Немає потреби значно віддалятися від головної вулиці Києва з її модними магазинами, гучною музикою і натовпами городян, щоб побачити іншу Україну. І це не схід країни, як ви можете подумати, де панує розпач, і ледь тримається крихке перемир’я, регіон, який були змушені покинути 1,4 мільйони жителів, і де більше 6000 осіб загинули з початку конфлікту трохи більше року тому. Ні, це просто інша сторона життя – сірі багатоквартирні будинки радянської епохи, безбарвні вулиці, ринкові палатки і бідність

Дійсно, фруктові дерева і зелені насадження прикрашають тутешні квартали та дитячі майданчики, але на них лежить відбиток часу. Будівлям бракує фарб і життя. Під’їзди, просякнуті застарілим запахом цигарок, розносять відлуння кроків. По кутках валяються порожні пляшки. На вулиці цигани метушаться біля сміттєвих контейнерів.

Валентина Іванова, патронажна медсестра з Голосіївського районного відділення Товариства Червоного Хреста України у місті Києві, дуже добре знає цей район. Вона з’являється там практично щодня. На ній білий халат з емблемою червоного хреста, її світле волосся охайно зачесане. Тут вона регулярно здійснює обходи, тому її поява стала для цих місць звичним явищем. Товсті двері, що виходять в темні коридори, приховують тих, хто очікує її приходу. Крім виконання функцій медпрацівника, Валентина також надає психологічну допомогу, оскільки має відповідну підготовку. А ще у неї добре серце. Для тих, про кого вона піклується, – хворих, самотніх, кинутих і тих, хто залишився без родичів – вона означає значно більше, ніж просто зв’язок із зовнішнім світом. Вона – друг, до того ж, для багатьох – єдиний.

Поруч із Валентиною в тісній вітальні сидить 88-річна Тамара Павлівна. За її головою видно пришпилену до килима іконку. Жінка згадує ті часи, коли вона працювала вчителем російської літератури та історії в іншому районі Києва. «А потім я залишилася без усіх моїх заощаджень, – пояснює вона. – Тому мені довелося продати квартиру і переїхати сюди. Тут я вже 22 роки».

Валентина лагідно жартує з нею. Час від часу вона кладе руку на плече Тамари. Це заспокоює літню жінку, і вона починає сміятися. Розмова триває недовго, можливо, 15 хвилин, але цього достатньо. З появою Валентини тиша, яка огортала стару вчительку, розсіюється

Донька Тамари живе в Ізраїлі. «У молодих своє життя», – дещо різко зауважує вона у відповідь на питання, чи відвідує її донька.

У сусідньому будинку 76-річна Раїса Михайлівна чекає Валентину на сходовому майданчику, важко спираючись на свій ціпок. «Я хотіла спуститися вниз, щоб привітатися з вами», – посміхається вона.

Чоловік Раїси Михайлівни, який помер десять років тому, працював хіміком і був художником-аматором. У квартирі багато його картин. Її донька, яка живе в США, також малює.

Однак Раїса Михайлівна говорить не про це, а згадує своє дитинство, трагедію війни, яка спіткала існуючу тоді Українську Радянську Соціалістичну Республіку.

«Ми з матір’ю і сестрою залишили наші місця разом з партизанами, – говорить вона, подумки повертаючись до періоду Другої світової війни. – Ми переходили замерзлу річку, я впала і сильно пошкодила спину».

На балконі, де знаходиться саморобна годівниця, час від часу з’являються голуби. Почувши лопотіння крил, вона повертає голову. «Десять років тому в мене була тільки одна пташка, – говорить вона. – Зараз їх десятки»

Кожен рух дається Раїсі Михайлівні дуже важко. Видно, що їй боляче. «Це через те, що я впала на льоду, – ділиться вона. – Мене врятував німецький солдат. Він приніс мені ковдру і дав каші». Помітивши, що жінка ось-ось розплачеться, Валентина швидко змінює тему розмови. «У Раїси Михайлівни є дуже гарний чайний сервіз. Взагалі у неї в квартирі всі речі красиві», – говорить вона.

У коридорі ціла галерея сімейних фотографій. На одних – батько у військовій формі, на інших – весілля її батьків. Фотографії з сімейного відпочинку розташувалися поруч зі знімками доньки-художниці. На одній з фотографій – щаслива Раїса Михайлівна у весільному вбранні. Свого часу вона теж була красунею.

Прощаючись біля порога, Валентина цілує літню жінку і обіцяє зв’язатися з нею наступного дня.

“Якщо раптом я не можу завітати, я обов’язково телефоную”, – пояснює вона, спускаючись обшарпаними сходами.

Сьогодні на території України працюють близько 3200 патронажних медсестер Червоного Хреста. Робота виснажлива і часто викликає сумні думки. У відповідь на запитання про те, як вона справляється з цим, Валентина посміхається: «Я займаюся цим вже 11 років. Мене дуже підтримують чоловік та сім’я, але іноді я не можу навіть поговорити з ними, настільки я втомлююся».

Деякі з нас, представників Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, працюють в зонах військових дій, інші, такі як Валентина, є інакшим втіленням гуманності, яка об’єднує нас усіх. І важливо пам’ятати, що у Червоного Хреста є робота не тільки під час конфлікту або після його завершення. Зусилля його співробітників необхідні там, де є одинокі, покинуті, незахищені і знедолені – ті, хто потребує турботи і допомоги.