Це була одна з 211 опорних лікарень України. Там було 190 ліжок, вісім відділень: реанімація, хірургія, травматологія, пологове відділення з гінекологією, дитяче та доросле інфекційні відділення, терапевтичне, неврологічне з гарним інсультним блоком. Селидівська центральна міська лікарня на рік стаціонарно обслуговувала близько 6 000 людей та близько 90 000 поліклінічно.

«Дуже укомплектована була: штат складав 553 штатні одиниці, зокрема біля п’ятдесяти лікарів. Лікарі всі були першої і вищої категорії, з великим досвідом роботи. Лікарня була дуже потужна», – пригадує заступник обов’язки директора лікарні Воронкова Світлана Іванівна.

Коли лікарня зазнала пошкоджень від удару в 2024 році – і ще раз за декілька місяців потому, було прийнято рішення про переміщення всього вцілілого майна до Миколаївки Одеської області за підтримки Міжнародного Комітету Червоного Хреста. І тоді Світлані та її колегам довелося вирішувати, залишатися чи їхати.

Для Селидівської лікарні збройний конфлікт розпочався в 2014 році

Пані Світлана не один десяток років пропрацювала в лікарні, 62 роки прожила в Селидовому. Вона та її колеги переживали і етапи розвитку, і складні часи. Світлана розмовляє з нами з нового приміщення лікарні в селі Миколаївка Одеської області.

«Для нас, для нашої лікарні, війна почалася в 2014 році», – розповідає Світлана Іванівна. «Ми десять років живемо на війні».

Селидівська лікарня використовувалась як сортувальний шпиталь, де можна було надати первинну допомогу. «У червні-липні 2014 року, коли велися бойові дії в Донецькому аеропорту, в Пісках, ми першими надавали допомогу як учасникам бойових дій, так і мирним жителям. Це був жах!» – розповідає Світлана Іванівна.

З того часу до вже звичної роботи додався порятунок поранених. «Кількість перенесених інсультів і інфарктів, неврологічних захворювань серед місцевого населення різко зросла», – згадує Світлана Іванівна. «Навантаження зросло настільки, що лікарям довелося згорнути вже розпочаті проєкти подальшого розвитку медзакладу, а всі свої зусилля спрямувати на порятунок людей».

Після ескалації збройного конфлікту у 2022 році лікарня стала однією з основних лікарень першої лінії, максимально задіяних у наданні допомоги пораненим під час бойових дій.

«Я в той час зрозуміла слова своєї бабусі, яка за сімейним столом постійно казала: «Тільки б не було війни!» Це те, що перекреслює всі твої мрії, всі плани», – ділиться спогадами пані Світлана.

Невдовзі Селидівська центральна міська лікарня двічі постраждала від бойових дій. Перший удар у листопаді 2023 року прийшовся на поліклініку та інфекційне відділення. Медпрацівники переобладнали вцілілі приміщення та сподівалися, що зможуть працювати далі й рятувати життя людей.

Аби лікарня могла продовжувати обслуговувати громади, розташовані поблизу лінії фронту, вона отримувала регулярну допомогу від Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ).

«Щомісяця ми отримували ліки та медичне приладдя, неодноразово – медичне обладнання», – розповідає Світлана Іванівна.

«Ми хапалися за всі соломинки, щоб лікарня працювала».

В умовах відключень електроенергії та бойових дій лікарі продовжували цілодобово виконувати свої обов’язки, хоча й самі часто потребували допомоги через психологічне вигорання. В рамках реагування на надзвичайні ситуації МКЧХ надав аптечки першої допомоги.

«Також були проведені психологічні сеанси для персоналу, щоб лікарня могла продовжувати повноцінно працювати», – розповідає Олексій Алексєєнко, старший медичний спеціаліст МКЧХ, який працює в м. Дніпрі.

Пані Світлана згадує, як працювала разом із медичним персоналом МКЧХ, зокрема анестезіологами, які їм допомагали.

«Розумієте, – каже вона, – ми працювали, як одна сім’я, і навіть різні мови не заважали працювати разом».

Переїзд до безпечного місця

В лютому 2024 року, коли лікарня вдруге потрапила під удар, загинуло кілька пацієнтів, у тому числі діти та вагітна жінка. Також постраждали колеги медикині. Описуючи ті події, Світлана Іванівна ледь стримує сльози. «Я бачила цей вибух, цей спалах. Другий удар вже був і по головному корпусу, і по корпусу окремо стоячого інфекційного відділення, і паталогоанатомічному відділенню, гаражам. В головному корпусі були всі основні наші служби, вся екстренка – все це постраждало».

Світлана Іванівна жила в безпосередній близькості до лікарні. Вже через 5 хвилин вона була там та разом з іншим медперсоналом почала надавати екстрену медичну допомогу.

«Цей жах, коли людей треба заспокоїти, коли не можна допустити паніки, коли ми для 130 пацієнтів організували евакуацію з нашої лікарні».

Карети швидкої допомоги з усієї області допомогли евакуювати пацієнтів, перемістивши їх до інших медзакладів.

«Ми дуже вдячні бригадам швидкої… Ми врятували життя цих людей», – каже пані Світлана.

Але другий удар ще більше зруйнував будівлі, а разом із ними й надію лікарів на подальшу роботу в Селидовому.

У червні 2024 року вантажівки МКЧХ приїхали до Селидового, аби перевезти все збережене майно до Миколаївки Одеської області – нового місця розташування медзакладу. Усього за три години десятеро людей все завантажили в машини – і вони вирушили.

«Здорово нас підтримала тутешня місцева влада», – розповідає Світлана Іванівна про їхнє прибуття. «Міський голова курирував нас від самого початку, а коли ми приїхали сюди, вони нас дуже радо стрітили. Тут і населення приходило допомогти, прості люди, просто чоловіки, які могли вивантажити», – починає посміхатись пані Світлана.

Наразі Селидівська міська лікарня вже розпочала на новому місці амбулаторний прийом, працює лабораторія, є терапевтичне, інфекційне, хірургічне відділення. Є рентген, автоклав, пральня та харчоблок, паталогоанатомічний корпус.

Місцева влада допомагає їм з ремонтом, водо- та електрозабезпеченням. Від Міжнародного Комітету Червоного Хреста вже на новому місці лікарня отримала паливні брикети та базовий набір ліків.

Але навіть після переїзду Світлани Іванівни та її лікарні, коли вони можуть допомагати іншим, людей все одно тягне туди, де залишились лише самі спогади.

«Душа, думки все одно залишились на батьківщині. Багато років, які проведені там, безслідно не пройдуть», – пояснює Світлана Іванівна.

 «Ми щиро вдячні за такий теплий прийом, до нас добре ставиться населення. Вони лікують наші душевні рани. Але, розумієте, все одно ночами сниться рідний будинок, рідна лікарня, рідне місто…»