Україна: Вчитися ходити заново

На сході України партнерство з місцевими органами охорони здоров’я має на меті допомогти людям, які потребують фізичної реабілітації, брати повноцінну участь у житті суспільства.

«До Різдва ти будеш ходити самостійно».

Ці слова були сказані новій пацієнтці у Харкові, на сході України.

Ортезист-протезист Райнер Ерасмус детально розповідає 17-річній Камілі, яка втратила ногу, та її родині як користуватися першим протезом. Про складні перші кроки та всі наступні етапи фізичної реабілітації. Про те, що з її наполегливістю та сміливістю вона зробить великі успіхи. Не тільки пристосовуючись до нової реальності, а й у інших сферах свого життя. Дівчина на ці слова лише сором’язливо посміхається, але й сама більш ніж у тому переконана, адже докладе всіх зусиль.

Ця розмова – лише невелика частина нового проєкту фізичної реабілітації, де люди з ампутаціями отримують підтримку, якої вони потребують. Але й водночас це місце, де з’являється надія, а згодом і впевненість знову стати незалежним.

Фізична реабілітація зсередини

Райнер Ерасмус працює тут, у клініці, із серпня. До України він приїхав ще у листопаді 2023 після досвіду роботи з реабілітаційними командами в інших збройних конфліктах. А зараз він на певний час став повноцінним мешканцем Харкова. Адже саме тут Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) нещодавно започаткував програму комплексної реабілітації для людей з ампутаціями або іншими потребами у фізичному відновленні. Ця програма реалізується спільно з Міністерством охорони здоров’я та впроваджує сучасні протоколи медичної реабілітації в Україні. На базі Університетської клініки Харківського національного медичного університету облаштована ціла лабораторія, де відбуваються огляди пацієнтів, виготовляються тимчасові протези, у самій клініці проводяться сесії з фізичної терапії. Але найголовніше – тут робляться перші, часом несміливі, кроки після втрати кінцівки.

«Ця програма важлива саме для Харкова, тому що на сході України бракує подібних гуманітарних проєктів чи реабілітаційних послуг для людей з ампутаціями – як для військових, так і для цивільних», – розповідає Райнер.

Наразі лабораторія розділена на «мобільні» відділення, кожне з яких є транспортним контейнером, який можна перевозити вантажівкою. Кожен контейнер виконує свою функцію – від первинних обстежень до виготовлення власне протезів. Доки тривають ремонт та облаштування повноцінного відділення фізичної реабілітації в приміщенні Університетської клініки, ортезист-протезист Райнер працює саме у цих контейнерах. Це тимчасове рішення, проте саме так він та команда фахівців із фізичної реабілітації вже зараз можуть допомагати людям, які критично цього потребують.

«Мій день зазвичай складається з оглядів пацієнтів: для примірки чи для коригування протезів або ж для гіпсування. Далі я працюю у клініці разом із фізичними терапевтами, щоб тренувати ходьбу пацієнтів. Здебільшого, мої безпосередні обов’язки тут полягають у проведенні клінічної оцінки людей з ампутаціями та технічній частині протезування», – розповідає Райнер.

Протягом 2024 року робота програми зосереджена переважно на ампутаціях нижніх кінцівок. Пацієнтів ідентифікують через Університетську клініку. Потім їх направляють на реабілітаційні послуги, що включають не лише протезування, а й фізичну терапію та психосоціальну підтримку.

«Тимчасове протезування необхідне, щоб заповнити прогалину між самою ампутацією та отриманням постійного протезу, адже іноді на це йде дуже багато часу. Тож після загоєння рани ми одразу починаємо працювати з людиною, займатися з нею фізичними вправами та вчитися знову ходити після встановлення протезу. Таким чином, ми не втрачаємо жодного дня, що для нас критично важливо», – розповідає Райнер.

Люди, заради яких усе це відбувається

Обстріли, високий рівень мінної небезпеки, неінфекційні захворювання – причини, через які люди потрапляють до клініки, різні. Пацієнти, які проходять реабілітацію, відрізняються абсолютно всім: напрямком діяльності, професією, віком, мотивацією. Хтось прагне завести дітей, для когось важливо повернутися до роботи. Чиясь головна мета – знову самостійно пройтися з онуком у своєму рідному місті, тримаючи його за руку, а не їдучи у візку. Але є лиш одна річ, що, як тонка, ледь видима нитка, об’єднує їх усіх: бажання знову повноцінно користуватися своєю кінцівкою.

«Найважливіше, щоб люди з ампутаціями та інвалідністю могли жити нормальним життям, забувши про труднощі та проблеми, пов’язані з їхньою ампутацією і травмами», – каже Райнер.

Свою частину роботи він називає суто технічною, але за цією технічністю стоять такі прості, але водночас малодосяжні без реабілітації, мрії. Серед його пацієнтів як цивільні, так і військові. З Харкова чи з маленьких сіл десь у області. Серед них, у свою чергу, десятки різних історій, пов’язаних із бойовими діями чи їх наслідками. Ті історії, що раніше були поодинокими випадками, а сьогодні, на жаль, є жорсткою буденністю.

«До нас потрапляють пацієнти з ампутаціями, наприклад, через ускладнення зі здоров’ям. Внаслідок ескалації конфлікту вони не змогли своєчасно отримати медичну допомогу у своєму регіоні, що призвело до втрати кінцівки. Проте більшість моїх пацієнтів – це військові, які отримали поранення внаслідок бойових дій. Також зараз ми працюємо з цивільною дівчиною, якій ампутували ногу через обстріл», – розповідає Райнер.

Каміла – студентка одного з університетів Харкова і вона має особливе завдання до Різдва. Вона вивчає психологію, любить , тільки починає самостійне життя. Лише декілька місяців тому буденність Каміли нічим не вирізнялася від її однолітків: університет, родина, друзі, дозвілля. А сьогодні вона тримає в руках протез. Останнього дня літа її реальність кардинально змінилася. Ліву ногу нижче коліна дівчини ампутували наприкінці серпня. Авіабомба влучила в один із парків Харкова неподалік від місця, де відпочивала Каміла із сестрою після навчання. Далі – звикання пересуватися на милицях, усвідомлення необхідності протезу, мрія знову сісти на велосипед. Але жодної зневіри. Навіть подумки. У її житті ще стільки всього треба досягти та чимало вершин подолати.

Робота над протезом для дівчини тривала три дні. Декілька оглядів, зняття мірок, гіпсування, ламінація, шліфування, щоб все підійшло ідеально. І вже всередині листопада Каміла вперше спробувала його одягнути. Ще за тиждень вона впевнено робила перші кроки. Цей технологічний девайс, обклеєний зусібіч наліпками, став частиною її нового повсякденного життя. Дещо інакшого на початку, але все так само наповненого типовими для її віку справами, новими планами та мріями.

Михайло потрапив до Університетської клініки ще влітку. Кожен свій день тут він починав із довгих прогулянок по території. З милицями, долаючи сходи, але все для того, щоб не забути, як це – рухатися. Хлопець втратив ногу на бойовому завданні. Перебуваючи на позиції, він наступив на міну пелюстку. Лікарі були змушені ампутувати ногу нижче коліна. Після операції Михайло жодного разу не користувався колісним кріслом. Наскільки б складно чи боляче не було, брав до рук милиці та неспішно робив маленькі кроки у своєму новому житті. Хлопець знав: яких би зусиль це не вартувало, але він буде ходити.

«Навіть спілкуючись різними мовами, здається, що ми з Михайлом розуміємо одне одного з півслова. Він дуже мужній, завжди привітний та усміхнений. Він терпляче чекав, доки загоїться рана, перш ніж поставити протез. Я знаю, що Михайло до служби у війську працював з кіньми і йому це дуже подобалося. Я б щиро хотів, щоб він якомога швидше повернувся до улюбленої справи», – каже Райнер.

Але, окрім того, у хлопця є ще одна важлива мета: після всього, що йому довелося пережити, він найбільше мріє про власну родину. І зараз, де б він не був, його супроводжує дівчина, яка була поруч у кожен найскладніший момент життя. З усією турботою та підтримкою, які тоді були такими необхідними.

Михайло вперше став на протез у жовтні. Під пильним наглядом Райнера, відповідального за виготовлення нової ноги, фізичного терапевта, а також лікарів Університетської клініки, які допомагали, надавали рекомендації, а ще неймовірно вболівали за Михайла впродовж усього періоду відновлення. За кілька тижнів він впевнено ходив лікарняними коридорами, все так само усміхнено, здається, навіть забувши про наявність протезу. А поруч, як завжди, була його дівчина. Тут, у Харкові, посеред ще однієї осені Михайло став буквально на крок ближче до своєї мрії.

Про професію та особистий вибір

«Я приєднався до МКЧХ наприкінці 2016 р. Моя перша місія була вже на початку 2017 року у Південному Судані. Потім були також М’янма, Ірак, Лівія та Туніс. Зрештою наразі я в Україні. Я бачив чимало наслідків збройних конфліктів та людських страждань. Проте я свідомо обрав цей шлях, тому що хотів щось змінити для людей. Я розумів, що існує багато способів це робити, але знайшов своє покликання в тому, щоб допомагати їм стати на ноги. Це те, що я відчував з юних років. Це те, чим я хотів займатися. І це те, де я бачу себе потрібним».

Для Райнера не існує географічних меж. Він працює там, де його професію потребують найбільше. Незалежно від ситуації у країні, місця розташування чи кліматичних умов. Саме тому у рішенні їхати до України не було жодного сумніву. А в щоденній роботі у клініці – ні секунди шкодування про вибір бути протезистом.

«Однозначно, найулюбленіша частина моєї роботи – це встановлення протезів. А точніше, та мить, коли людина вперше стає на обидві ноги та починає ходити. Я дуже радий бути дотичним до цього процесу та розуміти, що це дає можливість людям знову бути щасливими», – говорить Райнер.

Каміла, Михайло та ще понад 10 людей лише на момент написання цього матеріалу пройшли повний цикл реабілітації чи перебувають на різних його стадіях. Графік Райнера, як і раніше, залишиться наповненим оглядами потенційних пацієнтів та різними етапами виготовлення протезів. Він розуміє, що ця робота триватиме ще довго. Часом здається, що люди приходять сюди лише за протезуванням, але, завершивши реабілітацію, отримують щось трішки більше. Щонайменше доброго знайомого, який знає все про життя своїх пацієнтів, постійно жартує та підтримує їх.

У протезних майстернях роботи завершуються вже після заходу сонця. Приховуючись за «суто технічною» роботою, ортезист-протезист продовжує робити людей трішки щасливішими тут, на сході України, у Харкові. Повертаючи їхні мрії, допомагаючи реалізовувати майже забуті життєві плани та будувати нові, нехай і за таких обставин. Адже він саме там, де найбільше потрібен.