Олена живе у Харкові, виховує двох синів-підлітків і працює у гуманітарній сфері. Для її родини це місто – тимчасовий прихисток. Їхній дім – у Куп’янську, місті на лінії фронту. Її чоловік Сергій офіційно вважається зниклим безвісти.

На запитання «Як ви?» Олена має лише одну відповідь:

«Це стан, ніби мене вбили, але я забула померти».

Історія Олени одна з тисяч історій родин, які сьогодні живуть у невизначеності, розшукуючи своїх близьких, зниклих безвісти під час бойових дій.

Міжнародний збройний конфлікт між Російською Федерацією та Україною приніс страждання мільйонам людей, зруйнувавши не лише міста й будинки, а й людські долі. Для Олени, як і для багатьох інших родин, життя розділилося на «до» і «після».

Але раніше все було інакше.

До 2022 року

Олена жила з родиною в Куп’янську на сході Харківської області. Сьогодні це місто згадується в новинах як осередок запеклих бойових дій, але колись воно було великим промисловим центром на березі річки Оскіл.

Олена та Сергій познайомилися завдяки роботі. Обоє – педагоги за фахом і покликанням – працювали з дітьми, кожен у своїй сфері. Вони познайомилися в одному з дитячих оздоровчих закладів. Там почали спілкуватися і згодом зрозуміли, що це більше, ніж просто знайомство.

«Якось він мені зателефонував після Дня вчителя. Я чомусь так зраділа цьому дзвінку, ніби знала цю людину тисячу років, хоча ми були просто колегами», – згадує Олена.

«А одного дня він просто сказав: “Знаєш, мені не потрібен ніхто інший. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною”».

Майже 20 років тому Олена та Сергій  відсвяткували невелике весілля. Вони виховали двох синів. Подружжя працювало у місцевій школі: вона – у соціальній сфері, він – у спортивній, тренуючи майбутніх чемпіонів.

Олена дуже пишається чоловіком, його відданістю роботі та любов’ю до своїх синів і вихованців.

«Мій коханий став першим тренером чемпіонки Європи з легкої атлетики. Його внесок у цю золоту медаль величезний, адже шлях до чемпіонства часто починається з людини, яка першою повірила в майбутнього спортсмена», – розповідає Олена.

«А одного разу Сергій розповів, як інший його вихованець уже на другому тренуванні самостійно поплив. Тато хлопчика радів так, ніби син переміг на змаганнях, а бабуся від щастя плакала. Перемоги команд, які він готував, завжди були святом і для нашої родини».

Тоді життя здавалося простим і зрозумілим.

«Він мене навчив любити себе», – говорить жінка. Кожен спогад про їхні дні разом вона береже як найбільшу цінність: чемпіонати Сергія, перемоги їхніх вихованців, досягнення дітей, навіть дрібні сварки, після яких завжди було примирення. Але вони мали чимало щасливих митей разом:

«Усе, що ми пережили, – це одна прекрасна історія, яка заслуговує на продовження».

Після 2022

У 2022 році родина була змушена залишити Куп’янськ і шукати прихисток в іншому місті. Вони їхали поспіхом, не знаючи, чи ще повернуться.

«Ми виїжджали з Куп’янська тільки з документами, майже без речей, зате з усіма нагородами чоловіка», – згадує Олена.

Невдовзі Сергій прийняв рішення, яке стало для родини ще одним переломним моментом.

«Він поставив мене перед фактом, що йде до лав ЗСУ, бо його діти не мають помирати на цій війні», – говорить Олена.

Вона пишається його рішенням і сміливістю. Але поруч із гордістю живе й інше відчуття. «Навіть попри підтримку рідних, я залишаюся в полоні ілюзії, що змогла б на щось вплинути. Внутрішня самокритика сильніша за будь-які логічні доводи».

Олена чітко пам’ятає слова Сергія, коли він йшов до війська: «Не хвилюйся, я повернуся, і все буде добре». Сьогодні ця обіцянка чи не єдина нитка, яка все ще пов’язує її з реальністю.

Сергій зник безвісти під час бойового завдання у березні 2023 року. Після повернення з позиції він мав зателефонувати. Дзвінка не було. Вона телефонувала сама. Мобільний був недосяжний. Писала побратимам та у військову частину: «Мені потрібна була будь-яка правда».

Згодом вона отримала коротке повідомлення:

«Мені написали, що Сергій зник безвісти».

Останні 36 місяців свого життя Олена описує так, ніби постійно перебуває над прірвою. Її життя перетворилося на безперервний рух між установами та інституціями: військкомат, поліція, Координаційний штаб, Національне інформаційне бюро, МКЧХ тощо. Листи, звернення, дзвінки, поїздки до інших міст на особисті зустрічі.

Вона робила все можливе, щоб не припиняти пошук. «Я зверталася скрізь, куди тільки можна, куди мені радили, куди направляли. – говорить Олена, – Але інформації про чоловіка немає».

Олена звільнилася з роботи. Поєднувати повсякденне життя і постійний пошук стало морально й фізично неможливо. «Було б значно простіше, якби існувала одна інституція, яка допомагала б координувати всі ці процеси та комунікувати з родинами зниклих безвісти. Той обсяг завдань, що наразі покладено на родини, є настільки виснажливим, що просто не вистачає ресурсу на додаткові турботи», – ділиться Олена.

Після зникнення Сергія вона отримала його речі: одяг та особистий телефон. Разом із ними і тишу, яка досі не має відповіді. Олена плекає надію на повернення Сергія, попри те, що він офіційно вважається зниклим безвісти. Телефон чоловіка вона постійно тримає поруч. «Може, Сергій забуде мій номер, але ніколи не забуде свій. Я чекаю на його дзвінок». А ще Олена продовжує писати йому повідомлення в телефоні: «Прийде – прочитає».

Часом на екрані смартфону вона бачить невідомі номери, що стають випробуванням. «Коли стрічки новин «кричать» про тисячі повернутих тіл загиблих, кожен дзвінок із невідомого номера лякає».

«Я спершу завмираю від страху, бо підняти слухавку в такі моменти – це ніби зазирнути в безодню».

Нещодавно Олена влаштувалася на роботу у гуманітарну організацію, щоб хоча б якось переключатися. Робота допомагає їй триматися, проте найбільша її підтримка сьогодні – сини. «Ми живемо тим, що тато живий і він повернеться. У нас немає інших варіантів».

Олена гостро відчуває кожен відтінок болю своїх дітей, які чекають на батька. Вона впевнена: дитячі страждання набагато глибші за дорослі, навіть якщо вони приховані за мовчанням. На її думку, саме підлітки зараз найвразливіші. Замість спокійного дорослішання вони щодня ведуть виснажливу внутрішню війну. Родина обережно проговорює різні сценарії: «Ми потихеньку промовляємо ці всі моменти, що ми маємо бути готові до всього». Але надія залишається частиною їхнього повсякденного життя. «Ми не забуваємо про нього жодного дня. Ми не маємо права забути».

Олена розповідає, як син якось запитав її, що вона зробить, коли побачить Сергія.

Вона замовкає на мить. У цій короткій паузі – майже три довгі роки очікування.  І лише потім каже:

«Я тільки молю Бога дати мені сил при зустрічі не втратити свідомості від щастя».

У їхньому домі досі чекають на його дзвінок.