Олександр підірвався на невідомому предметі, коли шукав безпечнішого місця поблизу свого будинку у Куп’янську під час бойових дій, які досі тривають. Після ампутації він став учасником програми реабілітації Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) і зараз набирає сил з кожним кроком.

Жовтень, 2025.

Восени 2025 року Олександр Константинопольський та його мама все ще залишалися в Куп’янську – місті поблизу лінії фронту, яке було спустошене бойовими діями. Економлячи свої невеликі запаси їжі та питної води, вони сподівалися, що рано чи пізно обстріли затихнуть і руйнування завершаться. Вони до останньої хвилини відкладали рішення залишити свій дім.

«Коли вже наша квартира була пошкоджена, ми з мамою вирішили, що треба переміщатися. Треба було знайти безпечніше місце, де були інші люди. Ми думали, що звідти можна буде евакуюватися».

Олександр перед випискою з лікарні.
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

Щоб дістатися безпечнішого місця, їм довелося пройти півтора кілометра під обстрілами і дронами. Коли вони пройшли п’ятсот метрів, вони були вимушені ховатися від дронів і знайшли будинок з підвалом. Там стояла буржуйка і були облаштовані спальні місця.

«Я пройшов підвалом, хотів роздивитися, що там було усередині. За мить почув сильний вибух. Я впав. Подивився вниз — стопу майже відірвало».

Олександр виповз на животі. «Напевно, я проповз десь метрів 400, і ми з мамою знову почули, що дрони летять». Поруч був напівзруйнований, напівспалений приватний будинок. Біля нього – погріб, єдине місце нижче рівня землі, де вони могли сховатися.

«Коли дрони пролетіли, ми спустилися в погріб і вже ночували там. Не було навіть чим перев’язати ногу. Це було просто диво, що я там до ранку дожив. Весь підвал був у моїй крові».

Наступного ранку його мама побігла кликати на допомогу. Кілька місцевих прийшли з велосипедом, бо іншого транспорту не було. «Посадили мене на велосипед, і так ми дійшли до підвалу іншого будинку, де жили люди».

Згодом Олександра вдалося евакуювати. З перев’язаною простинею ногою, з болем, який не заглушали знеболювальні, його доставили до Харкова, де ампутували кінцівку нижче коліна.

Олександр і досі не знає, на що він наступив у тому підвалі.

Липень, 2026.

Коли рана повністю загоїлася, Олександр почав готуватися до протезування.
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

«Після того, що я пережив та який біль переніс, я був готовий до ампутації».

Лікар, який робив ампутацію, сказав Олександру, що він дивом вижив.

«Я одразу розумів, що хочу не просто пересуватися, а повноцінно ходити. Це моя найголовніша мета».

Ще у лікарні він дізнався про програму фізичної реабілітації, яку реалізують МКЧХ та Університетська лікарня у Харкові. Коли рана загоїлася, Олександр приїхав до лікарні. «Спершу мені показали, які вправи треба робити вдома, а потім зателефонували і покликали на протезування». І тут його найголовніша мета почала втілюватися в реальність. Саме тут він уперше після операції став на ноги. Коли Олександр говорить про свої перші кроки на протезі, він мимоволі посміхається.

Рікарду, керівник відділу фізичної реабілітації МКЧХ у Харкові, та Олександр після підгонки протеза.
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

Доки виготовлявся його тестовий протез, Олександр разом із фізичними терапевтами працював над зміцненням та підготовкою м’язів. Повернувшись після занять до палати, він продовжував тренуватися сам. «Навіть протезист Рікарду мені говорив, що не бачив раніше, щоб хтось так швидко ставав на протез та починав ходити, – ділиться Олександр. – Але коли я зробив перші кроки, у мене ніби більше сил стало». Він зрозумів, що значна частина реабілітації залежить саме від нього самого. І кожен у лікарні, хто хоча б раз його зустрів, бачить його рішучість.

Сеанс фізичної терапії в лікарні.
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

«Отримання протеза — це не разова подія, – каже Рікарду Жорж Тейшейра Фернандеш, керівник відділу фізичної реабілітації МКЧХ у Харкові. – Це тривалий процес, що вимагає регулярного коригування, реабілітації та подальшого спостереження. Але жоден протез не може замінити власної рішучості пацієнта. Прогрес Олександра є відображенням зусиль, які він докладав на кожному етапі своєї реабілітації».

Сьогодні Олександр уже ходить без милиць. Сам піднімається сходами, може піти до магазину чи прогулятися парком.

«Приїжджала мама, – каже Олександр. –  Я хотів, щоб вона побачила, як я ходжу. Вона зняла це на відео і показала бабусі. Бабуся плакала, коли дивилася».

Рікарду та Олександр працюють над його ходою.
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ