Текст і малюнки: T. OLIINYK/ICRC

Шкільні парти, ранкові зустрічі з учителями, шумні коридори від дзвінкого дитячого сміху, щоденні домашні завдання, ранці, переповнені підручниками, солодощами та іграшками.

Такими були традиційні шкільні будні, знайомі ледь не кожному з нас. Ще нещодавно діти по всій Україні мали звичайне дитинство у колі однолітків, найкращих друзів, з улюбленими уроками та контрольними роботами, перед якими всі хвилювалися, за партами просторих шкіл, де завжди панувало відчуття захищеності.

Спершу це порушила пандемія Covid-19, а згодом – події 2022 року, що змінили життя всіх українців, в тому числі дітей, які стали свідками бойових дій та були змушені миттєво подорослішати не за власним бажанням. Багато кому з них довелося переїхати або в межах України, або за кордон. Тепер більшість шкіл – порожні, з закритими листами фанери вікнами, пошкодженими дахами чи стінами.

Частина з них внаслідок обстрілів зруйновані вщент. У більшості час застиг з написом на шкільній дошці – «23 лютого. Класна робота», і туди ще не скоро повернуться школярі, щоб здобувати освіту, на яку вони мають право.

Ми зібрали декілька історій вчителів і родин з прифронтових міст та сіл, які все ще потерпають від наслідків збройного конфлікту, та які попри все забезпечують для дітей безперервний доступ до освіти. А ще – до дитинства, яке не можна зупинити.

Кожна з цих історій показує, як Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) допомагає дітям отримувати доступ до освіти в умовах збройного конфлікту. Всі люди та громади, згадані в цій статті, отримали допомогу від МКЧХ, який продовжує підтримувати надання освітніх послуг у постраждалих громадах в Україні.

Родина Кругляк, м. Суми

Любов Петрівна взяла під опіку двох діток, це її рідні внуки, у яких нікого немає, окрім неї. Для пані Любові найголовніше – зробити все можливе та неможливе, щоб у Павла та Ксенії було хороше життя, незважаючи ні на що. А для Павла та Ксенії найголовніше – бути гідними бабусі людьми.

У розпал міжнародного збройного конфлікту діти залишилися без батьків. Минулого року їх тато загинув. Про рідну маму брат та сестра воліють не говорити. Їхня мама тепер – це та, хто піклується про них, допомагає робити домашні завдання, водить на заняття з плетіння бісером та на танці, а ще віддає всю свою неосяжну любов. Ксенія та Павло так і називають бабусю ніжним та дзвінким – «мама». Жінка лише тендітно посміхається у відповідь на це. Для неї онуки – цілий світ, якого вона тримається.

Родина живе у Сумах. Ксенія третьокласниця, а Паша навчається у 5 класі. Бабуся розповідає, що дітям дуже подобається ходити до школи: там їхні друзі, а ще багато цікавих занять. Під час змішаного навчання складно влаштувати навчальний процес вдома: з техніки лише старенький смартфон на двох учнів.

Це створює для них додаткові труднощі, адже коли діти різного віку та рівня освіти користуються одним пристроєм, це обмежує їхні можливості. МКЧХ передав родині 2 планшети, щоб Ксенія та Павло мали постійний доступ до уроків та продовжували займатися навіть поза межами школи.

«Коли була дистанційна освіта, діти навчалися за допомогою телефону, але він уже старенький, постійно бракує пам’яті. Часом взагалі не вдавалося під’єднатися до уроку чи зайти в особистий кабінет, щоб побачити домашнє завдання. Тепер, з новими планшетами, я впевнена – у нас все вийде. Вони із задоволенням навчаються, завжди допомагають одне одному. Ми дуже щасливі», – говорить Любов Петрівна.

Паша та Ксенія ще не знають, ким будуть, коли виростуть, адже таким активним та життєрадісним дітям хочеться опанувати багато професій та одночасно. Проте вони точно знають, що зроблять усе можливе, аби бабуся завжди пишалася ними.

Ніна Павлівна Кіпаренко, с. Липці, Харківщина

«46 років я працювала вчителькою фізики та математики. Зараз мені 69 років і я знову повернулася до викладання, бо навіть під час конфлікту діти мають продовжувати навчатися. Ми теж відповідаємо за їхню освіту».

Село Липці дуже постраждало від бойових дій та понад 6 місяців перебувало під контролем російських збройних сил. До лютого 2022 року тут проживало понад 5 тисяч людей, а зараз складно нарахувати й тисячу. Чотири школи в громаді працюють дистанційно, проте не всі родини мають доступ до Інтернету: мережі були пошкоджені, а іншого шляху навчатися у тутешніх дітей немає. Але є непереборне бажання повернутися до навчання. Місцева вчителька Ніна Павлівна, яка вже перебуває на пенсії, у приміщенні сільської ради проводить заняття з дітьми різного віку, аби наздогнати пропущене та допомогти школярам отримати належні знання.

«Позайматися з дітьми мене попросили самі ж батьки. Я погодилася, тому що не могла відмовити, діти мають навчатися. Ми домовилися проводити уроки у приміщенні сільської ради, там є пункт незламності та укриття, в разі чого. Спочатку займалися раз на тиждень, але щоразу дітей приходило все більше.

Тож ми вирішили влаштувати такі заняття двічі на тиждень, окремо математику та окремо фізику. Вони дуже стараються розібратися в усьому, ставлять багато питань, на які часом ми разом шукаємо відповіді.

Я на початку попередила батьків, що не буду оцінювати дітей: у них є свій вчитель, який буде ставити оцінки, а я буду їм допомагати хоча б не забути шкільну програму. Адже навіть зараз не всі мають можливість займатися онлайн. У цій імпровізованій школі ніхто не контролює відвідуваність, але жоден учень жодного разу не пропустив заняття».

Єдиним проханням жінки у розмові з нашими колегами була звичайна шкільна дошка, щоб писати формули та закони фізики, малювати графіки та будувати геометричні фігури. Ніна Павлівна і надалі працюватиме у своїй маленькій, але такій потрібній учням школі, а самі учні приходять сюди не лише за навчанням, а й щоб поспілкуватися одне з одним.

У Липцях зараз проживає близько 50 дітей. У селі не лишилося вцілілих дитячих майданчиків, а перебувати далеко від дому небезпечно: кожного дня поблизу лунають вибухи. Але тут, у маленькій школі, посеред адміністративної будівлі за кілька кроків від укриття, Ніні Павлівні вдалося створити хоч і крихітний, але сповнений безпеки та відчуття нормальності простір. І подарувати школярам декілька годин на тиждень попереднього життя, в якому все добре.

Наталія Андрущенко, в. о. директора Комунального закладу Сумської обласної ради «Правдинська спеціальна школа»

«У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року в нас у закладі було 32 дитини. Частина з них з міста Суми, а частина – з міста Краснопілля. Одразу ж було підірвано мости, деяких дітей батьки швидко встигли забрати, поки ще була можливість. 15 дітей лишилися в закладі й 18 довгих днів ми буквально жили з ними в підвалі. Над нами літали літаки, обстрілювали місто Охтирку, яке неподалік від нас. В якийсь момент мені здалося, що ми більше ніколи не вийдемо з цього підвалу».

У Правдинській спеціальній школі навчаються діти з особливими освітніми потребами: із затримкою психічного розвитку та з порушенням інтелектуального розвитку. Вони потребують індивідуального підходу у навчанні та великої уваги. Цьогоріч заклад ледь не залишився без опалення в холодний період. Великі просторі будівлі школи, дитячого садочку та гуртожитку не було можливості опалювати, але це єдиний спеціальний заклад в районі, і він мусить функціонувати.

«Минулого року ми самі пиляли деревину, всім колективом заготовлювали дрова, щоб мати опалення в укритті. На мені лежить величезна відповідальність за наших дітей, тож ми робимо все можливе, аби не зупиняти навчання і забезпечити школярів усім необхідним».

Цього року будівлі будуть опалювати завдяки генератору, який доставили наші колеги напередодні початку опалювального сезону. Зараз діти навчаються у змішаному форматі. Колектив школи відремонтував укриття, куди всі спускаються під час кожної повітряної тривоги. Ніхто тут не дозволяє собі ігнорувати сирену. Ніщо тут не цінується більше, ніж людське життя. А в укритті дітей чекають ті самі інтерактивні заняття з підручниками, іграшками, квітами на стінах, а в майбутньому – й кінозал з проєктором від Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

«Ми будемо показувати малечі фільми, мультфільми, вмикатимемо музику, щоб вони не боялися та не чули звуків вибухів зовні. Тут ми щодня боремося за наших дітей та за їхнє майбутнє».

Марія, с. Липці, Харківщина

З раннього дитинства у Марії були проблеми з мовленням і навчанням. Але попри це вона завжди усміхнена, життєрадісна та привітна, адже знає, що разом з родиною вони можуть здолати усі негаразди. Її найближче оточення – мама та менший брат. Минулого року вони пережили обстріли, знаходячись поблизу зони бойових дій. Їхнє прифронтове село було відвойовано після перебування під контролем російських збройних сил.

Через постійну небезпеку вони не залишали укриття протягом декількох місяців. Цьогоріч дівчинці виповнилося 13 років, проте через конфлікт вона не змогла завершити 5 клас школи.

«Марії потрібен доступ до офлайн-занять з педагогом, орієнтованим на роботу з дітьми з особливими освітніми потребами. Для нас знайти такого фахівця складно, зокрема через наше фінансове становище, тому я намагаюся хоча б вдома займатися з нею самостійно. Марія дуже допитлива, щира, любить малювати та обожнює складати пазли. Я б дуже хотіла зробити так, щоб у її житті більше ніколи не було такого страху та щоб вона продовжувала навчатися», – говорить мама дівчинки Ірина.

Наразі жінка не має доходу, оскільки роботу у громаді знайти нелегко: внаслідок бойових дій тут просто не лишилося вцілілих підприємств. Мама Марії докладає всіх зусиль для розвитку доньки через щоденні практичні заняття, адже навіть до онлайн-занять часто складно приєднатися через проблеми з Інтернетом.

За підтримки програми МКЧХ «Доступ до освіти» Марія отримала спеціалізований навчальний набір з необхідними предметами для навчання та розвитку. Це допоможе їй бути більш підготовленою до занять, розвинути навички грамоти та лічби, а також рукописного письма та малювання. Дівчинка з щирою посмішкою обіцяє, що буде наполегливо займатися, адже переконана: одного дня вона повернеться до школи, де будуть давно знайомі однокласники, гамірні перерви та уроки, які вже не перериватимуть повітряні тривоги.