Валентина та Любов присвятили цілих сто років на двох служінню Червоному Хресту. Десятки років свого життя вони віддали Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та допомозі людям. Нещодавно команда Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) завітала до них, щоб привітати їх із цією важливою датою.
Вже 55 років Валентина Ігнатіївна Яловенко очолює Центральну місцеву організацію Українського Червоного Хреста (УЧХ) в місті Херсоні. А її колега з Херсонської районної організації УЧХ, Любов Павлівна Пономаренко, керує своїм відділенням 45 років поспіль.
Дорога до Херсона, накрита антидроновими сітками.
Фото: Olena Florenska/ICRC
Валентина й досі живе в Херсоні, але Любов залишила Білозерку після того, як її будинок зазнав пошкоджень внаслідок бойових дій. Наразі вона залишається в Херсонській області, але живе в Чорнобаївці, до якої вкрай складно дістатися.
Про початок шляху
Коли ще молодою жінкою Валентина Ігнатіївна прийшла у Червоний Хрест, вона й гадки не мала, куди потрапила: ані про Рух, ані про саму організацію вона не мала жодного уявлення. Спочатку вона була в розпачі, бо не розуміла всіх тих термінів і абревіатур, якими користувалися колеги. Але згодом прагнення бути кращою в усьому підштовхнуло її вивчити історію Руху Червоного Хреста й розібратися в його суті.
«Я пів року просиділа в архіві. Я по крихтах збирала інформацію про наші обласну та місцеву організації. У мене був шикарний матеріал з історії Червоного Хреста Херсонщини. Потім, коли я стала лектором і йшла в якусь організацію, я йшла вже озброєна: я вже знала, що розповідати і як це говорити», – зізнається пані Валентина.
Валентина Ігнатіївна Яловенко.
Фото: Olena Florenska/ICRC
Любов Павлівна ж стала на свою посаду, вже знаючи все про Рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.
«Коли мене вибирали головою організації, я вже все розуміла, бо пройшла донорство, санітарні дружини, санітарні пости, наркопости – всю роботу Червоного Хреста».
Любов Павлівна Пономаренко.
Фото: Olena Florenska/ICRC
Ще працюючи медичним працівником, вона була тісно пов’язана з Товариством Червоного Хреста. Вона вважає медичну та гуманітарну сфери дуже спорідненими, адже вони мають спільну мету.
«Що медпрацівник, що волонтер, що Червоний Хрест – в нас була одна ідея: добро і милосердя. Ідея допомогти людині», – наголошує пані Любов.
Про гуманність
Для обох жінок гуманність – не просто один із основоположних принципів Руху. Це – їхня справа життя, яку вони несли в люди і слідували їй завжди, де б не були самі.
«В поняття Руху я вкладала доброту, милосердя, ставлення до людини з любов’ю. Моя місія завжди була допомогти людині – будь-якій, – яка потрапила в біду, яка на даний час потребувала якоїсь допомоги. І вона могла бути не тільки матеріальною, навіть добрим словом», – розповідає Любов Павлівна, у якої навіть правило було – не йти з роботи, поки вона не вирішить проблему, з якою до неї звернулася людина.
Схожу відповідь дає й Валентина Ігнатіївна. Для неї гуманність – це віддача всіх своїх сил, щоб допомогти кожній людині в будь-якій її біді. Вона пригадує, як колись, зморена, поверталася з дачі, повністю занурена у свої думки. Аж раптом почула, як схлипує маленький, років десяти, хлопчик, що їхав поруч. Розпитавши, виявила, що маму він не знає, а батько просто вигнав дитину з дому. Пані Валентина забрала його до себе, нагодувала й викупала, зв’язалася з управлінням освіти, а в банку одягу підібрали йому речі.
«Він питає: “Чого це ви так мною опікуєтеся, ніби ви моя мама?” А я кажу, бо я працюю в Червоному Хресті! Забрали хлопчика в дитячий будинок, і я сказала йому: “Що б у тебе в житті не сталося, запам’ятай навіки: іди завжди в Червоний Хрест – тобі там завжди допоможуть!»
Про життя в умовах збройного конфлікту
Обидві жінки все своє життя допомагали тим, хто потрапив у біду, людям у скрутному становищі. Та ніколи не могли собі уявити, в якій біді опиняться вони самі.
Ескалація бойових дій у 2022 році застала Валентину Ігнатіївну в селі Киселівці Херсонської області, куди вона поїхала провідати батьківську хату. Замість двох днів вихідних вона провела там три місяці, а її рідні нічого про неї не знали.
Не було світла, води, їжі. І хоча сусіди ділилися з нею тим малим, що в них було, Валентина страшно голодувала і сильно схудла через брак їжі.
«Я десь три місяці хліба не бачила – взагалі не бачила! Один раз сусіди повели мене, нам дали по мисочці, от як свиням кашу варять, щось таке, щоб якісь оладки спекти», – з паузами від страшних спогадів добирає слова пані Валентина.
Будинок Любові Павлівни тричі потрапив під обстріли та був зруйнований дроном.
«Горів будинок, загорілася машина, а я переживала, бо чоловік хоче її витягнути, бо заблокована, а я його тягну. Потім пожежники допомагали – я їм так вдячна!»
Пані Любов вимушена була разом із сім’єю переїхати до Чорнобаївки, але й там їхній будинок зазнав пошкоджень, а сама вона ледве вижила.
«Зранку тільки взяла чашечку кави – і тут як бахнуло! Ударило так, що вирвало середню раму. А вона важка, і от нею мене вдарило по голові. Як я залишилася жива?! Але я ж нічого того не пам’ятаю. У мене стався і інфаркт, і інсульт», – з важкістю розповідає жінка.
«З війною лише посилилася моя віра в місію допомоги іншим. Коли я побачила людське горе, я кожного дня бачила таке!..»
З нею погоджується і її колега, Валентина Ігнатіївна. Каже, за 55 років роботи в неї жодного разу не виникало думки піти.
«Що б не трапилося – чи то виверження вулкана, чи то війна – принципи Червоного Хреста залишаються незмінними. Якщо людина в них вірить, ніщо інше не зрушить її з цього місця».
«Я залишуся тільки в Червоному Хресті…»
Серед тих, хто прийшов привітати пані Валентину та Любов із цими досягненнями, була й голова Одеського представництва МКЧХ в Україні Діана Стоклін.
«Зустріч із людьми, які працювали та присвятили все своє життя Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, – це дуже емоційний момент. Присвятити роботі в Русі все життя і навіть після 45, після 55 років роботи залишатися настільки мотивованими та сильними жінками – мене це дуже надихає. Я вважаю, що всі ми маємо на них рівнятися».
Приймаючи вітання зі своїми ювілеями роботи у Червоному Хресті, жінки кажуть –усе було не дарма! Пригадуючи десятиліття важкої праці, труднощі й досягнення, злети й важкі часи, вони запевняють, що навіть якби довелося починати знову, вони б усе одно обрали цей шлях!
Представники МКЧХ вітають жінок із ювілеями їхньої роботи в Червоному Хресті.
Фото: Olena Florenska/ICRC
Попри всі труднощі, які їм довелося побачити протягом десятків років роботи, попри тяготи в їхньому власному житті з 2022 року, вони не втрачають віри в добро і людяність і, як заведено на свята, загадують одне найзаповітніше бажання.
«Я хочу всім побажати щастя, здоров’я і тільки миру! Щоб прийшов мир на наші землі! Тоді буде добро, тоді буде краса, тоді все буде».