На початку цього місяця набрало чинності безпрецедентне рішення Литви вийти з Конвенції про касетні боєприпаси (ККБ). Тим часом кілька держав відкрито ставлять під сумнів своє подальше дотримання інших гуманітарних договорів, зокрема Конвенції про заборону протипіхотних мін (КЗППМ). Ці події відбуваються на тлі того, як міжнародна напруженість і занепокоєння щодо безпеки посилюються як в Європі, так і в усьому світі. Вони відбуваються в той час, коли дотримання основоположних гуманітарних норм вкрай недостатнє, про що свідчать значні руйнування, спричинені конфліктами, що досі тривають.

У цій публікації керівниця юридичного відділу Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) Кордула Дрьоге та юридична радниця МКЧХ Майя Брем звертають увагу на те, що нещодавні виклики, пов’язані з протипіхотними мінами, відображають більш широкі загрози для життєво важливого захисту, який забезпечує міжнародне гуманітарне право (МГП). Автори статті наголошують, що виправдання використання протипіхотних мін (ППМ) зазвичай не враховують реальних умов на полі бою і не беруть до уваги жахливі наслідки цієї небезпечної зброї. Крім того, автори підкреслюють, що спроби уникнути або навіть відмовитися від КЗППМ суперечать основним принципам МГП і підривають міжнародне верховенство права. Стаття завершується закликом до посилення дотримання гуманітарних норм як основних гарантій захисту гуманності під час війни.

На тлі міжнародного збройного конфлікту між Російською Федерацією та Україною в деяких країнах почалися обговорення щодо потенційного виходу з ключових гуманітарних договорів, зокрема, КЗППМ. Обговорення розпочалися після безпрецедентного рішення Литви вийти з Конвенції про касетні боєприпаси (ККБ) у вересні минулого року, яке набрало чинності цього місяця. Не менш знаковим стало оголошення Сполученими Штатами минулої осені про плани передати Україні ППМ, що знову викликало суперечки щодо доцільності використання, допустимості та законності цієї зброї, яка, здавалося, вже давно залишилась у минулому.

Для захисту цивільного населення та інших жертв війни в Європі і поза її межами критично важливо посилити гуманітарні засади таких договорів, як КЗППМ, та відмовитися від ідеї, що дотримання МГП може підпорядковуватися міркуванням безпеки чи оборони навіть за виняткових обставин.

Руйнівні та довготривалі гуманітарні наслідки використання протипіхотних мін

Щороку ППМ і вибухонебезпечні залишки війни (ВЗВ) призводять до загибелі тисяч людей та руйнують засоби до існування. Особи, які постраждали від наземних мін – багато з яких діти – зазнають поранень і травм, які можуть змінити все їхнє життя, а деякі з них вже ніколи не зможуть ходити. В Україні, наприклад, міни та ВЗВ є однією з основних причин жертв та постраждалих серед цивільного населення, особливо у прифронтових районах та на територіях, які повернулися під контроль України.

Однак на цьому шкода не закінчується – повний масштаб забруднення проявляється з плином часу. У всьому світі – від Камбоджі до Хорватії – серед пилу та уламків причаїлися ППМ, які в будь-яку мить можуть завдати шкоди біженцям, які повертаються додому після бойових дій, миротворцям, які стежать за лінією контролю, пастухам, які пасуть отари, або дітям, що граються на вулиці.

Відтоді, як 26 років тому Конвенція набула чинності, вона значно зменшила кількість осіб, які загинули або отримали поранення від ППМ. Крім того, вона відіграла важливу роль у сприянні знищенню мільйонів накопичених ППМ, розмінуванні величезних ділянок землі (понад 30 раніше забруднених мінами держав-учасниць оголосили про повне розмінування своїх територій), привернула увагу до долі постраждалих від мін і допомогла мобілізувати значні ресурси для здійснення протимінної діяльності.

Однак останніми роками кількість втрат серед населення значно зросла. У 2023 році Landmine Monitor повідомив про 833 загиблих і поранених лише від виготовлених промисловим способом ППМ – це найбільша річна кількість постраждалих з 2011 року. За даними організації, цей сплеск значною мірою зумовлений широким використанням ППМ у російсько-українському збройному конфлікті (а також новими випадками використання в Ірані, М’янмі та Північній Кореї) та застосуванням саморобних мін переважно недержавними збройними групами. У 2023 році було повідомлено про постраждалих від саморобних мін у 23 країнах, і вже кілька років поспіль саме від таких мін/ВЗВ постраждало найбільше людей.

Тоді як щорічна кількість постраждалих постійно коливається, характер шкоди залишається незмінним і добре задокументованим з часів глобальної кризи 1990-х років, пов’язаної з протипіхотними мінами. Цивільні особи, які повинні перебувати під захистом від наслідків війни, продовжують страждати найбільше, адже у 2023 році саме вони, зокрема багато дітей, склали 84% від усіх постраждалих від мін/ВЗВ.

Масштаби гуманітарних наслідків використання ППМ жахливі, проте це не дивно. Таку зброю «активує жертва», тобто вона розроблена таким чином, щоб вибухати від присутності особи, її безпосередньої близькості або контакту з нею з метою знешкодження, ураження або позбавлення життя однієї чи більшої кількості осіб, згідно з юридичним визначенням (ст. 2(1) КЗППМ та практично ідентична за змістом ст. 2(3) Доповненого Протоколу II до Конвенції про конкретні види звичайної зброї). ППМ не можуть розрізняти між солдатом і дитиною. Вони мають невибіркові наслідки і, на думку деяких фахівців, є невибірковими за своїм характером, а тому заборонені згідно з МГП. Обов’язок розрізняти цивільне населення і комбатантів є однією з основоположних норм МГП, на яких ґрунтується юридична заборона на використання ППМ 1997 року (Преамбула, КЗППМ).

КЗППМ широко визнана як ефективна і має широку міжнародну підтримку: понад три чверті держав – членів ООН (станом на березень 2025 року – 164 держави-учасниці [1]) зобов’язані дотримуватися цієї конвенції, тоді як інші держави та 54 недержавних збройних групи офіційно дотримуються її норм. Нещодавно, у листопаді 2024 року, держави-учасниці 5-ї Конференції з перегляду Конвенції в Сієм Ріп-Ангкорі, Камбоджа, підтвердили свою «непохитну відданість» боротьбі з проблемою ППМ.

Попри цю міжнародну підтримку, в останні місяці знову з’явилися заяви про «переваги» використання протипіхотних мін. Дехто припускає, що певні ППМ можуть не підпадати під заборону КЗППМ, тоді як виправдання їх використання і поширення здобули підтримку в певних колах.

Однак факти та право говорять про інше.

Руйнівні гуманітарні наслідки ППМ значно перевищують їх обмежену користь з воєнного погляду

Останні заяви про військові переваги ППМ для національної оборони або для стримування суттєво суперечать багаторічним зусиллям держав та інших суб’єктів, спрямованим на те, щоб відмовитися від цієї зброї відповідно до їхніх зобов’язань в рамках МГП, прав осіб з інвалідністю та Цілей сталого розвитку.

У 1996 році під керівництвом МКЧХ було проведено поглиблене дослідження, підтримане військовими офіцерами з 19 країн світу, більшість з яких мали безпосередній досвід використання мін. Було зроблено висновок, що ППМ мають лише «обмежену користь з воєнного погляду», і навіть ця користь «значно поступається жахливим гуманітарним наслідкам їх використання в реальних конфліктах». Проаналізувавши 26 конфліктів, що відбувалися з часів Другої світової війни, автори дослідження не знайшли жодних підтверджень того, що ППМ є незамінними або мають велике значення з воєнного погляду.

Окрім значних гуманітарних та постконфліктних наслідків, дослідження виявило, що:

• мінні поля можна відносно швидко подолати за допомогою обладнання для розмінування, вони ефективні лише тоді, коли їх прикривають вогнем, а на практиці не можуть запобігти прориву оборони;
• процес встановлення, моніторингу, утримання і очищення мінних полів займає багато часу, вимагає великих витрат і є дуже небезпечним;
• використання ППМ призводить до втрат серед власних та дружніх сил, а також обмежує тактичну гнучкість.

Дослідження також показало, що використання ППМ в бойових умовах відповідно до традиційної військової доктрини і вимог МГП (щодо маркування, складання карт тощо) є надзвичайно складним навіть для професійних армій і рідко зустрічається на практиці. У документі також наголошується, що ППМ, які доставляються дистанційно (наприклад, за допомогою артилерії), створюють серйозні проблеми з маркуванням і реєстрацією їх використання, що викликає особливі занепокоєння щодо захисту цивільного населення.

У грудні 2004 року група провідних військових експертів підтвердила і оновила висновки дослідження. Вони наголосили на наявності альтернативних засобів (наприклад, для блокування доступу до місцевості, зміни рельєфу або запобігання знешкодженню протитранспортних мін), а також на тому, що, зважаючи на основні удосконалення військових технологій і розвиток характеру сучасних воєн, ППМ стали непотрібними.

З того часу досягнення в галузі протимінних технологій і розвиток мережево-центричної війни ще більше підтверджують ці висновки. Цю думку також підтверджують нещодавні заяви військових лідерів, зокрема головнокомандувача Збройних сил Латвії (січень 2024 року) і командувача Сил оборони Естонії (грудень 2024 року).

КЗППМ забороняє всі ППМ, але не інші види мін чи боєприпасів

Дехто стверджує, що окремі типи ППМ можуть не підпадати під заборону КЗППМ або не становлять значної загрози для цивільного населення. Іноді ці заяви ґрунтуються на невизначених досягненнях у сфері мінних технологій («розумні» міни). Однак дедалі частіше згадуються так звані «нестійкі» ППМ, які мають функції самодеактивації і самознищення – механізми, які, на думку деяких держав, «належним чином мінімізують гуманітарні ризики».

Попри свою назву, загрози, пов’язані з «нестійкими» протипіхотними мінами, залишаються актуальними. Поки міна активна, її дія так само невибіркова, як і будь-якої іншої зброї, що спрацьовує від взаємодії з жертвою. Крім того, частина таких мін не самодеактивується, як це передбачалося — імовірність відмови в умовах бойових дій зазвичай вища, ніж у контрольованих випробуваннях. При дистанційному встановленні протипіхотні міни можуть розміщуватись у великих кількостях, тому навіть відносно низький відсоток відмов призводить до значного забруднення територій. З погляду гуманітарного розмінування усі протипіхотні міни — включно з так званими «нестійкими» — слід вважати небезпечними, оскільки їхні наслідки як для людей, так і для економіки тривають ще довго після передбаченого часу застосування.

Щодо питань законності: КЗППМ забороняє всі протипіхотні міни без винятку. Визначення протипіхотної міни (ст. 2(1), КЗППМ) не передбачає розрізнення залежно від того, як довго пристрій залишається таким, що  спрацьовує від взаємодії з жертвою. Питання «нестійких» мін було широко обговорено напередодні поправки 1996 року до Протоколу II до Конвенції про конкретні види звичайної зброї, що передувала прийняттю КЗППМ. Безсумнівно, що ці міни повинні були підпадати під загальну заборону Конвенції.

Утім, КЗППМ не забороняє інші типи мін. Вона не поширюється на морські міни або протитранспортні міни, зокрема традиційні механічні та сучасні «розумні» і дистанційно керовані протитанкові міни. Застосування таких мін регулюється Протоколом II 1980 року та Протоколом ІІ з поправками 1996 року до Конвенції про конкретні види звичайної зброї, за умови їх застосовності, а також нормами МГП щодо ведення бойових дій і застосування мін (Дослідження звичаєвого МГП, норми 81-83).

КЗППМ також не забороняє вибухові боєприпаси, які вибухають за командою, наприклад, ті, що активуються військовими за допомогою пускового кабелю або радіочастот. Таку зброю іноді називають «мінами», наприклад, американську «міну Клеймора» або фінську «Яямііна (Jäämiina)» (крижану міну), які відіграли важливу роль під час Зимової війни (1939-1940 рр.). Однак, коли ці боєприпаси використовуються в режимі підриву за командою, вони не відповідають правовому визначенню «міни» (ст. 2(1), Протокол II до ККВЗЗ; ст. 2(1), Протокол II з поправками до ККВЗЗ). Натомість їхнє використання регулюється обмеженнями щодо «інших вибухових пристроїв» у Протоколі II 1980 року і Протоколі II з поправками 1996 року до Конвенції про конкретні види звичайної зброї, за умови їх застосовності, а також нормами МГП щодо ведення бойових дій та озброєння.

КЗППМ застосовується за будь-яких обставин, і війна – не виняток

У контексті російсько-українського збройного конфлікту нещодавні аргументи щодо виходу з КЗППМ часто посилаються на правомірність і легітимність застосування сили для самооборони проти агресії супротивника. Прихильники цього підходу стверджують, що використання ППМ та вихід із цього договору виправдовуються винятковими обставинами: вони вважають, що розробники договору не передбачали таких ситуацій і що дотримання передбачених ним обмежень ставить держави у невигідне становище, коли вони стикаються з супротивником, який не дотримується тих самих обмежень.

Такі твердження перебільшують військові та безпекові переваги ППМ (див. вище) та ігнорують гуманітарні міркування, що лежать в основі Конвенції про заборону протипіхотної мінної зброї. Конвенція стала прямою відповіддю на тривалу історію страждань, спричинених мінами, задокументованих у неміжнародних і міжнародних збройних конфліктах по всьому світу. Унаслідок цього кожна держава – учасниця Конвенції зобов’язалася «ніколи і ні за яких обставин» не використовувати (передавати, накопичувати тощо) ППМ (ст. 1 КЗППМ). Як пояснює один з юридичних коментаторів, «обставини, передбачені цим положенням, охоплюють мирний час і будь-який збройний конфлікт та повністю виключають можливість здійснення заборонених дій в обох ситуаціях». Використання ППМ як воєнної репресалії також є незаконним згідно з КЗППМ, незалежно від того, чи застосовує їх супротивник, або наскільки жахливими є обставини, навіть для самооборони проти агресії.

Положення КЗППМ про вихід також підтверджує, що розробники свідомо відкинули ідею про те, що збройний конфлікт може виправдати відмову від критично важливої заборони ППМ. Вихід набуває чинності через шість місяців після повідомлення Генерального секретаря ООН, і якщо держава, що виходить, є учасницею збройного конфлікту, рішення про вихід не може набрати чинності до завершення конфлікту (ст. 20(3), КЗППМ).

Останні аргументи на користь ППМ також підривають основоположні підвалини МГП. Твердження про те, що держава повинна захищати себе «будь-якими засобами», є несумісним з одним з основних принципів МГП: вибір засобів і методів ведення війни не є необмеженим (ст. 35(1), Додатковий протокол I до Женевських конвенцій). Майже кожна війна порушує питання виживання, особливо для людей, яких вона безпосередньо стосується. Але ці питання не виправдовують відмову від правового захисту, покликаного забезпечити їхню безпеку. Незалежно від причини війни – чи веде держава агресивну війну, чи діє з метою самооборони – МГП застосовується однаково до всіх сторін і існує для захисту всіх жертв збройного конфлікту, незалежно від того, до якої сторони вони належать.

КЗППМ та інші обмеження на засоби і методи ведення війни були прийняті для того, щоб захистити гуманність під час війни. Тлумачити їх як «ведення бойових дій з руками, зв’язаними за спиною» було би хибним. Навіть коли супротивник нехтує цими правилами, дотримання гуманітарних обмежень залишається в інтересах будь-якого уряду – зокрема, тому що вони допомагають захистити власне цивільне населення від шкоди.

Як влучно зауважив Президент МКЧХ, «міжнародне гуманітарне право було створено не для мирних днів сповнених надії. Воно створено для найтемніших часів людства, коли вирують збройні конфлікти і люди перебувають у смертельній небезпеці».

Щоб захистити гуманність під час війни, необхідно посилити гуманітарні норми та дотримуватися норм МГП

Нещодавні виклики, пов’язані з КЗППМ, викликають серйозне занепокоєння щодо безпеки та добробуту населення, яке постраждало від мін. Вихід з КЗППМ і порушення її норм послаблюють її ефективність та довіру до неї, що робить менш ймовірним універсальне приєднання до неї і підриває гуманітарні норми, які вона встановлює. Це підвищує ймовірність використання та поширення ППМ, що становить явну і реальну загрозу для цивільного населення. Історія показала, що одних лише норм МГП щодо ведення бойових дій було недостатньо для запобігання або подолання значних людських страждань, спричинених використанням ППМ. Єдиним ефективним рішенням у 1997 році було визнано всеосяжну правову заборону, яка залишається незмінною і сьогодні.

Виправдання відмови від гуманітарних документів – і бездіяльність щодо порушень і виходу з таких договорів – створюють більш широкі ризики для міжнародних угод у сфері роззброєння і контролю над озброєнням, а також для захисту жертв війни. Наративи про винятковість якихось ситуацій створюють тривожні подвійні стандарти: або від одних держав все ще очікують дотримання їхніх зобов’язань, тоді як інші їх ігнорують, або всі держави відмовляються від своїх зобов’язань, що призводить до повної втрати верховенства права на міжнародній арені.

Гуманітарні норми необхідно постійно утверджувати. Держави, учасники збройних конфліктів і, зрештою, кожен з нас є відповідальними за те, щоб відкинути хибну обіцянку безпеки через винятковість і натомість посилити боротьбу проти ППМ та інших видів зброї, що завдають неприйнятної шкоди, а також підтримати добросовісну імплементацію норм МГП. Результати зустрічей держав-учасниць свідчать про те, що більшість держав прагне майбутнього, в якому не буде загрози від ППМ. Попри всю свою недосконалість, гуманітарні документи, такі як КЗППМ, забезпечують незамінний захист та суттєві гарантії для забезпечення гуманності під час війни.

Список використаних джерел

[1] Примітка редактора: 12 березня 2025 року Маршаллові Острови ратифікували Конвенцію про заборону застосування, накопичення запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їхнє знищення. Отже, станом на сьогодні, 13 березня 2025 року, учасниками КЗППМ є 165 держав.

Див. також

• Жозефін Дрезнер, Від Близького Сходу до Західної Африки: реагування на гуманітарні наслідки використання саморобних протипіхотних мін, 8 лютого 2024 року
• Енріке Гарбіно і Метью Болтон, Захист невинних, землі і тіла: традиційні засоби обмежень щодо використання наземних мін, 23 березня 2023 року
• Ейріні Гіоргу, Запобігання та подолання смертельної спадщини вибухонебезпечних залишків війни, 23 лютого 2023 року
• Алекс Фрост, Зменшення екологічних наслідків вибухонебезпечних боєприпасів та очищення територій від вибухонебезпечних мін, 16 грудня 2021 року
• Посол Ганс Браттскар, 50 кроків до світу, вільного від мін до 2025 року, 19 грудня 2019 року

Read this article in English.