей».

Іноді Валентина замислюється про те, щоб поїхати, але не думає, що це станеться.

«Знаєте, – каже вона, – ми вже звикли до цього всього».

Біла стрічка попереджає, що поля поза селом Сухою Кам’янкою забруднені вибухонебезпечними предметами.
Фото: Pat Griffiths/ICRC

Анатолій Князєв на сімейній фермі в селі Довгенькому.
Фото: Pat Griffiths/ICRC

Довгеньке

Неподалік від Сухої Кам’янки лежить село Довгеньке.

До ескалації збройного конфлікту тут було три магазини, лікарня, аптека, сільрада, дитячий садочок, дві школи та новий, щойно відбудований клуб. Була електрика, газ, водопостачання та інтернет.

Потім, у 2022 році, лінія фронту не просто пройшла через село, а «село було лінією фронту», – каже Наталія Князєва.

«Все було зруйноване, – каже чоловік Наталії Анатолій. – Зараз немає нічого».

Наталія та Анатолій живуть та працюють на фермі в Довгенькому, де трудилося не одне покоління його сім’ї. Їхній син Ігор працює разом із ними.

Ігор, син Наталії та Анатолія, на сімейній фермі в Довгенькому.
Фото: Pat Griffiths/ICRC

У 2022 році їхній будинок зрівняло з землею. Не лишилося жодної стіни. Їхнє агрообладнання було знищено. Вони були відрізані від регулярного доступу до води, газу та електрики.

«Всі потікали. Худоби без господарів тут ходило – стада. Корови навіть підривалися на мінах», – каже Анатолій

В Анітолія була отара з понад 50 вівець. Він залишався, доки міг, щоб доглядати за ними, живучи в погребі їхнього зруйнованого будинку.

«Погреб був під будинком, – каже він. – Коли йшов дощ, стеля трохи протікала і ми поставили таз, щоб все не затопило».

Він жив у погребі декілька місяців. Вичікував паузи між бойовими діями, щоб доглядати за своїми вівцями. Коли припинялися обстріли, вибігав назовні, щоб дати їм поживи чи води, а потім, коли обстріли поновлювалися, біг назад у погріб.

Якщо обстріли починалися, коли він був надворі, «падав під стінку», – каже він. В нього не лишилося жодної вівці. З тих пір, як лінія фронту віддалилася від Довгенького, з кількох сотень місцевих жителів повернулися лише кілька десятків.

Анатолій з Ігорем повністю відбудували свій будинок. «З того, що в нас було», – каже Анатолій. По всій окрузі були розкидані порожні ящики з-під боєприпасів, які стали стінами його нового будинку.

Вони натрапили на стару піч та побудували систему опалення з відстріляних артилерійських гільз. Зі знищених танків вони взяли колеса для нового сільськогосподарського обладнання. Земля навколо їхнього нового будинку усіяна вирвами.

Бойові дії лишили по собі небезпечний спадок. Велика частина території села та навколишніх полів забруднені вибухонебезпечними залишками війни.

«Снарядів тисячі», – каже Анатолій.

Уздовж дороги, що веде до Довгенького, та вулиць самого села безліч пластикових знаків із зображенням черепа та схрещених кісток, що попереджають про небезпеку від вибухонебезпечних предметів.

В холодну зиму, коли для опалення немає ані газу, ані електрики, рятівною альтернативою можуть стати дрова. Але через цю небезпеку збирати дрова в навколишніх лісах, за словами Анатолія, «неможливо».

Роботи з розмінування просуваються нешвидко. Процес є складним та небезпечним. Справа в тому, що треба обробити величезні площі.

Але земля потрібна фермерам для життя. Намагаючись розчистити поля за їхнім будинком, Ігор ледве уникнув пошкоджень, коли його трактор підірвався на міні. Найбільшої шкоди зазнав трактор. Так пощастило не всім.

Довгеньке було без світла з 2022 до минулого року, коли було встановлено нові електроопори.

До того Наталія та Анатолій отримали сонячну панель, за допомогою якої вони заряджали свої телефони. Вони також отримали генератор, від якого працював їхній бетонозмішувач, але використовували його ощадливо. «Паливо дороге», – каже Анатолій.

Наталія та Анатолій отримали від МКЧХ теплицю та систему крапельного зрошення.
Фото: Pat Griffiths/ICRC

Ще одна проблема – це вода. Через обмежений доступ до електрики качати воду стало складно. Наталія з Анатолієм викопали 14-метровий колодязь, якого спочатку цілком вистачало. «Але цьогоріч посуха: ані снігу, ані дощу», – каже Анатолій.

Вони залежать від свердловин в інших частинах села або йдуть п’ять кілометрів до насосної станції. Іноді отримують бутильовану воду.

Щоб допомогти Наталії та Анатолію вести сільське господарство, коли бракує води та в умовах непередбачуваних змін погоди, їм було передано теплицю та систему крапельного зрошення.

«Теплиця – це добре, – каже Наталія. – Якби ще було більше води».

Попри все, що вони втратили, Наталія та Анатолій пишаються тим, що їм вдалося відбудувати.

Завдяки системі крапельного зрошення, в їхній теплиці буяють ківі та авокадо, помідори та огірки. Вони вже зібрали капусту, цибулю та часник.

Ми почули, як Ігор називає матусю хазяйкою. «Так, – підтверджує Наталія. – Я хазяйка теплиці. Город – це моє».

У ці часи навіть найменше майно може означати весь світ.

До лінії фронту звідси – менше 30 кілометрів.

Наталія проводить екскурсію своєю теплицею в Довгенькому.
Фото: Pat Griffiths/ICRC