Іван Коваленко добре пам’ятає, як почалася Друга світова війна і як через багато десятиліть життя знову підкинуло йому неабиякі випробування.

«Та війна забрала моє щасливе дитинство», – каже він, згадуючи ті ранні роки. Тепер ескалація міжнародного збройного конфлікту забрала і його спокійну старість.

Йому було шість років, коли у його село прийшла Друга світова війна. Він і досі добре пам’ятає танки, що проходили через Харківщину. Через 80 років він відчув дежавю: важка техніка знову рухалася населеним пунктом, формуючи нову лінію фронту.

Він ніколи не міг уявити, що доля повториться так буквально. А вона повторилася.

Іван та його дружина Зоя родом зі сходу Харківщини. Все життя вони прожили у невеликому селі Осиновому, за сім кілометрів від міста Куп’янська. З літа 2023 року подружжя тимчасово мешкає у Харкові. Вони дуже сподіваються, що колись це «тимчасово» закінчиться.

«Покинути Осинове було вимушеним рішенням, — згадує Іван. – Поблизу села йшли важкі, жорстокі бої». Він зізнається, що до останнього не хотів залишати дім. Там минуло їхнє життя, там росли діти. Навіть минулого літа подружжя намагалося навідуватися додому, щоб доглядати за городом. «Думали ж, що повернемося назовсім, тому й садили овочі, щоб мати щось своє», — додає Зоя.

Та бойові дії змусили їх залишити все й шукати безпечнішого місця. «Зоя була в такому стресі… Літаки над головою, вибухи постійні. Вона не роздягалася, не спала, не їла, — згадує Іван. – Дронів тоді ще не було, але ракетами обстрілювали. Деякі будинки розбили, багато поранених було».

Вони виїжджали із села останнім рейсовим автобусом. Відтоді громадський транспорт більше не курсує у тому напрямку. Тоді, серед хаосу й невідомості, особливо різко відчувалося те, що тримало їх усе життя: звичка берегти одне одного.

Цього року Іван і Зоя відсвяткували 60-річчя шлюбу.

«Бог до пари звів», — каже Іван, і Зоя у відповідь лише скромно усміхається.

Вони були опорою одне одного всі ці роки — і залишаються нею сьогодні.

Іван і Зоя були опорою одне одного вже 60 років — і залишаються нею сьогодні.
Фото: Тетяна Олійник

Живучи у Харкові, Іван Павлович пише вірші про своє село, щоб пам’ятати, яким воно було до 2022 року. Кожен підписує: «біженець із Куп’янщини» — як констатацію реальності. Пише і про конфлікт та його наслідки. Каже, що неможливо мовчати про те, що болить.

Підтримку чоловік знаходить не лише у творчості, а й серед інших мешканців Куп’янської громади, які так само були змушені покинути дім. У Харкові він познайомився з волонтерами Куп’янської районної філії Українського Червоного Хреста, яка до осені 2024 року працювала безпосередньо у місті Куп’янську. Тут чоловік знайшов розуміння.

Керівниця переміщеної філії, Олена, розповідає, що спершу Іван Павлович подзвонив на їхню гарячу лінію просто, щоб поділитися віршами. А згодом став частим гостем офісу — приносив нові тексти, читав їх волонтерам. Їх дуже зворушують його рядки, бо команда районної філії до останнього дня перед евакуацією працювала, щоб допомогти якомога більшій кількості людей.

Олена, керівниця Куп’янської районної філії Українського Червоного Хреста
Фото: Тетяна Олійник

«Дрони вже почали літати, фронт був менш ніж за п’ять кілометрів, — згадує Олена. – Але ми робили все, щоб бути поруч із людьми».

У жовтні минулого року працівники, волонтери та їхні родини евакуювалися з Куп’янська. Безпекова ситуація більше не дозволяла залишатися у місті. «Ми дуже добре розуміємо Івана Павловича й Зою Іванівну. У нас таке саме почуття туги за своїми домівками».

А втім, попри все, команда не втратила жодного дня й розгорнула роботу в Харкові: тут вони підтримують людей, які були змушені тікати від бойових дій, розвивають психосоціальну підтримку, допомагають іншим хабам у місті, що приймають переселенців.

Фото: Тетяна Олійник

«Іван Павлович — внутрішньо переміщена особа, але він не втрачає надії», — каже Олена. «Ми розуміємо, як йому важливо бути почутим. І нам це дуже відгукується».

Ситуація поблизу Куп’янська стає дедалі напруженішою.

Бойові дії не вщухають.

Кількість сіл, де оголошують евакуацію, зростає.

Лінія фронту продовжує рухатися, залишаючи за собою зруйновані домівки та зламані долі.

Але в своїх снах Іван Павлович та Зоя Іванівна знову й знову повертаються додому.