Конфлікт у Східній Україні забрав більше 5, 000 життів, а зруйнував іще більше. За даними ООН, протистояння на даний час призвело до переміщення більш ніж мільйона осіб.

В Дебальцевому, де в останні декілька тижнів ведуться найжорстокіші бої, велика кількість населення опинилися просто на вулиці посеред морозної зими. Багато з переміщених осіб розселилося по найближчих містах та селах, як, наприклад, у Святогорську, що розташований на відстані близько ста кілометрів на північний захід від Дебальцевого і який раніше був популярним курортним містечком із населенням декілька тисяч людей.

В контексті домовленостей про припинення вогню, які були досягнуті в Мінську минулого тижня, Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) працює по обидві боки від лінії фронту та надає допомогу тим, хто змушений був залишити свої домівки. Дмитро Марченко, працівник з надання гуманітарної допомоги із харківського офісу МКЧХ, надіслав цей звіт після робочого візиту до міста, де він зі своєю командою нещодавно проводив розподілення життєво необхідної допомоги переміщеним особам.

6 лютого 2015 року, 9 година ранку. Все ще темно, проте, незважаючи на крижаний вітер та сильний снігопад, перед торгівельним центром зібрався невеличкий натовп – саме в цьому районі колись розміщалися місця для відпочинку в Святогорську, саме сюди зїжджалися туристи, щоб відпочити у санаторіях. А сьогодні ми роздаємо продукти харчування та засоби гігієни тим, хто нещодавно залишив рідні домівки. З моменту, коли бої знову спалахнули на початку січня, декілька тисяч цивільних осіб втекли з району навколо Дебальцевого, відомого під назвою «Дебальцевська кишеня» через форму, яку має лінія фронту навколо міста.

Наша невеличка команда готується роздавати продукти харчування та засоби гігієни нещодавно переміщеним особам, нам допомагає група волонтерів з місцевої громадської організації. Всі волонтери самі є переміщеними особами, але вони перебувають у Святогорську з минулого літа та дуже хочуть допомогти новоприбулим. Поривчастий вітер засипає сніговими хуртовинами людей, які стоять і чекають, закутані в свої пальта і шарфи. Холод нестерпний, але ніхто не виявляє бажання піти, не дізнавшись, чи зможуть вони одержати допомогу – в цьому випадку це 60 кілограмів продуктів харчування та коробка засобів гігієни для однієї родини.

Стійка реєстрації встановлюється за декілька хвилин; люди організовано стають у чергу, без жодного слова. Поки вони, один за одним, реєструються за стійкою, я спілкуюся з ними. Всі вони виглядають стомленими та змерзлими, і у всіх – темні кола під очима.

Старенька, похитуючись, виходить із черги та сідає на каміння, вкрите снігом. «Я стою вже 5 днів, ноги мене вже не тримають», – каже вона. «Я вимушена була стояти в автобусі, який вивозив нас із Дебальцевого; потім мені довелося ходити півтора дні, щоб знайти кімнату в Святогорську, потім я стояла в черзі, щоб зареєструватися як внутрішньо переміщена особа (ВПО) в міськраді. Простояла в черзі цілий день, але не дійшла до стійки, занадто довга була та черга. Довелося прийти знову наступного дня та знову стояти в черзі. Мене зареєстрували вчора після 3 години опівдні; це був другий день, коли я була змушена стояти з раннього ранку, не маючи чого поїсти. Зараз я втомлена та дуже змерзла і просто не маю сил стояти в черзі далі.» Навколо неї люди кивають. «В мене те саме», – говорить одна жінка, – «До того ж, ми були змушені взяти з собою дітей!»

Біля жінки, яка щойно говорила, стоїть дівчинка років 8 чи 10. Дитина міцно тримається однією рукою за кишеню куртки своєї матері, а іншою рукою, яка стиснута в маленький кулачок, ритмічно стукає собі по губах. «Чи маєте ви право на особливу допомогу для вашої доньки?», – я запитую обережно. Мати миттєво здогадується, яким є дійсне запитання. «Ні,» – гірко каже вона, – «в моєї доньки немає проблем з навчанням. Просто вона провела три тижні в підземній схованці в Дебальцевому, поки бомби знищували наш район».

Молодша жінка вступає в розмову. Вона тримає немовля, на її руці свіжа рана. «Я також була в підземній схованці в Дебальцевому,» – каже вона. «Але моя дитина плакала весь час через обстріли та темряву, тому інші не могли більше витримувати ці крики. Було дуже незручно. В будь-якому випадку, в схованці не було світла, я не могла годувати дитину, або якось мити її, тому я вирішила повернулися до свої квартири. П’ять днів тому я пішла на вулицю за водою; стався вибух, і щось вдарило мене в руку. Я не знаю, що це було, але коли я побачила кров, я зрозуміла, що для мене настав час тікати.»

Люди починають повільно розмовляти одне з одним: основною темою є родичі та друзі, що залишилися. Дехто з них – здебільшого жінки – наполягають на тому, щоб дати нам імена та адреси рідних, які залишилися. «Будь ласка, не забудьте про них», – говорять вони, – «В них нічого немає, і вони хочуть, щоб їх евакували, будь ласка, допоможіть їм. Їм потрібні ліки, їжа, ковдри… Вони збирають на вулицях брудний сніг, розтоплюють та п’ють – води немає. Будь-що, що ви зможете дати їм, буде благословенням.»

Роздача раптово припиняться: одна з дівчат-волонтерів, що допомагає нам цього дня, тільки що отримала дзвінок від сусіда. Вона втекла з Донецька наприкінці літа, коли її будинок був пошкоджений ракетою. До цього будинку ракета влучила ще раз, а пожежна бригада не змогла дістатися до будинку через обстріли. Будинок згорів дотла.

Я знаходжу її: вона плаче за купою засобів гігієни. Я намагаюся заспокоїти її, але місяці життя у вигнанні та без надії даються взнаки, і вона гірко ридає протягом декількох хвилин. «Можливо, в мене вже немає минулого, або місця, куди я можу повернутися, але я все ще можу допомагати іншим, і саме це я збираюся робити.» Вона тримає носову хустинку в руці та хоробро повертається до стійки реєстрації.