Тисячі родин по всій Україні живуть у невизначеності щодо долі своїх близьких, які зникли безвісти або потрапили в полон з початку збройного конфлікту. Для цих сімей кожен день приносить як надію, так і страх.

Людмила та Лариса мешкають у різних куточках Полтавської області, і за звичайних обставин їхні шляхи, ймовірно, ніколи б не перетнулися. Тетяна, психологиня, яка раніше працювала з дітьми, також могла б залишитися для них незнайомкою, якби не ескалація конфлікту, що змінила їхнє життя.

Цих трьох жінок об’єднала програма, яка реалізується за підтримки Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) і надає психосоціальну підтримку сім’ям зниклих безвісти.

Людмила чекає на новини про свого сина, який перебуває в полоні. Лариса шукає відповіді про свого сина, який зник влітку 2024 року. Тетяна стала опорою для них обох, а також для інших сімей, які живуть у подібній невизначеності щодо долі своїх близьких.

Людмила

«Це неможливо передати словами», – каже Людмила, згадуючи, що відчула, коли дізналася, що її син-військовослужбовець, ймовірно, потрапив у полон. «Спочатку був страх, бо це твоя дитина. А потім – сльози».

Її син зник безвісти під час бойового завдання в травні 2023 року. Декілька місяців потому статус її сина державні структури змінять на «ймовірний полон». «Ми не втрачаємо віри, що він живий і що він скоро повернеться додому, – каже вона. – Мабуть, і жити не треба, якщо не буде цієї віри».

Зараз Людмила посміхається, стримуючи легке тремтіння у руках. Вона зізнається, що для того, щоб дійти до цього, знадобилося багато часу, сповненого мовчання та розгубленості. Два роки тому вона почала працювати з психологом, який підтримує сім’ї зниклих безвісти та полонених осіб.

Людмила в Полтавській області.
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

«Психолог Тетяна витягла мене з депресії, – каже вона. – Мені зателефонували з МКЧХ і запросили на зустріч, а потім запропонували працювати з Тетяною в Полтаві. Вона стала для мене ангелом-охоронцем. Тоді я нічого не могла робити. Що у мене було? Лише сльози».

За десять сеансів Людмила навчилася розуміти свої емоції, знаходити в собі сили і підтримувати оточуючих.

«Тетяна показала мені одну вправу, потім іншу, і так я навчилася відволікатися, посміхатися і навіть правильно плакати, — каже вона. — Це коли ти вчасно зупиняєшся. Так, плакати, бо без цього не можна».

Психолог Тетяна, яка підтримувала Людмилу в найважчі моменти, пояснює, що такі консультації допомагають сім’ям розпізнавати та керувати емоціями, які супроводжують невизначеність. «Коли втрачається зв’язок із близькою людиною, швидкого результату не буде, – каже вона. – Наше завдання – дати людям ті інструменти, навички, вміння, які б допомогли їм надалі самим допомагати собі і тим, хто поруч із ними».

Тетяна, психолог, яка підтримує сім’ї, що чекають на звістки про своїх полонених чи зниклих безвісти близьких.
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

Тетяна розпочала свою кар’єру як дитячий психолог, але сьогодні працює переважно з родинами зниклих і полонених осіб. Вона пройшла навчання в МКЧХ у 2023 році і досі отримує консультації від команди організації. «Я розумію, що я роблю те, що зараз є дуже необхідним, – каже вона. – І знаєте, коли родини запитують, як мої справи, коли безпекова ситуація у моєму місті погіршується, – це дуже цінно, бо це про ту підтримку, яку я намагаюся їм дати і яку врешті отримую натомість».

Через рік після закінчення індивідуальних сесій Людмила приєдналася до групи підтримки МКЧХ для родин зниклих безвісти. Протягом більше двох місяців сім’ї, які чекали на своїх близьких, збиралися в безпечному місці, де всі розуміли одне одного, часом навіть без слів. Де вони могли ділитися своїми страхами і болем, знаючи, що їх вислухають.

«У групі зібралися всі ті, у кого було спільне горе, – каже вона. – Але за цей час ми стали надійним плечем одне для одного. Коли я говорила, я знала, що мене зрозуміють. Зараз важко розмовляти з оточенням, знайомими, але там я була серед тих, хто мене справді розуміє».

Сьогодні дні Людмили стали більш насиченими різними турботами. Вона проводить більше часу зі своїми п’ятьма онучками, малює і знаходить час для себе. «Я знаю, що мій син похвалив би мене за це», – каже вона.

Коли ми зустрілися, Людмила ділилася своїм досвідом із сім’ями, які тільки починали свій шлях психологічної підтримки: людьми, які стикаються з тією самою невизначеністю й тривогою, що колись і вона.

«Головне – не закриватися в собі, – каже вона. – Спочатку я не хотіла ні з ким розмовляти. Я змушувала себе говорити навіть із родичами. Але після роботи з психологом я зрозуміла, що спілкування необхідне, тому що завжди знайдуться люди, які тебе підтримають».

Під час однієї сесії Людмила створила невеличку декоративну скриньку. На верхівці скриньки золотий ключик, усередині – квітка.

Меморіальна скринька, яку створила Людмила
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

Меморіальна скринька, яку створила Людмила
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

«Скринька – це наш дім, а ключ – для мого сина, – пояснює вона. – Коли він повернеться і відчинить наш будинок, він побачить, що всі ми чекаємо на нього. Оця квіточка, у неї вісім пелюсток – це наша родина: я, його дружина з донечками та його сестра з трьома своїми дівчатками. Ми всі на нього чекаємо».

Лариса

«Він постійно у моїх думках. Я молюся за нього, бо як інакше?» – каже Лариса, чий 26-річний син Дмитро зник безвісти влітку 2024 року. «У нас є ікона Божої Матері з немовлям Ісусом. Я кажу доньці: “Постав і фото сина з іншого боку ікони, щоб вона й Діму підтримувала.”».

Коли МКЧХ запропонував їй приєднатися до групи підтримки, Лариса вирішила долучитися. «Мені зателефонували з МКЧХ і сказали, що вони підтримують людей, які чекають… Я подумала: мені теж потрібно туди», – згадує вона. «Іноді було важко ділитися своїми думками чи почуттями, бо це все ще дуже боляче. Але всі розуміли – всі в групі переживали те саме».

Лариса
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

У повсякденному житті Лариса не звикла ділитися своїми турботами: дуже часто оточуючі не розуміють її або починають проявляти жалість, від якої їй стає просто ніяково. Серед учасників групи підтримки вона знайшла однодумців – тих, із ким вона могла відкрито розмовляти або навіть мовчати, але все одно знаходила розуміння.

«Доки ми ще всі збиралися на групу підтримки, син однієї з учасниць повернувся з полону. Як ми всі разом раділи, коли вона нам сказала, ви не можете собі уявити! Цей був такий вибух емоцій: ми разом із нею плакали, розпитували про кожну маленьку деталь, чекали того моменту, коли вона зможе його побачити. І це співпереживання лишилося й по сьогодні».

Кожен із них, каже Лариса, досі щодня чекає на такі новини та щохвилини бореться з тишею. За час участі у групі вона навчилася справлятися з тривогою, яка супроводжувала її щоденно протягом всіх 14 місяців відколи Дмитро зник безвісти. Вона опанувала методи самодопомоги для зменшення стресу і тепер ділиться ними зі своєю дочкою, яка невимовно сумує за старшим братом.

Лариса та її донька
Фото: Тетяна Олійник/МКЧХ

«Колись все має налагодитися, – каже Лариса. – Я все одно буду чекати на сина. Отже, така мене в мене доля. Але я повинна бути сильною, аби не падати духом і я буду, повірте. Щоб там не було».

В Україні ми працюємо, щоб зміцнити спроможності медпрацівників та рятувальників, допомагати їм надавати емоційну підтримку постраждалим від збройного конфлікту: цивільним особам, колишнім учасникам бойових дій, сім’ям полонених, зниклих безвісти або людей з інвалідністю. Ми підтримуємо лікарні від Одеси до Харкова, а також психологів, які надають людям психологічну підтримку. Ми також підтримуємо Національну поліцію, неурядові організації, Український Червоний Хрест та ДСНС України, щоб вони могли надавати психологічну допомогу як у періоди кризи, так і поза ними. Ми також проводимо сесії психологічної підтримки для зміцнення стійкості людей, які працюють у прифронтових районах, та рятувальників.