Стаття 46
Умови переміщення військовополонених
Текст положення*
(1) Держава, що тримає в полоні, вирішуючи питання про переміщення військовополонених, бере до уваги інтереси самих військовополонених, зокрема для того, щоб не ускладнити їхньої репатріації.
(2) Переміщення військовополонених завжди здійснюють гуманно й в умовах, не менш сприятливих, ніж ті, в яких здійснюють переміщення військ держави, що тримає в полоні. До уваги завжди беруть кліматичні умови, до яких звикли військовополонені, і умови переміщення в жодному випадку не повинні бути шкідливими для їхнього здоров’я.
(3) Держава, що тримає в полоні, під час переміщення забезпечує військовополонених їжею та питною водою в кількості, достатній для підтримання їхнього здоров’я в доброму стані, а також надає їм необхідний одяг, житло та медичну допомогу. Держава, що тримає в полоні, вживає належних запобіжних заходів, особливо у випадку перевезення морем або повітряним шляхом, щоб забезпечити їхню безпеку в ході переміщення, а також складає повний список переміщуваних військовополонених перед їхнім вибуттям.
* Номери пунктів були додані для зручності посилання.
Застереження або заяви
Відсутні
Зміст
A. Вступ.
C. Пункт 1: Рішення про переміщення.
D. Пункт 2: Умови переміщення.
- Перше речення: Вимога щодо гуманного поводження та умов, не менш сприятливих, ніж ті, в яких здійснюють переміщення військ держави, що тримає в полоні
- Друге речення: Кліматичні умови та охорона здоров’я військовополонених.
E. Пункт 3: Утримання та безпека полонених.
- Перше речення: Їжа та питна вода в достатній кількості; необхідний одяг, житло та медична допомога.
- Друге речення: Належні запобіжні заходи для забезпечення безпеки військовополонених та списки переміщуваних військовополонених.
На додаток до широких положень, які регулюють зобов’язання держави, що тримає в полоні, щодо забезпечення гуманних та безпечних умов у таборах для військовополонених, Третя конвенція стосується добробуту та безпеки військовополонених під час перебування за межами таборів, наприклад, під час переміщення. Переміщення означає фізичне переведення полонених з одного табору в інший після їх початкової евакуації після захоплення, незалежно від використовуваного способу перевезення, території, на яку та з якої вони переміщуються, а також терміна, який використовується для опису відповідних об’єктів тримання.[1]
Хоча Третя конвенція розглядає переміщення між таборами окремо від евакуації щойно захоплених військовополонених з поля бою до їхнього початкового табору,[2] низка принципів – особливо принцип гуманного поводження – застосовуються до обох випадків. Видається, що окреме трактування цих питань у Конвенції відображає зусилля щодо забезпечення захисту конкретно стосовно переміщень військовополонених, які вже провели час у створеному таборі.
Варто зазначити, що зобов’язання в цій главі Конвенції щодо поводження та безпеки військовополонених під час переміщень між таборами також згадуються по відношенню до зобов’язань держав, що тримають в полоні, стосовно репатріації військовополонених.[3]
Історично склалося так, що військовополонені піддавалися великому ризику при переміщенні з житла, з безпечних умов та відповідних зручностей табору. Женевська конвенція про військовополонених 1929 року містила положення про переміщення поранених і хворих військовополонених між таборами, а також про пошту та майно полонених під час транзиту,[4] але не включала належних запобіжних заходів щодо безпеки та добробуту полонених під час таких переміщень. Вважається, що десятки тисяч осіб загинули в результаті нападів і позбавлення предметів першої необхідності під час переміщень між таборами у часи Другої світової війни, особливо на морі або під час вимушених походів.[5] Як МКЧХ, так і делегації низки держав неодноразово піднімали це питання під час Дипломатичної конференції 1949 року та її підготовчих зустрічей.[6]
C. Пункт 1: Рішення про переміщення
Стаття 46(1) стосується рішення держави, що тримає в полоні, про переміщення військовополонених. Хоча на це рішення може впливати низка факторів, включаючи географічні, матеріально-технічні та оперативні міркування, у Конвенції чітко вказується, що інтереси відповідних полонених мають бути враховані до прийняття такого рішення.[7] У статті не зазначається, як це зробити. Способи, за допомогою яких можуть бути визначені і, таким чином, краще враховані інтереси полонених, включають консультації з представником полонених та обговорення з делегатами МКЧХ, які відвідують полонених. У будь-якому випадку, належна підготовка є важливою для забезпечення дотримання умов і процедур переміщення, викладених у статтях 46–48, включаючи вимогу гуманного поводження.
Протягом десятиліть з моменту набрання чинності Третьою конвенцією деякі з причин, за яких держави, що тримають в полоні, переміщували військовополонених, включали запобігання втечам, розрядження напруженості всередині табору та зниження переповненості.[8] Хоча ці причини є виправданими, держава, що тримає в полоні, повинна також враховувати інтереси полонених, яких торкнулося переміщення. Переміщення також може здійснюватися на користь полонених, наприклад, щоб сприяти возз’єднанню сімей.[9] Крім того, полонених, можливо, доведеться переміщувати, якщо зона бойових дій наближається до табору, як передбачено у статті 47(2).
У статті 46(1) прямо вимагається, щоб держава, що тримає в полоні, розглянула питання, як переміщення може впливати на подальші зусилля щодо репатріації. Наприклад, держава, що тримає в полоні, повинна пам’ятати про передбачену Конвенцією схему розподілу витрат в частині витрат на репатріацію.[10] Наприклад, слід брати до уваги той факт, що переміщення можуть ускладнювати або підвищувати витрати на репатріацію.[11] Однак слід підкреслити, що занепокоєння щодо репатріації не переважає над зобов’язаннями за Конвенцією щодо збереження здоров’я та забезпечення безпеки військовополонених. Таким чином, полегшення процесу репатріації не є виправданням для утримання полонених у таборах, де їм загрожує заподіяння шкоди (наприклад, у разі наближення зони бойових дій) або позбавлення предметів першої необхідності.
Виходячи з формулювання статті 46(1), «ускладнити репатріацію» є лише одним із прикладів негативного впливу переміщення на полонених, але також і прикладом того, що розробники хотіли підкреслити вступним словом «зокрема». Інші міркування можуть включати різницю в кліматі або часі (що може впливати на контакти з сім’єю).Інтереси поранених або хворих полонених також мають враховуватися відповідно до спеціального правила, встановленого у статті 47(1).
- Перше речення: Вимога щодо гуманного поводження та умов, не менш сприятливих, ніж ті, в яких здійснюють переміщення військ держави, що тримає в полоні
Стаття 46(2) стосується фактичних умов переміщення між таборами. У статті вимагається, перш за все, щоб переміщення «завжди здійснювалося гуманно».Це зобов’язання віддзеркалює зобов’язання держави, що тримає в полоні, у разі евакуації,[12] а також відображає загальну вимогу щодо гуманного поводження.[13] Використання слова «завжди» підкреслює важливість цього положення, яке не допускає жодних винятків. Будь-яке переміщення, чи то пішки, транспортним засобом, літаком, поїздом чи морським судном, має здійснюватися гуманно і не загрожувати життю, здоров’ю або посягати на гідність військовополонених.[14]
Акцентування уваги на вимозі щодо гуманного поводження є виправданим, зокрема, у світлі підвищеного ризику для полонених під час процесу переміщення. Держава, що здійснює переміщення, має пом’якшувати ці ризики шляхом використання належним чином підготовленого персоналу, транспортних засобів та нагляду.[15]
У статті 46(2) також вимагається, щоб переміщення здійснювались в «умовах, не менш сприятливих, ніж ті, в яких переміщуються війська держави, що тримає в полоні», і таким чином встановлюється мінімальний стандарт.[16] Як і інші положення Конвенції, цей пункт відображає «принцип асиміляції».[17] Загалом, держава, що тримає в полоні, зобов’язана забезпечувати військовополоненим ті самі умови переміщення, які застосовуються для переміщення її власних збройних сил. У статті відображається припущення сторін про те, що умови, достатні для збереження здоров’я та забезпечення безпеки власних збройних сил держави, що тримає в полоні, так само зберігатимуть здоров’я та забезпечуватимуть безпеку військовополонених.[18] Посилання на принцип асиміляції пропонує практичну перевагу надання дозволу державі, що тримає в полоні, використовувати засоби і способи переміщення, які вже є в її розпорядженні. Державі, що тримає в полоні, зазвичай не потрібно придбавати нові засоби та застосовувати нові способи переміщення чи змінювати вже існуючі для виконання своїх зобов’язань за статтею 46.
Однак, хоча принцип асиміляції й слугує відправною точкою для визначення умов переміщення, необхідно подбати про те, щоб полонені мали задовільний стан здоров’я та фізичну готовність для подорожі в тих самих умовах, що і власні війська держави, що тримає в полоні. Зокрема, військовополонених не слід змушувати йти пішки на великі відстані, що їх долають підрозділи, які краще підготовлені та оснащені для цього, особливо у перетятій місцевості або у суворих кліматичних умовах. Умови таборумогли не підготували військовополонених до труднощів тривалих безперервних походів.[19] Аналогічно, хоча сторона може вдаватися до певної міри позбавлення предметів першої необхідності або миритися зі стражданнями власних збройних сил для виконання важливої військової місії, вона не обов’язково може встановлювати такі самі умови для військовополонених. У разі існування конфлікту між принципом асиміляції та принципом гуманного поводження з полоненими, гуманне поводження має переважати.[20]
Потреби безпеки диктують, що умови переміщення військовополонених, які належать до супротивної сторони, можуть відрізнятися від умов переміщення власних сил держави, що тримає в полоні. Наприклад, стаття 46 не перешкоджає державі, що тримає в полоні, під час переміщення вживати розумних заходів, таких як залучення охоронців, щоб запобігти втечі полонених, або запобігти участі в інших діях, які шкодять державі, що тримає в полоні. Відповідно до вимоги гуманного поводження, зв’язування рук полонених може бути дозволено, якщо це суворо вимагається з міркувань безпеки і лише на необхідний час.Наприклад, під час переміщення по зоні бойових дій може бути необхідним не зв’язувати руки полоненим для забезпечення їх власної безпеки.[21] Більше того, держава, що тримає в полоні, повинна розглянути питання, чи будуть ефективними за цих обставин більш м’які засоби (ніж зв’язування). Засоби, які можуть впливати на органи чуття, мають відповідати вимогам гуманного поводження і використовуватися виключно для захисту сил, що тримають в полоні, і на необхідний час (наприклад, під час проходження через операційно чутливі території).[22]
Друге речення статті 46(2) містить дві додаткові гарантії. По-перше, при оцінці того, чи буде певне переміщення гуманним, завжди слід враховувати кліматичні умови, до яких звикли полонені.[23] Це можуть бути, наприклад, висота над рівнем моря, холод, спека, сухість або вологість. Міра, якою ці умови впливатимуть на переміщення, залежить від місця походження полонених та клімату, до якого вони звикли.[24]
По-друге, умови переміщення не повинні завдавати шкоди здоров’ю полонених. Обидві вимоги були додані у світлі досвіду Другої світової війни, коли військовополонені, багато з яких були тяжко хворими, були змушені здійснювати тривалі походи у кліматичних умовах, до яких вони не звикли.[25]
Занепокоєння щодо стану здоров’я та кліматичних умов також відображені у статті 22(2), де вимагається, щоб держава, що тримає в полоні, переміщувала військовополонених, які інтерновані у несприятливих для здоров’я регіонах або в регіонах, де клімат є шкідливим для них, до регіонів з більш сприятливим кліматом.
E. Пункт 3: Утримання та безпека полонених
Перше речення статті 46(3) підкреслює, що умови переміщення не виправдовують будь-якого зменшення зобов’язань щодо життєзабезпечення військовополонених з боку держави, що тримає в полоні. Тому держава, що тримає в полоні, під час переміщення зобов’язана забезпечувати «їжу та питну воду в кількості, достатній для підтримання здоров’я [полонених] в доброму стані», а також «необхідний одяг, житло та медичну допомогу». Ця вимога віддзеркалює подібні зобов’язання у випадку евакуації,[26] з додаванням вимоги щодо надання необхідного житла.[27]
Переміщення часто обтяжують матеріально-технічні можливості, і держави, що тримають в полоні, повинні заздалегідь планувати їх до будь-якого переміщення військовополонених. Наприклад, під час переміщення може знадобитися додатковий медичний персонал через високу ймовірність захворювання або травми.
- Друге речення: Належні запобіжні заходи для забезпечення безпеки військовополонених та списки переміщуваних військовополонених
У другому реченні статті 46(3) вимагається, щоб держава, що тримає в полоні, вживала «належних запобіжних заходів» для забезпечення безпеки військовополонених під час переміщення. Це віддзеркалює подібні зобов’язання у разі евакуації.[28] Положення відображає зусилля МКЧХ та делегатів на Дипломатичній конференції 1949 року щодо усунення певних ризиків переміщення військовополонених морським або повітряним транспортом.[29] З цієї причини МКЧХ запропонував включити різні запобіжні заходи, такі як оснащення суден рятувальними шлюпками та рятувальними жилетами, маркування суден, присутність представників держави-покровительки на борту суден та використання нейтральних суден.[30] Однак згоди щодо таких запобіжних заходів досягти не вдалося, оскільки деякі делегати побоювалися зловживання такими суднами.[31] Нині, залежно від використовуваного транспортного засобу, у будь-якому випадку також необхідно дотримуватися заходів безпеки передбачених у нормах інших галузей міжнародного права, крім гуманітарного права. Наприклад, Положення, додані до Міжнародної конвенції про охорону життя на морі, вимагають, щоб пасажирські та вантажні судна, які здійснюють міжнародні рейси, мали на борту рятувальні кола, рятувальні жилети та рятувальні шлюпки.[32] Додаткові запобіжні заходи можуть включати вибір маршруту або визначення часу переміщення для мінімізації ризику від бойових дій, або, якщо доцільно, надання повідомлення про переміщення командуванню супротивника.
Оскільки транспортні засоби, які використовуються для перевезення військовополонених, в принципі, не є медичним транспортом, на них може не бути відмітної емблеми.[33] Вони також можуть не відображати літери «PW» або «PG», оскільки ці маркування призначені для таборів військовополонених.[34] Якщо вважається, що маркування транспортного засобу якимось іншим чином зменшить ймовірність нападу на нього і краще забезпечить безпеку військовополонених, це можна і навіть потрібно зробити. Крім того, держава, що тримає в полоні, може повідомляти, якщо доцільно, маршрути та час перевезення командирам супротивника. Нарешті, ворожі судна, яким надані гарантії безпеки за домовленістю між сторонами конфлікту, такі як «картельні судна, наприклад, судна, призначені та використовувані для перевезення військовополонених»,[35] не підлягають нападу.
У статті 46(3), зокрема, міститься вимога щодо «складання повного списку всіх переміщуваних військовополонених перед їхнім вибуттям».[36] Важливим обов’язком під час переміщення залишається забезпечення обліку всіх полонених. Міжнародні збройні конфлікти, починаючи з 1949 року, за участю значної кількості військовополонених, продемонстрували ризик неналежного поводження з полоненими або погані умови переміщення, коли держава, що тримає в полоні, не контролює переміщення. Регулярні переклички під час переміщення чітко не вимагаються, але, видається, узгоджуються як з метою статті щодо забезпечення обліку кожного полоненого, так і з інтересами безпеки держави, що тримає в полоні. Крім того, Конвенція вимагає надавати списки осіб, які переміщаються, національному інформаційному бюро, яке має подати їх Центральному агентству з розшуку.[37]
Насамкінець, хоча у статті 46 не йдеться про доступ представників чи делегатів держав-покровительок, за наявності, або делегатів МКЧХ до військовополонених під час переміщення, у статті 126 вимагається, щоб вони мали доступ до «всіх місць, де можуть перебувати військовополонені», а також до «місць відправлення, транзиту та прибуття полонених, які переміщуються» (курсив додано).[38] Таким чином, держава, що тримає в полоні, має бути готова організувати відвідування полонених такими представниками або делегатами відповідно до статті 126, особливо під час тривалих або масштабних переміщень. Крім того, делегати МКЧХ повинні мати можливість отримувати списки військовополонених, які переміщуються, що були складені до переміщення та після їхнього прибуття у новий табір.
Бретоньєр, Моріс, L’application de la Convention de Genève aux prisonniers français en Allemagne durant la seconde guerre mondiale (Застосування Женевської конвенції до французьких полонених у Німеччині під час Другої світової війни) (машинописна стаття), Париж, 1949.
Крехенманн, Сандра, «Захист полонених у збройних конфліктах», у Дітер Флек (ред.), The Handbook of International Humanitarian Law (Посібник з міжнародного гуманітарного права), 3-є видання, Oxford University Press, 2013, с. 359-411, на с. 369-371.
Леві, Говард С., Prisoners of War in International Armed Conflict (Військовополонені у міжнародному збройному конфлікті), International Law Studies, U.S. Naval War College, Том 59, 1978, с. 187-194.
– (ред.), Documents on Prisoners of War (Документи щодо військовополонених), International Law Studies, U.S. Naval War College, Том 60, 1979.
Окімото Кейчіро, «Евакуація та переміщення військовополонених», у Ендрю Клепхем, Паола Гаета та Марко Сассолі (ред.), The 1949 Geneva Conventions: A Commentary (Женевські конвенції 1949 року: Коментар), Oxford University Press, 2015, с. 957-976.
[1] Це поняття переміщення відрізняється від поняття «передача», передбаченого у статті 12. Відповідно до статті 12 держава, що тримає в полоні, може передати військовополоненого іншій державі. Це може, але не обов’язково, спричинити фізичне переміщення полонених в інше місце. Якщо передача іншій державі відбувається, наприклад, шляхом передачі командування та контролю над табором військовополонених іншій державі, а самі полонені не переміщуються, така «передача» регулюється лише статтею 12. Ситуації, коли військовополонені одночасно переміщуються в інше місце та передаються під контроль іншої держави, що тримає в полоні, в новому місці, регулюються статтями 12 та 46–48. Якщо полонений переміщується в інше місце, але залишається під контролем тієї самої держави, що тримає в полоні, застосовуються лише статті 46–48. Див. також коментар до статті 12, пункт 1525.
[2] Про це питання див. статті 19-20.
[3] Див. статтю 119(1).
[4] Женевська конвенція про військовополонених (1929), статті 25-26.
[5] ICRC Remarks and Proposals on the 1948 Stockholm Draft (Зауваження та пропозиції МКЧХ щодо Стокгольмського проекту 1948 року), с. 49; Final Record of the Diplomatic Conference of Geneva of 1949 (Заключний протокол Женевської дипломатичної конференції 1949 року), Том II-A, с. 269 (Сполучене Королівство); Бретоньєр, с. 156. Див. також Сполучене Королівство, Військовий суд у Сінгапурі, справа Анамі та інші, 1946, Короткий виклад доказів, с. 3; справа Аокі, 1946, Підтвердження висновків; справа Даймон, 1946, Короткий виклад доказів, с. 1; справа Джотані, 1947, Короткий виклад доказів, с. 1; справа Канеока, 1946, Короткий виклад доказів; справа Кокубо та інші, 1946, Короткий виклад доказів, с. 1; та справа Комасава та інші, 1946, Короткий виклад доказів, с. 2.
[6] Final Record of the Diplomatic Conference of Geneva of 1949 (Заключний протокол Женевської дипломатичної конференції 1949 року), Том II-A, с. 268 і 359-360.
[7] Відповідно до Concise Oxford English Dictionary (Короткий Оксфордський словник англійської мови), 12-е видання, Oxford University Press, 2011, с. 8, «врахувати» означає «брати до уваги інші фактори до прийняття рішення». Про критичний погляд на практичне значення цього положення див. Леві, с. 190–191.
[8] Див., наприклад, Крехенманн, с. 369; Нова Зеландія, Military Manual (Військовий посібник), 2019, Том 4, с. 12-61, пункт 12.11.1; і Сполучені Штати Америки, Army Regulation on Enemy Prisoners, Retained Personnel, Civilian Internees and Other Detainees (Положення армії про полонених супротивника, утримуваний особовий склад, цивільних інтернованих осіб та інших затриманих осіб), 1997, пункт 3-11(a). Див. також приклади з Першої світової війни: Угода між Австрією-Угорщиною та Італією щодо військовополонених та цивільних осіб (1918 р.), стаття 65(1)(с); та Угода між Сполученими Штатами Америки та Німеччиною щодо військовополонених, санітарного персоналу та цивільного населення (1918), стаття 134.
[9] Приклади з Першої світової війни включають: Угода між Австрією-Угорщиною та Італією щодо військовополонених та цивільних осіб (1918), стаття 65(1)(b); та Угода між Францією та Німеччиною щодо військовополонених (1918), стаття 54.
[10] Див. статтю 116, щоб дізнатися більше про репатріацію під час бойових дій, і статтю 118(4) про репатріацію після припинення активних бойових дій.
[11] Прикладами, які цитувалися під час Дипломатичної конференції 1949 року, були переміщення військовополонених із Сполученого Королівства та Північної Африки до Сполучених Штатів Америки та з Єгипту до Нової Зеландії.; Final Record of the Diplomatic Conference of Geneva of 1949 (Заключний протокол Женевської дипломатичної конференції 1949 року), Том II-A, с. 268 (Італія та Нова Зеландія).
[12] Див. статтю 20(1).
[13] Згідно зі статтею 13, з військовополоненими завжди слід поводитися гуманно.
[14] Докладніше про зобов’язання щодо гуманного поводження див. також коментар до статті 13, Розділ C.1.
[15] На цьому наголошується у Звіті Сполученого Королівства про публічне розслідування справи Баха Муса. Хоча Розслідування стосувалося поводження з іракськими цивільними інтернованими особами з боку збройних сил Сполученого Королівства, воно містить загальні висновки та рекомендації, які також стосуються військовополонених; Сполучене Королівство, The Report of the Baha Mousa Inquiry (Звіт про розслідування справи Баха Муса), Звіт про публічне розслідування під головуванням сера Уільяма Гейджа, The Stationery Office, Лондон, 2011, Том II, пункт 6.67.
[16] У разі евакуації, у статті 20(1) вимагаються умови, «подібні» до умов держави, що тримає в полоні, імовірно, менш суворого стандарту. Виходячи з цього, Окімото, с. 965, пункт 37, вважає, що «більш передбачуваний характер переміщення військовополонених між таборами [у порівнянні з евакуацією] вимагає від держави, що тримає в полоні, вжити додаткових запобіжних заходів».
[17] Про загальне обговорення принципу асиміляції див. Вступ, Розділ A.3.c.
[18] Див., однак, Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії, Prisoners of War, Ethiopia’s Claim (Військовополонені, Претензія Ефіопії), Часткове арбітражне рішення, 2003, пункти 136-137, де Комісія встановила, що, незважаючи на те, що умови транспортування власних військ Еритреї були однаково жахливими через обмежені ресурси та інфраструктуру, Еритрея «не доклала всіх зусиль, щоб зробити переміщення військовополонених якомога гуманнішим». Комісія підкреслила «навмисне жорстоке поводження», таке як «розливання палива у кузові транспортної вантажівки перед дванадцятигодинною поїздкою на відкритому сонці».
[19] Про вказівки щодо допустимої тривалості походів див. коментар до статті 20, пункт 1896.
[20] Див. коментар до статті 20, пункт 1889.
[21] Див., наприклад, Данія, Military Manual (Військовий посібник), 2016, с. 473, пункт 4.1.1; Нова Зеландія, Military Manual (Військовий посібник), Том 4, 2019, с. 12-31–12-32, пункти 12.8.1–12.8.4; Сполучене Королівство, Joint Doctrine Captured Persons (Спільна доктрина про захоплених осіб), 2015, с. 2-13–2-18, пункти 221–223; та Сполучені Штати Америки, Law of War Manual (Посібник з права війни), 2016, с. 552, пункт 9.6.2. Див. також «Правила Мандели», що не мають обов’язкової сили (2015), Правила 47(2)(a) і 48(1)(a)–(c).
[22] Див., наприклад, Данія, Military Manual (Військовий посібник), 2016, с. 473-474, пункт 4.2.1; Нова Зеландія, Military Manual (Військовий посібник), Том 4, 2019, с. 12-31–12-32, пункти 12.8.1–12.8.5; Сполучене Королівство, Joint Doctrine Captured Persons (Спільна доктрина про захоплених осіб), 2015, с. 2-13–2-18, пункти 221–223; та Сполучені Штати Америки, Law of War Manual (Посібник з права війни), 2016, с. 552, пункт 9.6.2. У рішенні 2017 року у справі Алсерана, пункт 95, Високий суд Сполученого Королівства постановив, що «надягання мішків з піском (або інших капюшонів) на голови полонених у будь-який час і з будь-якою метою є формою принизливого поводження, яка ображає людську гідність», що є порушенням вимоги гуманного поводження «завжди», викладеної у статті 13 Третьої конвенції. У тій самій справі обговорювалися інші заходи так званої «сенсорної депривації», а саме використання затемнених окулярів і навушників (там само, пункти 659–666). Див. також Сполучне Королівство, The Report of the Baha Mousa Inquiry (Звіт про розслідування справи Баха Муса), Звіт про публічне розслідування під головуванням сера Уільяма Гейджа, Том III, The Stationery Office, Лондон, 2011, с. 1177, пункт 16.71, та с. 1267–1277, Рекомендації 1, 10, 13–14, 33–34 і 39.
[23] Див. також Нова Зеландія, Military Manual (Військовий посібник), 2019, Том 4, с. 12-63, пункт 12.11.12, де передбачається, що переміщення має відбуватися «у спосіб, який відповідає погодним умовам».
[24] Див. також коментар до статті 22, Розділ D (стосовно місць інтернування, з яких мають вивозитися полонені).
[25] Final Record of the Diplomatic Conference of Geneva of 1949 (Заключний протокол Женевської дипломатичної конференції 1949 року), Том II-A, с. 268 і 359-360 (Нова Зеландія). Див. також Б.В.A. Рьолінг і К.Ф. Рютер (ред.), The Tokyo Judgment: The International Military Tribunal for the Far East (I.M.T.F.E.), 29 April 1946–12 November 1948 (Рішення Токійського суду: Міжнародний військовий суд для Далекого Сходу (I.M.T.F.E.), 29 квітня 1946 – 12 листопада 1948), University Press, Амстердам, 1977, Том I, с. 402–403, і Сполучені Штати Америки, Військовий суд у Нюрнбергзі, Справа Міністерств, Рішення суду, 1949, с. 436–437 і 443–447.
[26] Докладніше про ці вимоги див. коментар до статті 20, Розділ D.1, який застосовується mutatis mutandis (з відповідними змінами), у контексті переміщення.
[27] Ця вимога була додана на Дипломатичній конференції 1949 року на основі досвіду Другої світової війни, коли під час нічних зупинок не надавалося жодного притулку; Final Record of the Diplomatic Conference of Geneva of 1949 (Заключний протокол Женевської дипломатичної конференції 1949 року), Том II-A, с. 269 (Сполучене Королівство).
[28] Докладніше про ці вимоги див. коментар до статті 20, Розділ D.2. Відповідно до статті 46 запобіжні заходи мають бути «належними», тоді як згідно зі статтею 20(2) вони мають бути «відповідними». Однак у французькій версії Конвенції в обох статтях використовується фраза «e» («всі корисні запобіжні заходи»). Це свідчить про те, що стандарти в обох статтях є однаковими. Однак, див. Окімото, с. 965, пункт 38, який вважає, що стандарт згідно зі статтею 46 є суворішим, ніж стандарт у статті 20.
[29] У своєму рішенні Міжнародний військовий суд для Далекого Сходу повідомляв про випадки, коли «тюремні кораблі часто піддавалися нападам так само, як і інші японські кораблі, з боку союзних військ, які не могли відрізнити їх від інших кораблів»; Б.В.A. Рьолінг і К.Ф. Рютер (ред.), The Tokyo Judgment: The International Military Tribunal for the Far East (I.M.T.F.E.), 29 April 1946–12 November 1948 (Рішення Токійського суду: Міжнародний військовий суд для Далекого Сходу (I.M.T.F.E.), 29 квітня 1946 – 12 листопада 1948), University Press, Амстердам, 1977, Том I, с. 411.
[30] ICRC Remarks and Proposals on the 1948 Stockholm Draft (Зауваження та пропозиції МКЧХ щодо Стокгольмського проекту 1948 року), с. 49.
[31] Final Record of the Diplomatic Conference of Geneva of 1949 (Заключний протокол Женевської дипломатичної конференції 1949 року), Том II-A, с. 359–360.
[32] Міжнародна конвенція про охорону життя на морі (1974), Додаток, Глава III, Правила 7, 21, 22, 31 і 32. Щодо застосування цієї Конвенції під час збройного конфлікту, див. Коментар до Другої конвенції, Вступ, пункти 51–59.
[33] Однак евакуація поранених і хворих військовополонених із зони бойових дій кваліфікується як захищене перевезення відповідно до статті 35 Першої конвенції. Такі транспортні засоби можуть мати відмітну емблему; див. статтю 39 Першої конвенції та коментар до статті 35 Першої конвенції, пункт 2403.
[34] Див. коментар до статті 23(4), пункт 2056. Див. також коментар до статті 20, пункт 1903.
[35] Посібник Сан-Ремо з міжнародного права, застосовного до збройних конфліктів на морі (1994), пункт 47(c)(i). Про умови нездійснення нападів див. там само, пункт 48.
[36] Див. також Нова Зеландія, Military Manual (Військовий посібник), 2019, Том 4, с. 12-64, пункт 12.11.13, де вимагається, щоб інша інформація, включаючи описи та фотографії, була зафіксована, якщо список імен не може бути складений. Відповідно до статті 20 стандарт у разі евакуації є менш суворим, оскільки держава, що тримає в полоні, повинна скласти список евакуйованих полонених «якнайшвидше».
[37] Див. статтю 122(3) і (5).
[38] Див. також коментар до статті 126, Розділ C.4.a.