Стаття 13
Гуманне поводження з військовополоненими
♦Текст положення*
(1) З військовополоненими необхідно завжди поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія чи бездіяльність з боку держави, що тримає в полоні, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю військовополоненого, що перебуває під її владою, забороняються та будуть розглядатись як серйозне порушення цієї Конвенції. Зокрема, жодного військовополоненого не можна піддавати фізичному каліченню або медичним чи науковим експериментам будь-якого характеру, які не обґрунтовані потребою в проведенні медичного, стоматологічного або стаціонарного лікування військовополоненого та не здійснюються в його інтересах.
(2) Так само військовополонені завжди повинні бути захищеними, особливо від актів насильства чи залякування, а також від образ та цікавості публіки.
(3) Застосування репресалій до військовополонених забороняється.
* Номери абзаців додані для зручності пошуку.
Застереження або заяви
– Відсутні
Зміст
A. Вступ
C. Абзац 1: Основні зобов’язання за статтею 13
- Перше речення: Гуманне поводження з військовополоненимa. Гуманне поводженняb.«завжди».
- Друге речення: дія чи бездіяльність щодо військовополонених, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю
- Третє речення: Прямо заборонені дії
b. Медичні та наукові експерименти.
D. Абзац 2: Захист від насильства, залякування, образ та цікавості публіки.
a. Вступ
E. Абзац 3: Заборона репресалій
- Визначення поняття репресалій
- Воєнні репресалії з плином часу
- 3. Репресалії проти військовополонених
Стаття 13 покликана забезпечити гуманне поводження з усіма військовополоненими з моменту, коли вони потрапляють у полон до ворога, і до їх остаточного звільнення та репатріації[1]. Зобов’язання гуманного поводження є наріжним каменем захисту, що надається чотирма Женевськими конвенціями[2]. З цього зобов’язання випливають конкретні заборони, передбачені статтею 13(1). Воно також відображене в багатьох положеннях Третьої конвенції, які стосуються поводження з військовополоненими під час полону та умов інтернування військовополонених[3].
Як корелят зобов’язання гуманного поводження з усіма військовополоненими стаття 13(2) містить зобов’язання держави, що тримає в полоні, завжди захищати військовополонених, зокрема, від актів насильства або залякування, а також від образ та цікавості публіки. Це зобов’язання передбачає захист від будь-якого фізичного чи психологічного насильства або загрози такого насильства, а також заборону принижувати їхню гідність, зокрема, шляхом образ чи задоволення цікавості публіки. Захист від цікавості публіки набув особливої актуальності останнім часом у зв’язку зі стрімким розвитком технологій зв’язку і щораз більшим залученням засобів масової інформації до висвітлення збройних конфліктів, а також повсюдним поширенням соціальних мереж як засобу розповсюдження зображень і коментарів.
Стаття 121 доповнює статтю 13, додаючи процесуальну гарантію, яка вимагає від держави, що тримає в полоні, розпочати офіційне розслідування, щойно стане відомо, що смерть або серйозне поранення військовополоненого було заподіяно або підозрюється, що воно було заподіяно вартовим, військовополоненим або будь-якою іншою особою.
Останній абзац статті 13 забороняє застосування воєнних репресалій проти військовополонених[4]. Хоча репресалії сторони конфлікту у відповідь на порушення міжнародного гуманітарного права супротивником не є незаконними як такі, стаття 13(3) прямо передбачає, що такі заходи не можуть бути спрямовані проти військовополонених[5].
Офіційні правила гуманного поводження з військовополоненими можна знайти ще в Кодексі Лібера 1863 року[6]. Стосовно міжнародних збройних конфліктів зобов’язання щодо гуманного поводження з військовополоненими вже було включено до статті 4 Гаазьких положень 1899 року і повторено в статті 4 Гаазьких положень 1907 року.
Цьому зобов’язанню відведено важливе місце в Женевській конвенції про поводження з військовополоненими 1929 року, в частинах 2 і 3 статті 2 якої зазначено, що військовополонені «завжди мають право на гуманне поводження і захист, особливо від актів насильства, образ і цікавості публіки», і що «забороняється застосування репресалій до них».
У статті 13 Третьої конвенції використовуються майже ті самі формулювання, що й у її попередниці 1929 року, з додаванням прикладів незаконних дій або порушень, які кваліфікуються як серйозні порушення Конвенції. Зобов’язання захищати військовополонених від актів насильства, залякування, образ і цікавості публіки було ще більше посилено і винесено в окремий абзац. Під час Дипломатичної конференції 1949 року приклади, додані до основоположного принципу гуманного поводження у другому і третьому реченнях статті 13(1), стали предметом тривалої дискусії. У той час як деякі делегати зазначали, що це надає нормі більшої сили, оскільки просто констатує її основоположний принцип, інші були стурбовані тим, що формулювання не є достатньо імперативним[7].
C. Абзац 1: Основні зобов’язання за статтею 13
Перше речення статті 13(1) вимагає, щоб з військовополоненими «завжди поводилися гуманно». Гуманне поводження є основою поводження з військовополоненими, затриманими стороною конфлікту.
a. Гуманне поводження
Зобов’язання щодо гуманного поводження виражене в декількох словах, але, тим не менш, є основоположним. Воно встановлює мінімальний стандарт, а саме обов’язок поважати людську гідність та недоторканість військовополонених як особистостей.
Гуманне поводження з військовополоненими – це не просто рекомендація чи моральний заклик. Слово «необхідно» не залишає жодних сумнівів щодо обов’язкового характеру цього пункту. Зобов’язання виходить за рамки утримання від нелюдського поводження і може вимагати певних дій. Хоча під час оцінки поводження з військовополоненими державою, що тримає в полоні, необхідно брати до уваги соціальне, культурне та економічне середовище, будь-яке поводження, що не відповідає стандартам гуманного поводження, є порушенням цього зобов’язання[8].
Зобов’язання щодо гуманного поводження пронизує всі аспекти поводження з військовополоненими; воно є актуальним у безлічі обставин, і було б неможливо і навіть надмірно обмежувально намагатися дати йому всеосяжне визначення. Саме з цієї причини в Женевських конвенціях та Додаткових протоколах до них таке визначення не надавалося[9].
Відповідно до звичайного значення слова «гуманний» йдеться про поводження, яке є «співчутливим або доброзичливим»[10]. Це більш чітко відображено у французькій версії тексту, в якій зобов’язання сформульовано як вимога, щоб до осіб, захищених статтею 13, «ставилися з гуманністю» (“traitées avec humanité”). Крім того, тип необхідного поводження залежить від контексту і широкого кола факторів, включаючи культурне, соціальне або релігійне походження, стать і вік військовополоненого[11].
Оскільки стандарт гуманного поводження ґрунтується на основоположній концепції людської гідності, він однаково застосовується до всіх захищених осіб як у міжнародному, так і в неміжнародному збройному конфлікті[12]. Таким чином, практика застосування інших положень гуманітарного права може слугувати корисною настановою щодо того, що вимагається для гуманного поводження згідно зі статтею 13(1), а також щодо того, яке поводження не досягатиме цього стандарту.
Державна практика закликає до поводження, яке поважає гідність, притаманну людині як особистості[13]. Те, як держави сформулювали це зобов’язання у своїх військових статутах, кодексах поведінки та директивних документах, може дати подальші вказівки на те, що передбачає гуманне поводження. У цих документах не лише наведено практики, несумісні з поняттям гуманного поводження, але й, віддзеркалюючи конкретні положення Третьої конвенції про поводження з військовополоненими, наведено приклади гуманного поводження. Такі приклади включають поводження з належною увагою до статі особи[14]; повагу до переконань і релігійних обрядів[15]; забезпечення достатнього харчування і питної води[16]; надання належного одягу[17]; гарантії здоров’я і гігієни[18]; надання належної медичної допомоги[19]; захист від насильства і небезпек збройного конфлікту[20]; право на сон[21]; і право підтримувати належні контакти із зовнішнім світом[22].
З огляду на широкий захисний вимір зобов’язання щодо гуманного поводження і для того, щоб спростити його застосування до конкретної ситуації у судовій практиці, це зобов’язання іноді визначається просто як заборона «нелюдського поводження»[23]. Таким чином, зобов’язання щодо гуманного поводження з військовополоненими логічно включає в себе всі заборони нелюдського або принизливого поводження.
Використання слова «зокрема» у третьому реченні статті 13(1) вказує на те, що перелічені заборони не є вичерпними. Інші форми жорстокого поводження, прямо не перелічені в статті 13, але згадані в статті 130, такі як умисне вбивство і катування, також заборонені. Можна також послатися на Спільну статтю 3, в якій викладено конкретні аспекти того, що вимагає гуманне поводження, і які види поведінки явно не відповідають цьому стандарту.
Хоча стаття 13 прямо не забороняє сексуальне насильство, така заборона існує імпліцитно, оскільки стаття встановлює зобов’язання гуманного поводження та вимагає захисту від насильства або залякування[24]. Термін «сексуальне насильство» використовується для опису будь-якої дії сексуального характеру, вчиненої проти будь-якої особи за обставин, що носять примусовий характер[25]. Ситуації позбавлення свободи можуть становити обставини примусу, так само як і страх перед насильством, примус, психологічне пригнічення або зловживання владою[26]. Тому військовополонені особливо можуть наражатися на ризик такого примусу[27]. Жінки та полонені молодого віку, в тому числі діти, наражаються на високий ризик стати жертвами сексуального насильства. Практика також свідчить про те, що чоловіки в таборах для військовополонених також зазнають зґвалтувань та інших форм сексуального насильства, наприклад, публічного оголення, генітального насильства або примусової стерилізації[28].
Зобов’язання, викладене в статті 13(1), застосовується «завжди». Слово «завжди» вказує на те, що гуманне поводження з військовополоненими є безперервним зобов’язанням, яке застосовується протягом усього періоду часу, коли полонені перебувають під владою супротивника[29]. Міжнародна судова практика підтверджує, що відповідно до статті 5(1) зобов’язання гуманно поводитися з військовополоненими і захищати їх «застосовується з моменту, коли вони потрапляють під владу ворога, до їх остаточного звільнення і репатріації»[30]. Це зобов’язання особливо актуальне на початку перебування в полоні та під час допитів, коли полонені перебувають в особливо вразливому становищі[31].
Також стверджується, що слово «завжди» підкреслює невзаємний характер цього правила[32], що означає, що навіть якщо сторона не дотримується своїх зобов’язань, зобов’язання супротивної сторони щодо її військовополонених залишаються незмінними[33]. Цю фразу також слід розуміти як таку, що підкреслює дію принципу, згідно з яким військова необхідність не може бути використана як аргумент проти виконання зобов’язань щодо гуманного поводження з військовополоненими[34]. Після Другої світової війни стало загальновизнаним, що військова необхідність не може бути використана як аргумент для нехтування нормами гуманітарного права, якщо тільки це не передбачено прямо[35]. Зобов’язання щодо гуманного поводження в статті 13 не підлягає жодному явному обмеженню на підставі військової необхідності. Таким чином, аргументи, що ґрунтуються на військовій необхідності, не виправдовують дії або бездіяльність, що не відповідають вимогам гуманного поводження.
- Друге речення: дія чи бездіяльність щодо військовополонених, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю
Друге речення статті 13(1) є прямим корелятом зобов’язання щодо гуманного поводження з військовополоненими. Будь-яка незаконна дія чи бездіяльність з боку держави, що тримає в полоні, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю військовополоненого, забороняються та будуть розглядатися як серйозне порушення Конвенції. Ця заборона охоплює широкий спектр дій та бездіяльності, які або спричиняють смерть, або завдають серйозної шкоди тілу чи здоров’ю військовополоненого. Вона виражає зобов’язання гуманно поводитися з захищеними особами і завжди поважати їхню фізичну та психічну недоторканність. Термін «здоров’я» полонених охоплює як фізичне, так і психічне здоров’я[36]. У зв’язку з цим важливо розуміти і враховувати, яким чином низка факторів, включаючи культурне, соціальне або релігійне походження, стать і вік людини, формують соціальні структури і можуть по-різному впливати на її фізичне і психічне здоров’я, а також на тип необхідного поводження. Практика міжнародних судів і трибуналів також встановила, що термін «здоров’я» поширюється на психічне здоров’я[37]. У ситуаціях інтернування або позбавлення свободи несприятливі соціальні умови, такі як ізоляція або втрата сімейних і соціальних контактів, можуть серйозно вплинути на фізичне і психічне здоров’я полоненого.
Під цю заборону можуть підпадати різні види поведінки, якщо вони серйозно загрожують фізичному або психічному здоров’ю полоненого. На відміну від катувань, такі дії не обов’язково повинні вчинятися з якоюсь конкретною метою. Методи заподіяння шкоди полоненим включають: застосування електричного струму; жорстоке побиття різними предметами; тривале перебування на сонці; тривале одиночне ув’язнення; психологічне насильство, наприклад, імітація страти; навмисне позбавлення води, їжі або основних санітарно-гігієнічних зручностей протягом тривалого часу; систематичне позбавлення сну; і болючі методи примусу або обмеження[38].
Делегати МКЧХ відзначають, що у випадках, коли в таборах для військовополонених мають місце насильство і зловживання, вони, як правило, є системними та інституціоналізованими, а не поодинокими випадками. Зловживання здебільшого вчиняють охоронці таборів, але іноді адміністрація таборів допускає до них сторонніх осіб, які здійснюють такі дії. Крім того, трапляються випадки, коли насильство застосовують представники полонених та/або інші полонені[39].
У деяких випадках навіть медичні працівники були відповідальними за порушення цього положення, спричиняючи смерть або створюючи серйозну загрозу для здоров’я полоненого шляхом проведення непотрібних медичних процедур, спрямованих на заподіяння шкоди військовополоненому. Крім того, однією з найпоширеніших причин смерті в таборах для військовополонених, за даними МКЧХ, є медична недбалість. Військовополонені, які мали проблеми зі здоров’ям, спричинені або загострені внаслідок полону або жорстокого поводження, помирали через відсутність необхідної медичної допомоги.
Відповідно до статті 13(1), будь-яка незаконна дія чи бездіяльність, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю військовополоненого, «розглядатимуться як серйозне порушення … Конвенції». У французькому тексті Конвенції це називається «une grave infraction» («грубе порушення»). Це не залишає сумнівів у тому, що розробники хотіли вже в статті 13 дати зрозуміти, що ці заборони тягнуть за собою індивідуальну кримінальну відповідальність і є грубими порушеннями Конвенції, що підпадають, наприклад, під визначення умисного вбивства, катування, нелюдського поводження або умисного заподіяння сильних страждань чи серйозних тілесних ушкоджень або шкоди здоров’ю, як це передбачено статтею 130.
Для того, щоб вважатися грубим порушенням Конвенції, незаконна дія чи бездіяльність мають спричинити смерть або створити серйозну загрозу для здоров’я військовополоненого. Необхідний рівень загрози визначається як «серйозний». Судова палата МТКЮ використала звичайне значення цього слова для визначення цього рівня:
Оксфордський словник англійської мови визначає це слово [«серйозний»] як «не незначний чи несуттєвий». Аналогічно, термін «значний» визначається як «набагато вищий за середній за розміром, кількістю або інтенсивністю». Таким чином, Судова палата вважає, що ці кількісні вирази передбачають основну вимогу, що конкретний акт жорстокого поводження призводить до необхідного рівня серйозних страждань або тілесних ушкоджень[40].
Оцінка серйозності загрози є відносною і повинна враховувати всі відповідні обставини, включаючи характер дії чи бездіяльності, контекст, в якому відбувалася поведінка, її тривалість і повторюваність, фізичні та психічні наслідки для жертви, а також особисті обставини жертви, включаючи її вік, стать та стан здоров’я[41]. Міжнародні суди та трибунали дотримуються думки, що «заподіяння серйозної тілесної або психічної шкоди … не обов’язково означає, що шкода є постійною та непоправною»[42], але вона «повинна виходити за межі тимчасового нещастя, збентеження або приниження. Це має бути шкода, яка призводить до серйозного та довготривалого порушення здатності людини вести нормальне та продуктивне життя»[43].
Лише незаконні дії або бездіяльність, що створюють серйозну загрозу для здоров’я військовополонених, можуть становити грубе порушення Конвенції. Однак зобов’язання щодо гуманного поводження з захищеними особами забороняє будь-яку незаконну дію або бездіяльність, що порушує цю наріжну вимогу гуманітарного права. Така незаконна дія або бездіяльність може тягнути за собою індивідуальну кримінальну відповідальність і становити воєнний злочин, який не є грубим порушенням. Аналогічно, неналежне поводження з полоненими може тягнути за собою індивідуальну кримінальну відповідальність згідно з національним кримінальним законодавством або дисциплінарним статутом.
У статті 13(1) далі перелічено приклади незаконних дій чи бездіяльності, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу для здоров’я. Заборона калічення є давньою нормою гуманітарного права[44]. Вона міститься в Спільній статті 3 та статті 42 Четвертої конвенції і підтверджується в Додаткових протоколах[45]. Заборона також є частиною звичаєвого міжнародного права[46].
i. Визначення калічення
У Женевських конвенціях та Додаткових протоколах немає конкретного визначення калічення. У своєму звичайному значенні «калічити» означає «завдавати тяжких тілесних ушкоджень, як правило, з метою спотворення»[47]. Таким чином, термін «калічення» стосується акту фізичного насильства. Отже, терміни «калічення» і «фізичне калічення» слід розуміти як синоніми[48].
Відповідно до Елементів злочинів МКС 2002 року калічення полягає «зокрема» у «постійному спотворенні особи чи осіб» або «постійному порушенні працездатності чи видаленні органа чи придатка»[49]. Це визначення використовується у практиці Спеціального суду по Сьєрра-Леоне[50]. Однак, як видається, наразі не існує жодної національної чи міжнародної судової практики для подальшого тлумачення термінів «калічення», «постійне спотворення» або «порушення працездатності чи видалення».
Термін «постійний» щодо тілесних ушкоджень, який використовується в Елементах злочинів, слід розуміти у його звичайному значенні як «такий, що триває або залишається незмінним протягом необмеженого періоду часу, або призначений бути таким; не тимчасовий»[51]. Це означає, що не обов’язково, щоб наслідки тілесних ушкоджень тривали вічно[52].
Термін «спотворення», що використовується в Елементах злочинів, також слід розуміти в його звичайному значенні як псування чиєїсь зовнішності[53]. У свою чергу, «псування» вимагає певного ступеня тяжкості[54].
Практики, задокументовані в сучасних збройних конфліктах, ілюструють поведінку, яка кваліфікується як калічення. Останні приклади, які не стосуються військовополонених, включають такі дії, як ампутація рук або ніг[55], відрізання інших частин тіла[56], калічення статевих органів[57] та висічення на тілі[58]. Серед інших наведених прикладів – виколювання очей, вибивання зубів, пошкодження внутрішніх органів або нанесення шрамів на обличчі з використанням кислоти[59]. […]
Фізичні калічення не лише заборонені Третьою конвенцією, вони також можуть становити одне чи декілька грубих порушень Конвенції, таких як катування, нелюдське поводження або умисне заподіяння сильних страждань чи серйозних тілесних ушкоджень або шкоди здоров’ю[60].
ii. Виняток
Калічення може бути виправдане лише за суворими медичними показаннями, а саме, якщо воно сприяє поліпшенню стану здоров’я відповідної особи, наприклад, шляхом ампутації гангренозної кінцівки. Чітке формулювання цього винятку міститься у статті 13(1), згідно з якою «жодного військовополоненого не можна піддавати фізичному каліченню або медичним чи науковим експериментам будь-якого характеру, які не обґрунтовані потребою в проведенні медичного, стоматологічного або стаціонарного лікування військовополоненого та не здійснюються в його інтересах»[61].
Під час переговорів було запропоновано замінити все це формулювання простішим посиланням на заборону проведення «біологічних експериментів» або взагалі вилучити посилання на «фізичне калічення», оскільки такі дії вже охоплюються зобов’язанням завжди гуманно поводитися з військовополоненими. Обидві пропозиції було відхилено, головним чином для того, щоб гарантувати, що ампутації або інші медичні процедури, що проводяться в інтересах військовополоненого, були чітко виключені із заборони[62].
Це єдиний виняток. Згода ніколи не може виправдати акт калічення. Це чітко зазначено в статті 11(2) Додаткового протоколу I. Це також відображено в Елементах злочинів МКС 2002 року, в яких зазначено, що згода жертви не є виправданням6[3].
Крім того, військовополонених не можна піддавати каліченню в рамках покарання за національним законодавством, оскільки цей виняток не передбачений ані в статті 13, ані в гуманітарному праві в цілому[64].
iii. Калічення тіл померлих
Заборона калічення у статті 13 стосується лише живих людей і не поширюється на калічення трупів. Захист від постійного спотворення або втрати органу чи придатка обов’язково передбачає, що жертва є живою людиною на момент вчинення забороненого діяння. Отже, мета заборони калічення не стосується мертвих. Однак калічення тіл померлих заборонено Третьою конвенцією, оскільки воно може становити наругу над людською гідністю[65]. Це також є чіткою забороною згідно зі звичаєвим міжнародним правом[66].
b. Медичні та наукові експерименти
Проведення медичних або наукових експериментів над військовополоненими порушує зобов’язання щодо гуманного поводження з ними. Дипломатична конференція 1949 року чітко прагнула заборонити ці експерименти «з метою запобігти повторенню жорстоких експериментів, які проводилися в концентраційних таборах під час останньої війни»[67].
Під час Другої світової війни нацистська Німеччина піддавала військовополонених та інших полонених усіляким нелюдським медичним процедурам, які включали випробування впливу на людський організм великої висоти, низьких температур або морської води, навмисне інфікування, хірургічні операції, отруєння, експерименти із запалювальними бомбами та примусову стерилізацію68]. Китайські, корейські, радянські та американські військовополонені та інші полонені також використовувалися як об’єкти медичних досліджень японською імператорською армією, яка заражала їх чумою, холерою, епідемічною геморагічною лихоманкою, туберкульозом, черевним тифом, правцем, сибірською виразкою, висипним тифом і дизентерією, а також використовувала для проведення вівісекцій[69] і демонстрації хірургічних методів70].
Після війни 23 лікарі та адміністратори постали перед американським військовим трибуналом у Нюрнберзі за воєнні злочини, пов’язані з медичними експериментами над військовополоненими та цивільним населенням, з яких 16 були засуджені[71]. У судовому рішенні було викладено 10 основних принципів, яких слід дотримуватися під час проведення медичних або біологічних експериментів, щоб відповідати моральним, етичним та правовим принципам[72].
Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу не переслідував окремих осіб за численні медичні та наукові експерименти, проведені Японською імператорською армією в період з 1932 по 1945 роки. Декілька судів у [Радянському Союзі] та Японії притягнули до відповідальності за ці злочини невелику кількість осіб. На так званому «Хабаровському процесі» радянський районний суд визнав 12 осіб винними у виробництві та застосуванні бактеріологічної зброї проти Китаю та [Радянського Союзу], а також у проведенні злочинних експериментів над людьми[73]. На «Йокогамському процесі», що проходив у Військовій комісії Восьмої армії США, близько 30 військовослужбовців Японської імператорської армії та медичний персонал Медичного коледжу Імператорського університету Кюсю постали перед судом за вбивство американських військовополонених шляхом медичних експериментів[74]. Вони були визнані винними у наданні дозволу на проведення вівісекції та фізичного насильства над військовополоненими, а також у каліченні та розтині тіл військовополонених[75]. На «Гуамському процесі» Хіроші Іванамі, на той час капітан-хірург і командир Четвертого військово-морського госпіталю Японського імператорського флоту, та 18 інших офіцерів-медиків Японського імператорського флоту були засуджені за те, що катували до смерті американських військовополонених, проводячи над ними різноманітні медичні експерименти[76].
Женевські конвенції не містять визначення медичних і наукових експериментів. Стаття 12 Першої та Другої конвенцій забороняє «біологічні експерименти», тоді як стаття 13 цієї Конвенції, стаття 32 Четвертої конвенції, а також стаття 11(2) Додаткового протоколу I забороняють «медичні або наукові експерименти». У загальних положеннях, що перелічують грубі порушення в чотирьох конвенціях, «біологічні експерименти» зазначені як грубе порушення. Однак, зрозуміло, що між цими поняттями існує значний збіг[77].
У своєму звичайному значенні «медичні та наукові експерименти» означають проведення досліджень, основною метою яких є вивчення впливу невідомого на той час продукту або ситуації (наприклад, екстремального холоду чи висоти) на людський організм. Медичні або наукові експерименти заборонені за винятком випадків, коли вони виправдані медичним, стоматологічним або стаціонарним лікуванням військовополоненого і проводяться в інтересах цієї особи, а саме для поліпшення стану її психічного або фізичного здоров’я[78]. Крім того, проведення такого експерименту підпадає під ознаки грубого порушення, яке становлять «біологічні експерименти» відповідно до статті 130 Конвенції.
Відповідно, стаття 13 забороняє будь-яку медичну процедуру, яка не показана за станом здоров’я військовополоненого і не відповідає загальноприйнятим медичним стандартам, що застосовуються за аналогічних медичних обставин до осіб, які є громадянами Сторони, що проводить процедуру, і які жодним чином не позбавлені волі[79]. Для визначення загальноприйнятих медичних стандартів у цій сфері особливе значення мають два документи, підготовлені Радою міжнародних організацій медичних наук[80].
Медичний судовий процес[81], подальші правові зміни[82] та державна практика чітко визначили, що ця заборона є абсолютною, оскільки особа, свобода якої обмежена, не може обґрунтовано дати згоду на проведення певного біологічного чи наукового експерименту[83]. Однак цю заборону не слід розуміти як заборону терапевтичних або клінічних досліджень[84]. Вона також не перешкоджає лікарям, які опікуються військовополоненими, випробовувати нові терапевтичні методи, які виправдані з медичних міркувань і продиктовані виключно бажанням поліпшити стан пацієнта. Пацієнти мають право вільно давати згоду на випробування лікарських засобів, спрямованих на поліпшення їхнього здоров’я, за умови, що вони пропонуються в тому самому порядку і на тих самих умовах, що й звичайним громадянам[85].
Після закінчення Другої світової війни звинувачення у проведенні медичних або наукових експериментів над військовополоненими були поодинокими. Хоча вилучення ДНК саме по собі не є медичним або науковим експериментом, матеріал ДНК може бути використаний для проведення таких експериментів. Зразки ДНК можуть бути взяті та проаналізовані лише за наявності інформованої згоди військовополоненого за винятком випадків, коли переважаючий суспільний інтерес диктує інше. Переважаючий суспільний інтерес має обмежуватися кримінальним розслідуванням або громадською безпекою, а у випадку смерті – ідентифікацією останків. Конкретною метою має бути лише пряма ідентифікація особи[86].
D.Абзац 2: Захист від насильства, залякування, образ та цікавості публіки
Корелятом зобов’язання держави, що тримає в полоні, гуманно поводитися з усіма військовополоненими є зобов’язання завжди захищати їх, зокрема, від актів насильства чи залякування, а також від образ і цікавості публіки.
Згідно зі статтею 13(2) військовополонені «завжди повинні бути захищені». Захищати когось означає заступатися за нього, надавати йому допомогу і підтримку, а також захищати або охороняти його від поранень або небезпеки[87]. Це вимагає від сторін конфлікту вживати активних заходів для захисту військовополонених від заподіяння їм шкоди. Обов’язок захищати – це обов’язок поведінки. Тому сторони конфлікту зобов’язані не лише утримуватися від нападів або заподіяння іншої шкоди військовополоненим, а й проявляти належну обачність, щоб не допустити заподіяння їм шкоди іншими особами, наприклад, іншими полоненими чи цивільними особами. Це зобов’язання поширюється на всіх представників держави, що тримає в полоні, яким доручено утримувати полонених88].
Стаття 13(2) визначає, від яких видів шкоди або небезпеки необхідно захищати військовополонених: від актів насильства чи залякування, образ і цікавості публіки. Однак цьому переліку передують слова «зокрема», що дає зрозуміти, що він є лише ілюстративним і що держава, що тримає в полоні, має загальне зобов’язання захищати військовополонених від усіх видів шкоди, а не лише від тих, що перелічені.
Крім того, обов’язок захищати можна тлумачити як такий, що вимагає вжиття заходів захисту від інших небезпек, що виникають у контексті збройного конфлікту, наприклад, від воєнних дій, що тривають, стихійних лих або вибухонебезпечних залишків війни[89]. Такі заходи включають позначення таборів для військовополонених літерами PG або PW, коли це дозволяють військові міркування, і створення таборів подалі від військових цілей[90]. Точна поведінка, яку повинна здійснювати сторона в тій чи іншій ситуації, залежить від цілої низки параметрів, починаючи від неминучості і закінчуючи видом і розміром можливої шкоди. Таким чином, чим серйозніша і невідворотніша небезпека, тим більше, як правило, вимагається від Сторони.
Інші положення, що стосуються військовополонених, конкретизують окремі аспекти цього загального зобов’язання. Наприклад, стаття 14 закликає поважати їхню особу і честь, статті 17(4), 87(3) і 99(2) встановлюють зобов’язання захищати їх від катувань і примусу, а статті 87(3), 88, 89 і 108 регулюють порядок виконання дисциплінарних або кримінальних покарань.
Той факт, що ці різні аспекти загального зобов’язання викладені в наступних положеннях, не робить положення статті 13 таким, що дублює інші, і жодним чином не обмежує їх. Навпаки, вони слугують універсальним формулюванням, яке є достатньо широким, щоб закрити будь-які прогалини у захисті та врахувати мінливості і невизначеності, притаманні збройному конфлікту.
Стаття 13(2) встановлює загальний обов’язок захищати військовополонених від шкоди незалежно від її джерела. Таким чином, держава, що тримає в полоні, повинна захищати полонених від насильства з боку інших полонених. Це може бути особливо важливим у випадках, коли полонені, які здалися в полон або дезертирували, стикаються з помстою з боку колишніх товаришів, що може призвести до необхідності розміщувати їх в інших приміщеннях, ніж ті, в яких розміщені полонені, які потрапили в полон.
Стаття 13(1) вимагає від держави, що тримає в полоні, захищати військовополонених «завжди». Відповідно до статті 5(1) це означає, що держава, що тримає в полоні, повинна захищати полонених з моменту, коли вони потрапляють під її владу, до їхнього остаточного звільнення і репатріації.
Військовополонені повинні бути завжди захищені від актів насильства[91]. Слова «акт насильства» є загальним формулюванням, що застосовується до будь-яких дій, окрім тих, що конкретно перелічені в статті 13[92]. Причина, з якої ця стаття зобов’язує державу, що тримає в полоні, захищати військовополонених від насильства над їхнім життям і особою, очевидна. Таке насильство не має жодного впливу на військові операції або потенціал супротивника. У такому застосуванні насильства немає жодної військової необхідності[93]. Безпідставне позбавлення людини життя або порушення її фізичної чи психічної недоторканності є несумісним з обов’язком гуманного поводження.
Термін «насильство» не визначений у Конвенції. У своєму звичайному значенні насильство означає «поведінку із застосуванням фізичної сили, спрямовану на заподіяння болю, шкоди чи вбивство»[94]. У цьому контексті термін охоплює широкий спектр дій, спрямованих на збереження не лише фізичного, а й психічного здоров’я людини. Таке тлумачення підтверджується рішеннями міжнародних трибуналів[95]. Сьогодні також широко визнається, що конкретні приклади насильства щодо захищеної особи, такі як катування, жорстоке або нелюдське поводження, включають дії, що завдають шкоди психічному здоров’ю такої особи[96].
Військовополонені повинні бути завжди захищені від залякування. Хоча Конвенція не дає визначення терміну «залякувати», у звичайному розумінні він означає «лякати або пригнічувати (когось), особливо для того, щоб змусити його робити те, що комусь хочеться»[97]. Міжнародні трибунали здебільшого обговорювали це поняття в контексті злочину катування, де залякування є однією з можливих цілей, з якою застосовуються катування. Залякування може бути спрямоване як на жертву, так і на третю особу. Наприклад, як залякування розглядається погроза створити загрозу для життя або тіла жертви чи іншої близької їй особи[98]. Залякування може включати як фізичні, так і словесні дії. Прикладами залякування є написання расистських або принизливих гасел на майні, побиття, арешт або допит певної групи осіб99]. В умовах табору вкрай важливо захищати моральну недоторканність в’язнів від будь-яких актів залякування[100].
4. Образи та цікавість публіки
Традиційно військовополонених навмисно піддавали образам та цікавості публіки, що було військовим ритуалом, який виконувався з метою пропаганди, і який можна простежити ще з часів Стародавнього Риму[101]. Під час Першої та Другої світових воєн військовослужбовців, які потрапили у полон до ворога, часто проводили строєм перед натовпом, щоб підняти бойовий дух власного цивільного населення або психологічно підкорити мешканців окупованої території[102]. Такі проведення строєм були по суті принизливими і навіть небезпечними, оскільки наражали полонених на словесні та фізичні знущання. Вони були заборонені ще Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими 1929 року[103]. Існує щонайменше два випадки, пов’язані з Другою світовою війною, коли ця заборона слугувала підставою для кримінального переслідування[104]. Під час війни у В’єтнамі 1955-1975 років американські полонені були змушені марширувати головними вулицями Ханоя, піддаючись жорстоким нападам з боку розлюченого натовпу[105].
З розвитком технологій військовополонені стали піддаватися цікавості публіки через фото- та відеоматеріали. Так було вже під час Другої світової війни, коли фото- і кінопропаганда широко використовувалася всіма сторонами. У наступних збройних конфліктах зображення військовополонених часто з’являлися на телебаченні, а згодом розміщувалися в мережі Інтернет[106]. Наприклад, під час війни у В’єтнамі американських пілотів, які потрапили в полон до ворога, показували по телебаченню, де їх змушували робити антиамериканські заяви[107]. Подібні методи пропаганди використовувалися під час ірано-іракської війни в 1980-х роках, а також під час війни в Перській затоці 1990-1991 років, коли по обидва боки показували зображення військовополонених, іноді в принизливих умовах і позах[108]. В останньому випадку така практика мала місце всупереч політиці коаліції, яка дозволяла оприлюднювати фотографії військовополонених лише в тому випадку, якщо вони були зняті недостатньо близько для того, щоб можна було ідентифікувати особу[109]. Таким чином, у роки після ухвалення Конвенцій 1949 року саме поняття піддавання образам і цікавості публіки набуло нового виміру[110].
Стаття 13(2) передбачає, що військовополонені повинні бути захищені від образ і цікавості публіки, незалежно від того, відбуваються вони одночасно чи ні. У своєму звичайному значенні «образа» означає зауваження або дію, яка ставиться до особи «з неповагою або знущанням»[111]. Тому військовополонені повинні бути завжди захищені від будь-яких зневажливих слів або дій, навіть якщо вони безпосередньо не піддаються цікавості публіки, наприклад, натовпу, що скандує образливі гасла за межами табору військовополонених або біля транспортного засобу, в якому їх перевозять.
Піддаватися «цікавості публіки», будучи військовополоненим, навіть якщо це не супроводжується образливими зауваженнями чи діями, є принизливим саме по собі і тому прямо заборонено. Для цілей цієї статті термін «публіка» слід тлумачити як такий, що стосується будь-кого, хто не бере безпосередньої участі у поводженні з військовополоненими, у тому числі інших представників держави, що тримає в полоні. Піддавання цікавості публіки може проявлятися у різних формах. Заборона, безсумнівно, поширюється на публічне проведення військовополонених строєм[112]. Крім того, військовополонені не повинні піддаватися приниженню, коли вони залишають табір для виконання роботи, коли їх переводять до іншого закладу або репатріюють[113]. У сучасних конфліктах ця заборона, з урахуванням міркувань, розглянутих нижче, також поширюється на публікацію фото- і відеоматеріалів, записів допитів або приватних розмов, особистого листування чи будь-яких інших приватних даних, незалежно від того, який канал зв’язку використовується, включаючи Інтернет. Хоча це, здавалося б, відрізняється від проходження крізь вороже налаштований натовп, таке розголошення може бути принизливим і створювати загрозу для безпеки сімей військовополонених і самих військовополонених після їх звільнення[114].
Існує думка, що публікація фотографій військовополонених може слугувати доказом того, що вони живі, визнанням факту їхнього взяття в полон і роз’ясненням того, хто несе за них відповідальність, тим самим забезпечуючи їм захист від незаконної страти, насильницького зникнення або жорстокого поводження[115]. Однак Третя конвенція передбачає інші, більш підхожі та ефективні механізми для цих цілей, такі як передача карток-повідомлень про взяття в полон,[116] обмін кореспонденцією,[117] та візити МКЧХ[118].
Ще більш переконливим є те, що фото- та інші візуальні докази використовувалися для переслідування воєнних злочинів, сприяння притягненню до відповідальності та інформування громадськості про зловживання, що сприяло кращому дотриманню Женевських конвенцій. Наприклад, під час Нюрнберзького процесу після Другої світової війни, як і в інших міжнародних трибуналах після нього, як докази використовувалася значна кількість фотографій і фільмів.
Таким чином, при застосуванні цього положення необхідно дотримуватися розумного балансу між користю від оприлюднення інформації про військовополонених, особливо з огляду на високу цінність таких матеріалів, і можливим приниженням і навіть фізичною шкодою, яку вони можуть завдати тим, хто в них фігурує[119]. Відповідно, будь-які матеріали, що дозволяють ідентифікувати окремих військовополонених, як правило, повинні вважатися такими, що піддають їх цікавості публіки, а отже, їх передача, публікація або трансляція не допускаються[120]. Якщо суспільний інтерес нагально вимагає розкриття особи військовополоненого (наприклад, у зв’язку з його званням або через те, що він переслідується за вчинення злочину), або якщо це в життєвих інтересах самого військовополоненого (наприклад, у разі його зникнення безвісти), то такі матеріали, як виняток, можуть бути оприлюднені, але лише в тому разі, якщо вони не порушують гідності військовополоненого. Крім того, не допускається передача, публікація або трансляція зображень військовополонених у зневажливих або принизливих ситуаціях, якщо для цього немає вагомих причин, що становлять суспільний інтерес (наприклад, для привернення уваги громадськості до серйозних порушень гуманітарного права), і якщо ці зображення не розкривають особи відповідних осіб[121]. Загалом, ЗМІ завжди повинні вдаватися до відповідних методів, таких як розмиття, пікселізація або інше приховування облич та бейджів з іменами, зміна голосу або зйомка з певної відстані, щоб виконувати свою функцію, не розкриваючи при цьому особи військовополонених[122].
Наведене вище тлумачення стосується виключно поширення зображень у публічних джерелах. Фото- та відеозйомка для внутрішнього використання державою, що тримає в полоні (наприклад, реєстрація та документування військовополонених, зйомка допитів або спостереження), дозволяється. Більше того, це положення не перешкоджає роботі держав-покровительок, МКЧХ або інших неупереджених гуманітарних організацій, які можуть мати доступ до персональних даних військовополонених у рамках свого мандату. Водночас вони повинні дотримуватися застосовних стандартів захисту персональних даних[123].
Це правило в рівній мірі стосується і померлих військовополонених: до їхніх останків необхідно ставитися з повагою[124]. Тому заборона піддавати полонених чи їхні ідентифіковані зображення цікавості публіки так само стосується і їхніх мертвих тіл.
Стаття 13(2) вимагає, щоб держава, що тримає в полоні, захищала військовополонених від образ і цікавості публіки[125]. Це зобов’язання включає в себе обов’язок захищати військовополонених від будь-якої сторони, в тому числі від представників самої держави, що тримає в полоні. На практиці це означає, що держава, що тримає в полоні, повинна забезпечити, щоб її персонал не здійснював фото- або відеозйомку військовополонених, окрім як в офіційних цілях, щоб офіційні зображення або інша особиста інформація про військовополонених надійно зберігалися, а доступ до них був дозволений лише персоналу, який безпосередньо займається виконанням відповідних обов’язків. Використання цих матеріалів для будь-яких інших цілей суворо заборонено. Наприклад, використання зображень допитів або спостереження в інших цілях, окрім адміністративних або безпекових, скажімо, для розваги охоронців табору, буде порушенням статті 13.
Дотримання цього положення вимагає від ЗМІ повного розуміння його змісту та важливості для захисту гідності та честі полонених. Держава, що тримає в полоні, не повинна дозволяти нерегульований доступ журналістів до місць позбавлення свободи та персональних даних полонених. Крім того, важливо, щоб держави-учасниці поширювали знання про зміст і тлумачення цієї заборони серед медіа-організацій та окремих журналістів, а також вживали адміністративних і судових заходів для запобігання поширенню заборонених зображень або даних[126].
Глобальний характер сучасних комунікацій означає, що заборона образ і цікавості публіки стосується не лише держави, що тримає в полоні. Заборонені зображення або приватні дані військовополонених, що просочилися в пресу або розміщені в Інтернеті, можуть бути швидко підхоплені і ретрансльовані телевізійними каналами, газетами або веб-сайтами у всьому світі127]. Всі держави-учасниці конфлікту прямо зобов’язані не ретранслювати зображення або дані, захищені статтею 13[128]. Коли оприлюднення відбувається в державах, що не є сторонами конфлікту, застосовується спільна стаття 1, що забороняє будь-яку допомогу або сприяння порушенням гуманітарного права[129] і стаття 129(3) Третьої конвенції, що встановлює зобов’язання вживати заходів для припинення дій, що суперечать конвенціям[130], і вимагає забезпечення дотримання заборони третіми державами[131].
E. Абзац 3: Заборона репресалій
Традиційно міжнародне право не містило централізованого механізму забезпечення його дотримання. Саме на цьому тлі потерпілі держави вдавалися до репресалій як заходів самодопомоги або самозахисту. Репресалії суперечили б міжнародному праву, якби не були вжиті потерпілою державою у відповідь на міжнародно-протиправне діяння, вчинене відповідальною державою, з метою спонукання останньої до дотримання своїх зобов’язань. «Репресалії» або «воєнні репресалії» – це терміни, які зазвичай використовуються в контексті міжнародного збройного конфлікту, тоді як поза цим контекстом вони стали відомі як «контрзаходи»[132].
Зазвичай розрізняють репресалії та реторсії. Реторсія – це недружній, але законний захід, вжитий у відповідь на недружній або незаконний акт іншої держави. Прикладами реторсії можуть бути розрив дипломатичних або консульських відносин, призупинення повітряного, морського, наземного чи іншого транспортного сполучення або відмова від програм добровільної допомоги[133].
Воєнні репресалії – це заходи, що вживаються стороною в контексті міжнародного збройного конфлікту у відповідь на порушення міжнародного гуманітарного права супротивником[134]. Такі репресалії не можуть здійснюватися з метою помсти або покарання, а лише з метою припинення порушення та спонукання супротивника до дотримання права[135]. Хоча дії, що становлять воєнні репресалії, в принципі є неправомірними, їхня протиправність виключається через особливі обставини, за яких вони здійснюються, тобто у відповідь на порушення, вчинене супротивником[136].
Крім того, репресалії можуть застосовуватися лише як крайній захід, коли немає інших правомірних способів спонукати супротивника до дотримання закону[137]. Репресалії повинні припинитися, щойно супротивник знову починає дотримуватися закону[138]. Широко визнано, що репресивні дії повинні бути пропорційними порушенню, яке вони мають на меті припинити[139]. Судова практика часів Другої світової війни та МТКЮ відхилили твердження, що явно непропорційні дії у відповідь на первинне порушення можуть вважатися законними репресаліями[140].
Воєнні репресалії є найважливішим засобом примусу, доступним державам, зокрема, під час ведення бойових дій[141]. Можливість застосування репресалій може переконати супротивника не вчиняти порушення права в першу чергу, і загалом загроза репресалій також розглядається як важливий фактор стримування в міжнародному праві[142].
Спроби закріпити та розвинути правовий режим репресалій в контексті міжнародного права збройних конфліктів робилися неодноразово, але так і не дійшли до стадії ухвалення договірних норм[143]. Слід згадати проєкт, представлений Росією на Брюссельській конференції 1874 року[144], та Оксфордський посібник, ухвалений Інститутом міжнародного права в 1880 році[145]. На мирних конференціях, що відбулися в Гаазі в 1899 і 1907 роках, було ухвалено дві послідовні версії Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі з додатками. Однак вони не торкалися питання репресалій[146]. Воєнні репресалії були тоді загальноприйнятою рисою права війни, і їхнє регулювання або заборона на той час були недосяжними[147].
Під час Першої світової війни репресалії значно погіршили долю жертв[148]. У 1916 році МКЧХ висунув ідею заборонити будь-які репресалії проти військовополонених[149]. Ця ініціатива увінчалася успіхом у 1929 році з прийняттям статті 2 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, яка стала першим договірно-правовим положенням, що визначало категорію осіб, проти яких не можуть застосовуватися репресалії. Це положення не запобігло всім репресаліям проти військовополонених під час Другої світової війни, хоча більшість репресалій або ймовірних репресалій були вчинені проти цивільного населення на окупованих територіях150].
Конференція урядових експертів 1947 року прийняла пропозицію МКЧХ включити заборону репресалій до усіх чотирьох проєктів конвенцій[151]. Дипломатична конференція 1949 року прийняла цю рекомендацію без особливих дискусій[152]. Конференція вирішила заборонити репресалії проти певних категорій осіб і майна і водночас передбачити альтернативні методи дотримання, такі як інститут держав-покровительок[153], процедуру примирення[154], зобов’язання карати осіб, відповідальних за грубі порушення[155], і процедуру розслідувань[156].
Заходи репресалій часто зачіпають осіб, не причетних до початкового порушення, і можуть розглядатися як такі, що суперечать принципу, згідно з яким ніхто не може бути покараний за діяння, якого він особисто не вчиняв; воєнні репресалії часто становлять колективне покарання.
Починаючи з 1949 року, воєнні репресалії широко не застосовувалися[157]. Небажання держав вдаватися до репресалій можна пояснити тим, що вони здебільшого вважаються неефективним засобом примусу, зокрема, через ризик ескалації насильства через повторні репресалії та контррепресалії[158].
У договірному праві тенденція, що розпочалася в 1929 році, щодо заборони використання репресалій проти певних осіб і майна, захищених Женевськими конвенціями[159], була продовжена державами-учасницями Додаткового протоколу I з поширенням цієї заборони на всіх цивільних осіб, цивільні об’єкти, культурні об’єкти і місця відправлення культу, об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення, природне середовище, а також на установки і споруди, що містять небезпечні сили[160].
У Женевських конвенціях 1949 року та Додатковому протоколі І до них держави заборонили застосування воєнних репресалій проти певних категорій осіб або майна, але утрималися від їх повної заборони. Положення Женевських конвенцій, а також положення Додаткового протоколу I суттєво звузили сферу застосування законних воєнних репресалій. Для держав-учасниць цих документів єдиними потенційними об’єктами воєнних репресалій, не захищеними конкретними договірними положеннями, є військові об’єкти і члени збройних сил противника, які не здалися в полон і не стали недієздатними[161].
Стаття 13(3) забороняє застосовувати репресалії до військовополонених. Застосування репресалій наражало б військовополонених з усіх сторін збройного конфлікту на ризик ескалації суворості заходів, спрямованих проти них. Заборона репресалій проти військовополонених є абсолютною[162]. Вона застосовується за будь-яких обставин[163]. Можливість відступу від цього правила з посиланням на військову необхідність виключається[164].
Ця заборона поширюється на всі форми репресалій проти військовополонених, включно з тими, що мають такий самий характер, як і первинне правопорушення, на яке вони відповідають. У сторони конфлікту може виникнути спокуса відповісти на правопорушення ідентичними або подібними діями. Стаття 13 забороняє такі дії.
Стаття 13 не обмежується заходами, які можна прирівняти до нападу на військовополонених. Вона також охоплює бездіяльність держави, що тримає в полоні, наприклад, відмову в наданні медичної допомоги.
Крім того, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року передбачає, що можливість призупинення або припинення дії договору в разі істотного порушення[165] договору державою-учасницею «не застосовується до положень, що стосуються захисту людської особистості, які містяться в договорах гуманітарного характеру, зокрема до положень, що забороняють будь-які форми репресалій проти осіб, які перебувають під захистом таких договорів»[166]. Ця стаття не має зворотної сили щодо статті 13 Третьої конвенції[167]. Однак метою цього положення є чітке підтвердження заборони репресалій проти захищених осіб за будь-яких обставин і неможливості призупинення або припинення дії договору в разі його істотного порушення[168]. Оскільки заборона, що міститься в статті 13, є абсолютною, зрозуміло, що істотне порушення Женевських конвенцій може змусити державу засудити його, але не дає їй права на прямі репресалій проти військовополонених.
Заборона репресалій, що міститься у статті 13, загалом дотримується. Однак робилися заяви про призупинення репатріації військовополонених у відповідь на аналогічну поведінку іншої сторони[169]. Наприклад, траплялося, що держава, що тримає в полоні, відмовляла МКЧХ у відвідуванні військовополонених у відповідь на ймовірні порушення Третьої конвенції протилежною стороною.
Серед численних випадків жорстокого поводження з військовополоненими в конфліктах, починаючи з 1949 року, в порушення статті 13[170] багато з них були відплатою або помстою за аналогічну поведінку, здійснену іншою стороною стосовно своїх полонених, а не репресаліями. Такі дії не можуть вважатися репресаліями, оскільки вони здійснювалися з метою помсти або покарання, а не з метою припинення порушення і спонукання супротивника до дотримання закону.
Гуманне ставлення
Браммерц, Серж та Джарвіс, Мішель (ред.), «Переслідування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, в МТКЮ» (Prosecuting Conflict-Related Sexual Violence at the ICTY), Oxford University Press, 2016 р.
Кондореллі, Луїджі та Буассон де Шазурн, Лоранс, ‘Quelques remarques à propos de l’obligation des Etats de “respecter et faire respecter” le droit international humanitaire “en toutes circonstances”’, в Крістоф Свінарскі (ред.), Etudes et essais sur le droit international humanitaire et sur les principes de la Croix-Rouge en l’honneur de Jean Pictet, ICRC/Martinus Nijhoff Publishers, Гаага, 1984 р., сс. 17-35.
Дарем, Гелен «Міжнародне гуманітарне право та захист жінок» (International Humanitarian Law and the Protection of Women», в Гелен Дарем і Трейсі Гурд (ред.), «Слухаючи тишу: Жінки і війна» (Listening to the Silences: Women and War), Martinus Nijhoff Publishers, Лейден, 2005 р., сс. 95-107.
Гардем, Джудіт Г. та Джарвіс, Мішель Дж., «Жінки, збройні конфлікти та міжнародне право» (Women, Armed Conflict and International Law), Kluwer Law International, Гаага, 2001 р.
Гайс, Робін, «Військова необхідність: Основоположний «принцип», що канув у Лету» (Military Necessity: A Fundamental “Principle” Fallen into Oblivion), в Елен Руїс Фабрі, Рюдігер Вольфрум та Яна Гоголін (ред.), «Вибрані матеріали Європейського товариства міжнародного права» (Select Proceedings of the European Society of International Law), том 2, 2008 р., Hart Publishing, Оксфорд, 2010 р., сс. 554-568.
Гловер, Джонатан, «Гуманність: моральна історія ХХ століття» (Humanity: A Moral History of the Twentieth Century), Pimlico, Лондон, 2001 р.
Хаері, Медіна та Пуечгірбаль, Надін, «Від безпорадності до дії: дослідження множинності досвіду жінок у збройному конфлікті» (From helplessness to agency: examining the plurality of women’s experiences in armed conflict), Міжнародний журнал Червоного Хреста, том 92, № 877, березень 2010 р., сс. 103-122.
Калшовен, Фріц і Зегвельд, Лісбет, «Обмеження на ведення війни: вступ до міжнародного гуманітарного права» (Constraints on the Waging of War: An Introduction to International Humanitarian Law), 4-е видання, МКЧХ /Cambridge University Press, 2011 р.
Клеффнер, Йенн К., «Захист поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельної аварії» (Protection of the Wounded, Sick, and Shipwrecked), в Дітер Флек (ред.), Довідник з міжнародного гуманітарного права, 3-тє видання, Oxford University Press, 2013 р., сс. 321-357.
Ліндсі, Шарлотта, «Жінки в умовах війни: Дослідження МКЧХ про вплив збройних конфліктів на жінок» (Women facing war: ICRC study on the impact of armed conflict on women), МКЧХ, Женева, 2001 р.
– «Вплив збройного конфлікту на жінок» (The Impact of Armed Conflict on Women), в Гелен Дарем і Трейсі Герд (ред.), «Слухаючи тишу: Жінки і війна» (Listening to the Silences: Women and War), Martinus Nijhoff Publishers, Лейден, 2005 р., сс. 21-35.
Муар, Ліндсі, «Право внутрішнього збройного конфлікту» (The Law of Internal Armed Conflict), Cambridge University Press, 2002 р.
Новак, Манфред, Пакт ООН про громадянські та політичні права, Коментар до Пакту про громадянські та політичні права, 2-е виправлене видання, Н.П. Енгель, Кель-на-Рейні, 2005 р.
О’Коннел, Мері Еллен, «Історичний розвиток та правова основа» (Historical Development and Legal Basis), в Дітер Флек (ред.), Довідник з міжнародного гуманітарного права, 3-тє видання, Oxford University Press, 2013 р., сс. 1-42.
Пінзауті, Джулія, «Захист військовополонених: Апеляційне рішення у справі «Мркшич та інші»» (Protecting Prisoners of War: The Mrkšić et al. Appeal Judgment), Journal of International Criminal Justice, том 8, № 1, 2010, сс. 199-219.
Роджерс, А.П.В., «Закон на полі бою» (Law on the Battlefield), 3-тє видання, Manchester University Press, 2012 р.
Рона, Габор і Макгуайр, Роберт Дж., «Принцип недопущення дискримінації» (The Principle of Non-Discrimination), в Ендрю Клепхем, Паола Гаета та Марко Сассолі (ред.), «Женевські конвенції 1949 року: Коментар» (The 1949 Geneva Conventions: A Commentary), Oxford University Press, 2015 р., сс. 191-205.
Санна, Сільвія, «Міжнародне гуманітарне право та поводження з захищеними особами» (International Humanitarian Law and the Treatment of Protected Persons), в Андреа де Гуттрі, Гаррі Х.Г. Пост, Габріелла Вентуріні (ред.), «Війна між Еритреєю та Ефіопією 1998-2000 років: Міжнародно-правова перспектива» (The 1998-2000 War between Eritrea and Ethiopia: An International Legal Perspective), T.M.C. Asser Press, Гаага, 2009 р., сс. 307-339.
Візер Селлерс, Патрісія та Розенталь, Індіра, «Зґвалтування та інше сексуальне насильство» (Rape and Other Sexual Violence», в Ендрю Клепхем, Паола Гаета та Марко Сассолі (ред.), «Женевські конвенції 1949 року: Коментар» (The 1949 Geneva Conventions: A Commentary), Oxford University Press, 2015 р., сс. 343-368.
Жорстоке та нелюдське поводження
Дьорман, Кнут, «Елементи воєнних злочинів за Римським статутом Міжнародного кримінального суду: Джерела та коментарі» (Elements of War Crimes under the Rome Statute of the International Criminal Court: Sources and Commentary), Cambridge University Press, 2003 р.
Досвальд-Бек, Луїза, «Права людини в часи конфліктів і тероризму» (Human Rights in Times of Conflict and Terrorism), Oxford University Press, 2011 р., сс. 194-227.
Дрьоге, Кордула, ««Правдивий лейтмотив»: заборона катувань та інших форм жорстокого поводження в міжнародному гуманітарному праві» (“In truth the leitmotiv”: the prohibition of torture and other forms of ill-treatment in international humanitarian law), Міжнародний журнал Червоного Хреста, том 89, № 867, вересень 2007 р., сс. 515-541.
Еванс, Малколм, «Розуміння і подолання проблеми катувань» (Getting to Grips with Torture), в «Визначення катувань: Матеріали експертного семінару» (The Definition of Torture: Proceedings of an Expert Seminar), Асоціація з питань запобігання катуванням, Женева, 2001 р., сс. 33-49.
Хенкертс, Жан-Марі та Досвальд-Бек, Луїза, «Звичаєве міжнародне гуманітарне право, том I: Норми» (Customary International Humanitarian Law, Volume I: Rules), Cambridge University Press, 2005 р., https://www.icrc.org/customary-ihl/eng/docs/v1.
Меттро, Генаель, «Міжнародні злочини та спеціальні трибунали» (International Crimes and the Ad Hoc Tribunals), Oxford University Press, 2005 р.
Новак, Манфред, «Проблеми, пов’язані з абсолютним характером заборони катувань і жорстокого поводження» (Challenges to the absolute nature of the prohibition of torture and ill-treatment), Нідерландський щоквартальник з прав людини, том 23, № 4, 2005 р., сс. 674-688.
– «Які дії є катуванням? Стандарти США та ООН» (What Practices Constitute Torture? US and UN standards), Щоквартальник з прав людини, том 28, № 4, 2006 р., сс. 809-841.
Новак, Манфред і Янік, Ральф Р.А., «Катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання» (Torture, Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or Punishment), в Ендрю Клепхем, Паола Гаета та Марко Сассолі (ред.), «Женевські конвенції 1949 року: Коментар» (The 1949 Geneva Conventions: A Commentary), Oxford University Press, 2015 р., сс. 317-342.
Рейес, Ернан, «Найгірші шрами залишаються в голові: психологічні тортури» (The worst scars are in the mind: psychological torture), Міжнародний журнал Червоного Хреста, том 89, № 867, вересень 2007 р., сс. 591-617.
Родлі, Найджел С. та Поллард, Метт, «Поводження з військовополоненими згідно з міжнародним правом» (The Treatment of Prisoners under International Law), 3-тє видання, Oxford University Press, 2009 р.
Рьолінг, Б.В.А. та Рютер, К.Ф., «Токійський вирок: Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу (Токійський процес), 29 квітня 1946 р. – 12 листопада 1948 р.» (The Tokyo Judgment: The International Military Tribunal for the Far East (I.M.T.F.E.), 29 April 1946–12 November 1948), 2 томи, University Press, Амстердам, 1977 р.
Санна, Сільвія, «Поводження з військовополоненими» (Treatment of Prisoners of War), в Ендрю Клепхем, Паола Гаета та Марко Сассолі (ред.), «Женевські конвенції 1949 року: Коментар» (The 1949 Geneva Conventions: A Commentary), Oxford University Press, 2015 р., сс. 977-1012.
Сассолі, Марко, «Міжнародне гуманітарне право: Правила, суперечності та вирішення проблем, що виникають під час війни» (International Humanitarian Law: Rules, Controversies, and Solutions to Problems Arising in Warfare), Edward Elgar Publishing, Челтнем, 2019 р.
Сівакумаран, Сандеш, «Сексуальне насильство над чоловіками в умовах збройного конфлікту» (Sexual Violence Against Men in Armed Conflict), Європейський журнал міжнародного права (European Journal of International Law), том 18, № 2, 2007, сс. 253-276.
Калічення
Дьорман, Кнут, «Елементи воєнних злочинів за Римським статутом Міжнародного кримінального суду: Джерела та коментарі» (Elements of War Crimes under the Rome Statute of the International Criminal Court: Sources and Commentary), Cambridge University Press, 2003 р.
Хенкертс, Жан-Марі та Досвальд-Бек, Луїза (ред.), «Звичаєве міжнародне гуманітарне право, том I: Норми» (Customary International Humanitarian Law, Volume I: Rules), Cambridge University Press, 2005 р., Норми 92 та 113, https://www.icrc.org/customary-ihl/eng/docs/v1.
Ла Хей, Ів, «Калічення та медичні або наукові експерименти: Стаття 8(2)(b)(x)» (Mutilation and Medical or Scientific Experiments: Article 8(2)(b)(x)) і «Насильство проти життя та особистості, зокрема, вбивства всіх видів, калічення, жорстоке поводження та катування: Стаття 8(2)(c)(i)» (Violence to Life and Person, in Particular Murder of All Kinds, Mutilation, Cruel Treatment and Torture: Article 8(2)(c)(i)), в Рой С. Лі (ред.), «Міжнародний кримінальний суд: Елементи злочинів, правила процедури та доказування» (The International Criminal Court: Elements of Crimes and Rules of Procedure and Evidence), Transnational Publishers, 2001 р., сс. 164-165 та 208-210.
– «Порушення Спільної статті 3» (Violations of Common Article 3), в Рой С. Лі (ред.), «Міжнародний кримінальний суд: Елементи злочинів, правила процедури та доказування» (The International Criminal Court: Elements of Crimes and Rules of Procedure and Evidence), Transnational Publishers, 2001 р., сс. 207-213.
Циммерманн, Андреас, «Калічення» (Mutilation), в Отто Тріфтерер (ред.), Коментар до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, Примітки спостерігачів, постатейно (Commentary on the Rome Statute of the International Criminal Court Observers’ Notes, Article by Article), 2-е видання, Hart Publishing, Оксфорд, 2008 р., сс. 380-383, 489-490 і 499.
Медичні та наукові експерименти
Гарріс, Шелдон Г., «Медичні експерименти над військовополоненими» (Medical Experiments on POWs), в Рой Гутман, Девід Ріфф та Ентоні Дворкін (ред.), «Воєнні злочини: що має знати громадськість» (Crimes of War: What the Public Should Know), 2-е видання, W.W. Norton & Company, Нью-Йорк, 2007 р., с. 287.
Леві, Говард С., «Військовополонені в міжнародних збройних конфліктах» (Prisoners of War in International Armed Conflicts), International Law Studies, Військово-морський коледж США, том 59, 1978 р.
Цучія, Такаші, «Чому японські лікарі проводили експерименти на людях у Китаї в 1933-1945 роках» (Why Japanese doctors performed human experiments in China in 1933–1945), Eubios Journal of Asian and International Bioethics, том 10, № 6, листопад 2000 р., сс. 179-180.
Насильство та залякування
Дьорманн, Кнут і Коласіс, Лоран, «Міжнародне гуманітарне право в іракському конфлікті» (International Humanitarian Law in the Iraq Conflict), Німецький щорічник з міжнародного права, том 47, 2004 р., сс. 293-342, прим. 334-337.
Досвальд-Бек, Луїза, «Право на життя під час збройного конфлікту: чи дає міжнародне гуманітарне право відповіді на всі запитання?» (The right to life in armed conflict: does international humanitarian law provide all the answers?), Міжнародний журнал Червоного Хреста, том 88, № 864, грудень 2006 р., сс. 881-904.
Гассер, Ганс-Петер, «Шоста щорічна конференція Американського Червоного Хреста та Вашингтонського юридичного коледжу з міжнародного гуманітарного права: Семінар зі звичаєвого міжнародного права та Додаткових протоколів 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року; зауваження Ганса-Петера Гассера» (The Sixth Annual American Red Cross-Washington College of Law Conference on International Humanitarian Law: A Workshop on Customary International Law and the 1977 Protocols Additional to the 1949 Geneva Conventions; Remarks of Hans-Peter Gasser), American University Journal of International Law and Policy, том 2, № 2, 1987 р., сс. 415-538, прим. 477-481.
Гаулленд-Деббас, Вера, «Право на життя та зв’язок між правами людини і гуманітарним правом» (The right to life and the relationship between human rights and humanitarian law), в Крістіан Томушат, Евелін Лагранж та Стефан Ітер (ред.), «Право на життя» (The Right to Life), Martinus Nijhoff Publishers, Лейден, 2010 р., сс. 121-150.
Цікавість публіки
Креєнманн, Сандра, «Захист військовополонених під час збройного конфлікту» (Protection of Prisoners in Armed Conflict), в Дітер Флек (ред.), Посібник з міжнародного гуманітарного права, 3-тє видання, Oxford University Press, 2013 р., сс. 359-411.
Майя, Кетрін, Колб, Роберт і Скалія, Даміан, La Protection des Prisonniers de Guerre en Droit International Humanitaire, Bruylant, Брюссель, 2015 р., сс. 194-200.
Різіус, Гордон та Майєр, Майкл А. «Захист військовополонених від образ і цікавості публіки» (The protection of prisoners of war against insults and public curiosity), Міжнародний журнал Червоного Хреста, том 33, № 295, серпень 1993 р., сс. 288-299.
Репресалії
Альбрехт, А.Р., «Воєнні репресії в судових процесах над воєнними злочинами та в Женевських конвенціях 1949 року» (War Reprisals in the War Crimes Trials and in the Geneva Conventions of 1949), American Journal of International Law, том 47, № 4, жовтень 1953 р., сс. 590-614.
Алмонд, Гаррі Г., мол. та Калшовен, Фріц, «Репресалії: світова спільнота ще не готова від них відмовитися» (Reprisals: the Global Community is not yet Ready to Abandon Them), Матеріали щорічних зборів Американського товариства міжнародного права, том 74, квітень 1980 р., сс. 196-202.
Барсалу, Олів’є, «Історія репресалій до 1945 року: Деякі засвоєні та незасвоєні уроки для сучасного міжнародного права» (The History of Reprisals Up to 1945: Some Lessons Learned and Unlearned for Contemporary International Law), Огляд військового права та права війни, том 49, №№ 3-4, 2010, сс. 335-371.
Бежанек, Реміґіуш, «Репресалії у збройних конфліктах» (Reprisals in Armed Conflicts), Syracuse Journal of International and Comparative Law, том 14, 1988 р., сс. 829-843.
Бретоньєр, Моріс, «Застосування Женевської конвенції до французьких полонених у Німеччині під час Другої світової війни» (L’application de la Convention de Genève aux prisonniers français en Allemagne durant la Seconde Guerre Mondiale) (машинописна стаття), Париж, 1949 р.
Дарсі, Шейн, «Еволюція права воєнних репресалій» (The Evolution of the Law of Belligerent Reprisals), Military Law Review, том 175, березень 2003 р., сс. 184-251.
Де Амптін, Жером, «Заборона репресалій» (Prohibition of Reprisals), в Ендрю Клепхем, Паола Гаета та Марко Сассолі (ред.), «Женевські конвенції 1949 року: Коментар» (The 1949 Geneva Conventions: A Commentary), Oxford University Press, 2015 р., сс. 576-596.
Грінвуд, Крістофер, «Репресалії та взаємність у новому праві збройних конфліктів» (Reprisals and Reciprocity in the New Law of Armed Conflict), в Майкл А. Мейєр (ред.), «Збройний конфлікт і нове право: Аспекти Женевських протоколів 1977 року та Конвенції про зброю 1981 року» (Armed conflict and the New Law: Aspects of the 1977 Geneva Protocols and the 1981 Weapons Convention), Британський інститут міжнародного і порівняльного права, Лондон, 1989 р., сс. 227-250.
Хенкертс, Жан-Марі та Досвальд-Бек, Луїза, «Звичаєве міжнародне гуманітарне право, том I: Норми» (Customary International Humanitarian Law, Volume I: Rules), МКЧХ /Cambridge University Press, 2005 р., https://www.icrc.org/customary-ihl/eng/docs/v1_rul.
Калшовен, Фріц, «Воєнні репресалії» (Belligerent Reprisals), 2-е видання, Martinus Nijhoff Publishers, Лейден, 2005 р.
Кваква, Едвард, «Воєнні репресалії у праві збройних конфліктів» (Belligerent Reprisals in the Law of Armed Conflict), Stanford Journal of International Law, том 27, № 1, осінь 1990 р., сс. 49-81.
Розас, Аллан, «Правовий статус військовополонених: дослідження міжнародного гуманітарного права, що застосовується під час збройних конфліктів» (The Legal Status of Prisoners of War: A Study in International Humanitarian Law Applicable in Armed Conflicts), Інститут прав людини, Åbo Akademi University, Turku/Åbo, 1976 р., перевидання 2005 р.
Уоллес, Джеффрі П.Р., «Життя і смерть у полоні: Знущання над полоненими під час війни» (Life and Death in Captivity: The Abuse of Prisoners during War), Cornell University Press, Ітака, 2015 р.
Ік, Брайан Санг, «Правове регулювання воєнних репресалій у міжнародному гуманітарному праві: Історичний розвиток та сучасний стан» (Legal Regulation of Belligerent Reprisals in International Humanitarian Law: Historical Development and Present Status), Африканський щорічник з міжнародного гуманітарного права, 2012 р., сс. 134-184.
[1] Пікте (ред.), Коментар до Третьої Женевської конвенції, МКЧХ, 1960, с. 141.
[2] МТКЮ, Апеляційне рішення у справі Мркшича, 2009 р., п. 73 (де зазначено, що Третя конвенція «покладає на всіх представників держави, що тримає в полоні, до яких потрапили військовополонені, обов’язок захищати їх через їхнє становище як представників держави, що тримає в полоні. Жодного іншого більш конкретного покладання відповідальності на представника держави щодо військовополонених не потрібно»).
[3] Наприклад, полонені, інтерновані в місці, де клімат є шкідливим для них, повинні бути якнайшвидше переведені в більш сприятливий клімат (стаття 22(2)), і вони не можуть бути відправлені або утримуватися в районах, де їм міг би загрожувати вогонь із зони бойових дій (стаття 23(1)).
[4] Див. статтю 23(4).
[1] Щодо часової сфери застосування Третьої конвенції див. статтю 5(1).
[2] Пікте (ред.), Коментар до Четвертої Женевської конвенції, МКЧХ, 1958, с. 204 (гуманне поводження «насправді є лейтмотивом чотирьох Женевських конвенцій»).
[3] Див., зокрема, статті 25-38.
[4] Тут і далі під «воєнними репресаліями» мається на увазі просто «репресалії». Визначення терміну «репресалії» та поняття репресалій за міжнародним правом див. у розділі E.1. Щодо застосовності цього поняття в неміжнародних збройних конфліктах див. коментар до статті 3, розділ М.6.
[5] Заборона репресалій проти захищених осіб міститься в усіх чотирьох конвенціях; див. Першу конвенцію (стаття 46), Другу конвенцію (стаття 47) та Четверту конвенцію (стаття 33(3)).
[6] Стаття 76 Кодексу Лібера 1863 року передбачає: «Військовополонених слід годувати простою і корисною їжею, коли це можливо, і поводитися з ними гуманно». У більш загальному плані стаття 79 Кодексу є ілюстрацією того, яке велике значення надається гуманному поводженню: «Кожному полоненому пораненому ворогу має надаватися медична допомога відповідно до можливостей медичного персоналу». Див. також статтю 73 Кодексу: «Усі офіцери, потрапивши в полон, повинні здати свою зброю тому, хто їх захопив. У визначених випадках вона може бути повернута полоненому командиром на знак захоплення його видатною хоробрістю або схвалення його гуманного поводження з полоненими до взяття в полон». Див. також статтю 23 Брюссельської декларації 1874 року.
[7] Заключний звіт Женевської дипломатичної конференції 1949 року, том II-A, сс. 248, 349 і 381.
[8] Див. також Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії , Військовополонені, претензія Еритреї, часткове рішення, 2003 р., пп. 11-12 і 138, та Військовополонені, претензія Ефіопії, часткове рішення, 2003 р., пп. 12-13 і 125. Див. також Санна, 2009 р., с. 317.
[9] Право прав людини також ґрунтується на принципі гуманного поводження з людьми. Зокрема, документи з прав людини наголошують на вимозі гуманного поводження та поваги до людської гідності осіб, позбавлених свободи. Див. Американську декларацію прав і обов’язків людини (1948), стаття XXV; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), стаття 10(1); Американську конвенцію про права людини (1969), стаття 5(1); Європейські пенітенціарні правила (2006), правило 1; Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув’язненню в будь-якій формі (1988), принцип 1; та Основні принципи поводження з ув’язненими особами (1990), п. 1.
[10] Стислий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, Oxford University Press, 2011 р., с. 693, додає «заподіяння мінімуму болю» як ще один елемент.
[11] Для подальшого обговорення різних потреб різних категорій військовополонених див. Вступ, розділ A.3.b.
[12] Див. Першу конвенцію, стаття 12(1); Другу конвенцію, стаття 12(1); Четверту конвенцію, стаття 5 і 27(1); і Додатковий протокол I, стаття 75(1). Вимогу гуманного поводження з полоненими під час неміжнародного збройного конфлікту див. у статті 3(1)(1) та Додатковому протоколі II, стаття 4(1).
[13] Див., наприклад, Колумбія, Конституційний суд, Конституційна справа № C-291/07, Рішення, 2007, розділ III-D-5: “La garantía general de trato humano prove el principio guía general subyacente a las convenciones de Ginebra, en el sentido de que su objeto mismo es la tarea humanitaria de proteger al individuo en tanto persona, salvaguardando los derechos que de allí se derivan. («Загальна гарантія гуманного поводження забезпечує загальний керівний принцип Женевських конвенцій у тому сенсі, що об’єктом є саме гуманітарне завдання захисту індивіда як особистості, гарантуючи права, що випливають з неї»). Див. також Центральноафриканська Республіка, Посібник інструктора, 1999 р., с. 5 (“Les combattants capturés et les civils qui se trouvent sous l’autorité de la partie adverse ont droit au respect de leur vie, de leur dignité, de leurs droits personnels et de leurs convictions.” («Полонені комбатанти та цивільні особи, які перебувають під владою ворожої сторони, мають право на повагу до їхнього життя, гідності, особистих прав та переконань»)); Франція, Доктрина поводження з полоненими особами, 2011 р., п. 312 (“Tout individu capturé au cours d’un engagement militaire bénéficie d’un traitement respectueux de sa condition d’être humain, du droit de la guerre, du droit national et du droit international.” («З кожною особою, захопленою в полон у ході бойових дій, поводяться з урахуванням того, що вона є людською істотою, а також відповідно до права ведення війни, національного законодавства та міжнародного права»)); Нідерланди, Військовий статут, 2005 р., с. 159 («З кожним полоненим слід поводитися з людською гідністю».); Нова Зеландія, Військовий статут, 2019 р., т. 4, с. 12-11, п. 12.3.1 («Військовослужбовці СОНЗ [Сил оборони Нової Зеландії] повинні поводитися гуманно з усіма особами, позбавленими волі або під контролем СОНЗ, незалежно від їхнього правового статусу чи будь-яких інших обставин. Вони повинні поважати честь, гідність, особистість, переконання і релігійні вірування всіх таких осіб»); Шрі-Ланка, Військовий статут, 2003 р., п. 1043 («З військовополоненими завжди слід поводитися гуманно. Це означає, що: … необхідно поважати їхню гідність і особистість»); Сполучене Королівство, Спільна доктрина щодо полонених осіб, 2015 р., с. 10-3-10-4, п. 1006 («Наші Збройні сили Великої Британії повинні поводитися гуманно з усіма полоненими за будь-яких обставин і в будь-який час. … Важливо, щоб персонал поводився з кожною особою, яка потрапляє в полон, з гідністю та повагою, незалежно від її статусу або поведінки»); та Сполучені Штати Америки, Військово-морський посібник, 2017 р., пп. 11.1-11.2 («Гуманне поводження… До всіх полонених необхідно:… ставитися з повагою як до людей»), Директива Міністерства оборони (МО) № 2310.01E, Програма тримання полонених осіб МО, 19 серпня 2014 р., п. 3(b), п. 3(b) («Політика Міністерства оборони полягає в тому, що: … З усіма полоненими будуть поводитися гуманно та з повагою до їхньої гідності, відповідно до чинного законодавства та політики США, а також законів та звичаїв війни. Вимоги щодо гуманного поводження, викладені в цьому розділі, застосовуються під час усіх військових операцій, незалежно від їхнього характеру»), та Посібник із застосування права під час бойових операцій, 2017, с. 104: «Поводитися з усіма полоненими гуманно, з повагою та гідністю».
[14] Див., наприклад, Австралія, Посібник з права збройних конфліктів, 2006 р., пп. 9.48 і 9.49; Канада, Кодекс поведінки, 2002 р., пп. 2-9; Джибуті, Посібник з міжнародного гуманітарного права, 2004 р., п. 23; Шрі-Ланка, Військовий статут, 2003 р., п. 1603; Туреччина, Посібник з права збройних конфліктів, 2001 р., с. 49.
[15] Див., наприклад, Австралія, Посібник з права збройних конфліктів, 2006 р., п. 9.58; Чад, Посібник з МГП, 1996 р., с. 28 (версія до ратифікації Чадом Додаткового протоколу II); Непал, Посібник для армії, 2011 р., с. 6; Шрі-Ланка, Військовий статут, 2003 р., п. 1222; Туреччина, Посібник з права збройних конфліктів, 2001 р., с. 158; Сполучене Королівство, Спільна доктрина щодо полонених осіб, 2015 р., с. 2-7, п. 211(i); і Сполучені Штати Америки, Військово-морський посібник, 2017 р., п. 11.2.
[16] Див., наприклад, Чад, Посібник з МГП, 1996 р., с. 28; Данія, Військовий статут, 2016 р., с. 476; Шрі-Ланка, Військовий статут, 2003 р., п. 1221; Туреччина, Посібник з права збройних конфліктів, 2001 р., с. 158; Сполучене Королівство, Спільна доктрина щодо полонених осіб, 2015 р., с. 2-5, п. 211(b); та Сполучені Штати Америки, Військово-морський посібник, 2017 р., п. 11.2.
[17] Див., наприклад, Сполучене Королівство, Спільна доктрина щодо полонених осіб, 2015 р., с. 2-6, п. 211(f), і Сполучені Штати Америки, Військово-морський посібник, 2017 р., п. 11.2.
[18] Див., наприклад, Чад, Посібник з МГП, 1996 р., с. 28; Шрі-Ланка, Військовий статут, 2003 р., п. 1228; Туреччина, Посібник з права збройних конфліктів, 2001 р., с. 158; Сполучене Королівство, Спільна доктрина щодо полонених осіб, 2015 р., с. 2-6, п. 211(d).
[19] Див., наприклад, Канада, Посібник з поводження з військовополоненими, 2004 р., с. 1B-4; Чад, Посібник з МГП, 1996 р., с. 28; Данія, Військовий статут, 2016 р., с. 475; Шрі-Ланка, Військовий статут, 2003 р., п. 1228; Туреччина, Посібник з права збройних конфліктів, 2001 р., с. 159-160; Сполучене Королівство, Спільна доктрина щодо полонених осіб, 2015 р., с. 2-7, п. 211(h): і Сполучені Штати Америки, Військово-морський посібник, 2017 р., п. 11.2.
[20] Див., наприклад, Чад, Посібник з МГП, 1996 р., с. 28; Данія, Військовий статут, 2016 р., с. 476; Шрі-Ланка, Військовий статут, 2003 р., п. 1228; і Туреччина, Посібник з права збройних конфліктів, 2001 р., с. 158.
[21] Див., наприклад, Нова Зеландія, Військовий статут, 2019, т. 4, с. 12-14, п. 12.3.7, та Сполучені Штати Америки, Міністерство оборони, Огляд дотримання Міністерством оборони Указу Президента про умови тримання військовополонених, 2009 р., с. 29.
[22] Див., наприклад, Чад, Посібник з МГП, 1996 р., с. 28; Непал, Посібник для армії, 2011 р., с. 3; Шрі-Ланка, Військовий статут, 2003 р., п. 1228; Туреччина, Посібник з права збройних конфліктів, 2001 р., сс. 159-160; Сполучене Королівство, Спільна доктрина щодо полонених осіб, 2015 р., с. 2-7, п. 211(l); та Сполучені Штати Америки, Міністерство оборони (МО), Програма щодо військовополонених МО, Директива № 2310.01E, 19 серпня 2014 року, розділ 3(b)(1) («Політика»). Див. також Копенгагенський процес: Принципи та керівні положення (2012), пп. 2, 9 і 10.
[23] МТКЮ, Рішення у справі Делаліча, 1998 р., пп. 520-543.
[24] Більш детально про заборону сексуального насильства див. у коментарях до статті 3, розділ М.6, та до статті 14, пункти 1664 та 1684.
[25] Див. МТР, Рішення у справі Акайєсу, 1998 р., п. 688. Для огляду цієї концепції у збройних конфліктах див., наприклад, Дарем; Гардам/Джарвіс; Хаері/Пуечгірбаль; Браммерц/Джарвіс; і Візир Селлерс/Розенталь.
[26] Див. Елементи злочинів МКС (2002), стаття 8(2)(e)(vi)-6; див. також статті 7(1)(g)-6 та 8(2)(b)(xxii)-6.
[27] Див. МТКЮ, Апеляційне рішення у справі Кунарача, 2002 р., пп. 125-133. У цій справі Апеляційна палата встановила, що умови тримання в полоні були настільки примусовими, що зводили нанівець будь-яку можливість надання згоди.
[28] Сівакумаран, сс. 265-267; див. також сс. 257-258 щодо прикладів конфліктів, в яких мало місце насильство щодо чоловіків. Див. також Сассолі, с. 283, п. 8.135.
[29] Додаткові тлумачення формул «завжди» та «за будь-яких обставин» див. у коментарі до статті 3, розділ F.1.c.
[30] МТКЮ, Апеляційне рішення у справі Мркшича, 2009 р., п. 71.
[31] Для отримання докладнішої інформації про допит військовополонених див. статтю 17(4).
[32] Принцип відсутності взаємності в описаному тут сенсі стосується лише зобов’язань, які має сторона конфлікту в конкретному міжнародному або неміжнародному збройному конфлікті. Його слід відрізняти від окремого питання про те, чи є держави сторонами одного і того самого договору, умовою якого є обов’язковість цього договору для держав. Це питання ґрунтується на загальному міжнародному праві договорів і є вирішальним для права, що застосовується між державами-учасницями конкретного міжнародного збройного конфлікту. Див. також коментарі до статті 1, п. 221, і статті 3, п. 598 Третьої конвенції та статті 3, п. 598 Третьої конвенції та статті 19 Першої конвенції, п. 1809.
[33] Див., наприклад, Кондореллі/Буассон де Шазурн, с. 19, де зазначається про введення формули «за будь-яких обставин» до статті 25(1) Женевської конвенції про поранених і хворих 1929 року та статті 82 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1929 року: “On visait donc, à travers l’utilisation d’une clause d’un style nouveau, à soustraire le régime des obligations de caractère strictement humanitaire à la logique de la réciprocité.” («Таким чином, мета полягала в тому, щоб, використовуючи новий тип застереження, звільнити режим зобов’язань суто гуманітарного характеру від логіки взаємності»); Муар, с. 60 («Гуманне поводження не лише повинно надаватися «за будь-яких обставин» (тобто не на засадах взаємності), але й має здійснюватися «без будь-якої несприятливої відмінності»»); та Сандоз/Свінарскі/Циммерманн, пп. 49-51, що коментують «за будь-яких обставин» у статті 1 Додаткового протоколу I. Див. також МТКЮ, Судове рішення у справі Купрешкіча, 2000 р., п. 517: «Гуманне поводження має бути забезпечене «за будь-яких обставин». 517: «Аргумент tu quoque є хибним у принципі. Він передбачає, що гуманітарне право ґрунтується на вузькому двосторонньому обміні правами та обов’язками. Натомість більша частина цього масиву права встановлює абсолютні зобов’язання, а саме зобов’язання, які є безумовними або, іншими словами, не ґрунтуються на взаємності». Див. також статтю 60(5) Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, яка забороняє державам призупиняти або припиняти за істотне порушення будь-яке договірне положення, «що стосується захисту людської особистості, яке міститься в договорах гуманітарного характеру, зокрема положення, що забороняють будь-які форми репресалій проти осіб, які перебувають під захистом таких договорів».
[34] Див., наприклад, Клеффнер, сс. 326-327, де коментується фраза «за будь-яких обставин» у статті 12 Першої конвенції. Див. також коментар до статті 3, п. 597.
[35] США, Військовий трибунал у Нюрнберзі, справа про заручників, рішення, 1948 р., с. 647. Це може розглядатися лише тоді, коли гуманітарне право чітко передбачає виняток військової необхідності; див. Гайс, 2010 р., с. 558.
[36] Див. також статтю 49(1), а також коментарі до статті 15, п. 27, і до статті 30, п. 2278. В іншому контексті цей термін визначається як «стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб або фізичних дефектів»; Статут Всесвітньої організації охорони здоров’я (1946), Преамбула. Соціальний вимір здоров’я охоплюється деякими положеннями Женевських конвенцій, наприклад, статтею 38 Третьої конвенції.
[37] МТКЮ, Рішення у справі Блашкіча, 2000 р., п. 156; Апеляційне рішення у справі Делаліча, 2001 р., п. 424; Рішення у справі Кордича і Черкеса, 2001 р., п. 245; Рішення у справі Налетіліча і Мартиновича, 2003 р., п. 339.
[38] Для ілюстрації деяких з цих видів жорстокого поводження див. Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії, Військовополонені, претензія Еритреї, часткове рішення, 2003 р. Наприклад, Комісія дійшла висновку, що Еритрея порушила міжнародне право, не забезпечивши ефіопським військовополоненим необхідний мінімальний рівень медичної допомоги (п. 124) і допустивши непотрібні страждання військовополонених під час переведення між таборами (п. 138). Приклади жорстокого поводження в інших контекстах див. у Меморандумі МКЧХ державам-учасницям Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. щодо конфлікту між Ісламською Республікою Іран та Республікою Ірак, Женева, 7 травня 1983 р.; “Activités Extérieures” («Зовнішня діяльність»), Revue internationale de la Croix-Rouge (Міжнародний журнал Червоного Хреста), Vol. 65, № 742, липень-серпень 1983 р., стор. 226-228; Другий меморандум МКЧХ державам-учасницям Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року щодо конфлікту між Ісламською Республікою Іран та Республікою Ірак, Женева, лютий 1984 року; ‘Activités Extérieures’ («Зовнішня діяльність»), Revue internationale de la Croix-Rouge (Міжнародний журнал Червоного Хреста), Vol. 66, No. 746, березень-квітень 1984 р., стор. 119-121. Див. також Рада Безпеки ООН, Військовополонені в Ірані та Іраку: Доповідь місії, направленої Генеральним секретарем, UN Doc. S/16962, 22 лютого 1985 р., зокрема, пункти 115-125, 273 і 294, та Доповідь місії, направленої Генеральним секретарем, щодо становища військовополонених в Ісламській Республіці Іран та Іраку, UN Doc. S/20147, 24 серпня 1988 року, зокрема, пункти 98-101. Загалом, див. також Уоллес.
[39] Цей сценарій не підпадає під дію статті 13(1), оскільки ця частина статті 13 забороняє будь-яку незаконну дію чи бездіяльність з боку держави, що тримає в полоні, які спричиняють смерть або створюють серйозну загрозу здоров’ю військовополоненого. Однак держава, що тримає в полоні, залишається зобов’язаною поважати полонених і захищати їх від усіх актів насильства на підставі частини 2 статті 13.
[40] МТКЮ, Рішення у справі Делаліча, 1998 р., п. 510.
[41] Меттро, с. 76. Див. МТКЮ, Рішення у справі Крноєлаца, 2002 р., п. 131, та Рішення у справі Делаліча, 1998 р., п. 536, з посиланням на Європейський суд з прав людини, рішення у справі «А проти Сполученого Королівства» (A v. UK), 1998 р., п. 20.
[42] МТР, Рішення у справі Акайєсу, 1998 р., п. 502. Ця заява була зроблена у зв’язку зі злочином геноциду шляхом заподіяння серйозних тілесних або психічних ушкоджень членам групи.
[43] Надзвичайні палати в судах Камбоджі (ECCC), Рішення у справі Каїнга, 2010 р., п. 454. Див. також МТКЮ, Рішення у справі Крстича, 2001 р., пп. 511-513.
[44] Див., наприклад, Кодекс Лібера (1863), статті 16 і 44 (заборона завдання тяжких тілесних ушкоджень) і стаття 56 (заборона калічення).
[45] Див. Четверту конвенцію, стаття 32; Додатковий протокол I, статті 11(2)(а) і 75(2)(а)(iv); і Додатковий протокол II, стаття 4(2)(а).
[46] Дослідження МКЧХ щодо звичаєвого міжнародного гуманітарного права (2005), Норма 92.
[47] Стислий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, Oxford University Press, 2011 р., с. 945.
[48] Див. Дьорманн, 2012, сс. 230 і 397, та Циммерманн, сс. 489-490. У конвенціях та протоколах використовується термін «калічення», за винятком статті 13(1) цієї Конвенції та статті 11(2)(а) Додаткового протоколу I, в яких використовується термін «фізичне калічення».
[49] Елементи злочинів МКС (2002), стаття 8(2)(b)(x)-1, (c)(i)-2 і (e)(xi)-1. Коментар до цих елементів див. у Дьорманн, 2012, сс. 229-233, 396-397 і 482-484. Див. також Ла Хей, 2001, сс. 164-166 і 208-209.
[50] Див. Спеціальний суд для Сьєрра-Леоне (SCSL), Судове рішення у справі Бріми, 2007, п. 724, та рішення у справі Сесая, 2009 р., п. 180, та Апеляційне рішення, 2009 р., п. 1198.
[51] Стислий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, Oxford University Press, 2011 р., с. 1068.
[52] Див. також Сполучені Штати Америки, Посібник для військових комісій, 2010, частина IV, п. 5(14)(c), в якому злочин калічення вважається вчиненим, «навіть якщо існує ймовірність того, що жертва може з часом відновити використання частини тіла або органу, або що каліцтво може бути вилікувано хірургічним шляхом».
[53] Див. Стислий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, Oxford University Press, 2011 р., с. 410 («спотворювати» визначається як «псувати зовнішній вигляд»).
[54] Див. там само, с. 1395 (термін «псувати» визначається як «зменшувати або знищувати цінність або якість»). Див. Спеціальний суд для Сьєрра-Леоне (SCSL), Судове рішення у справі Сесая, 2009 р., п. 179 («калічення є особливо грубою формою забороненого насильства»); МТР, Рішення у справі Кайішеми та Рузіндани, 1999 р., п. 108 (калічення прирівнюється до «серйозних тілесних ушкоджень»), та Апеляційне рішення, 2001 р., п. 361 (деякі види шкоди є більш тяжкими, ніж інші, наприклад, калічення); Судове рішення у справі Акаєсу, 1998 р., пп. 706-707 (калічення є «серйозним» тілесним ушкодженням); і Канада, Вищий суд Квебеку, Кримінальна палата, справа Муньянеза, рішення, 2009 р., п. 88 (калічення визнається як дія, що «завдає серйозної фізичної шкоди»). Див. також Сполучені Штати Америки, Посібник для військових комісій, 2010 р., частина IV, п. 5(14)(c):
Калічення не обов’язково має спотворювати всю частину тіла, щоб підпадати під дію статті, або бути якогось певного типу, але воно має бути таким, щоб відчутно і суттєво погіршити фізичну привабливість жертви. Калічення, зменшення життєвого тонусу, знищення або порушення роботи будь-якої частини тіла або органу має бути серйозним ушкодженням, що має суттєво постійний характер.
[55] Див., наприклад, Спеціальний суд для Сьєрра-Леоне (SCSL), Обвинувальний акт у справі Короми, 2003 р., п. 31.
[56] Див., наприклад, МТР, Вирок у справі Каєлієлі, 2003 р., пп. 935-936, та Human Rights Watch, «Понівечені життя: Сексуальне насильство під час геноциду в Руанді та його наслідки» (Shattered Lives: Sexual Violence during the Rwandan Genocide and its Aftermath), вересень 1996 року.
[57] Див., наприклад, МТР, Рішення у справі Багосори, 2008 р., п. 2266; Рішення у справі Каєлієлі, 2003 р., пп. 935-936; МТКЮ, Рішення у справі Тадіча, 1997 р., пп. 45 і 237; Комісія ООН з прав людини, Доповідь Спеціального доповідача з питань насильства щодо жінок, його причин і наслідків за результатами її місії до Колумбії (1-7 листопада 2001 р.), UN Doc. E/CN.4/2002/83/Add.3, 11 березня 2002 року, п. 42; і Human Rights Watch, «Понівечені життя: Сексуальне насильство під час геноциду в Руанді та його наслідки» (Shattered Lives: Sexual Violence during the Rwandan Genocide and its Aftermath), вересень 1996 року.
[58] Див., наприклад, Спеціальний суд для Сьєрра-Леоне (SCSL), Обвинувальний акт у справі Короми, 2003 р., п. 31.
[59] Див., США, Посібник для військових комісій, 2010, частина IV, п. 5(14)(c).
[60] Див. коментар до статті 130, п. 5264. Див. також Статут МКС (1998), стаття 8(2)(c)(i), в якій калічення перелічено як серйозне порушення Спільної статті 3, в той час як у статті 8(2)(e)(xi) його перелічено як серйозне порушення законів і звичаїв війни. Пояснення цієї різниці див. у коментарі до статті 3, п. 926. Заборона калічення як воєнного злочину також закріплена в законодавстві багатьох держав; див. МКЧХ, Звичаєве міжнародне гуманітарне право, Практика щодо Норми 92, розділ IV, https://ihl-databases.icrc.org/customary-ihl/eng/docs/v2_rul_rule92.
[61] Див. також Додатковий протокол I, стаття 11(1)–(2). Калічення також заборонено Спільною статтею 3, згідно з якою воно становить серйозне порушення; див. коментар до статті 3, розділи G.2.c. і M.3. В Елементах злочинів МКС для воєнного злочину калічення прямо передбачено виняток, що міститься у статті 13; див. Елементи злочинів МКС (2002), стаття 8(2)(c)(i)-2. Цей виняток також міститься у судовій практиці Спеціального суду для Сьєрра-Леоне; див. рішення у справі Бріма, 2007 р., п. 725, та рішення у справі Сесая, 2009 р., п. 181.
[62] Заключний звіт Женевської дипломатичної конференції 1949 року, том II-A, с. 381.
[63] Елементи злочинів МКС (2002), виноска 46 до статті 8(2)(b)(x)-1, елемент 3, та виноска 69 до статті 8(2)(e)(xi)-1, елемент 3. Відсутність цієї виноски до статті 8(2)(c)(i) може бути «редакційною помилкою» згідно з Дьорманн, 2003, с. 396.
[64] З цього питання див. коментар до статті 87, п. 3699.
[65] Див. коментар до статті 3, розділ G.4, та до статті 120, п. 4594.
[66] Див. Дослідження МКЧХ про звичаєве міжнародне гуманітарне право (2005), Норма 113.
[67] Заключний звіт Женевської дипломатичної конференції 1949 року, том II-A, с. 248.
[68] Див. США, Військовий трибунал у Нюрнберзі, Медичний процес, рішення, 1947 рік.
[69] Див. Цучія, сс. 179-180. Див. «Розкопуючи минуле Японії: Оглушливе мовчання – розслідування звірств воєнного часу, але ЗМІ зберігають дивну мовчанку» (Digging up Japan’s past: Deafening silence – An investigation into wartime atrocities, but the media keeps strangely quiet), The Economist, 24 лютого 2011 р.; Дж. Кевін Берд і Сангкот Марзукі, «Воєнні злочини в окупованій Японією Індонезії: Випадок вбивства за допомогою медицини» (War Crimes in Japan-Occupied Indonesia: A Case of Murder by Medicine), University of Nebraska, 2015 р.; Цзін-Бао Ніє, Наньян Го, Марк Селден та Артур Клейнман ( ред.), «Медичні звірства Японії у воєнний час: Порівняльні дослідження в науці, історії та етиці» (Japan’s Wartime Medical Atrocities: Comparative inquiries in science, history, and ethics), Routledge, Абіндон, 2010 р.
[70] Див. Гарріс, сс. 287-288.
[71] США, Військовий трибунал у Нюрнберзі, Медичний процес, рішення, 1947 рік. Були й інші судові процеси, що стосувалися цього воєнного злочину; див., наприклад, Польща, Верховний національний трибунал, справа Гесса, Вирок, 1947 р., та Сполучені Штати Америки, Військовий трибунал у Нюрнберзі, справа Мілча, Вирок, 1947 р.
[72] Огляд цих принципів див. у Dörmann, сс. 73-74.
[73] Вони були засуджені на термін від 2 до 25 років ув’язнення у трудових таборах. Матеріали судового процесу над колишніми військовослужбовцями японської армії, звинуваченими у виготовленні та застосуванні бактеріологічної зброї (Materials on the Trial of Former Servicemen of the Japanese Army Charged with Manufacturing and Employing Bacteriological Weapons), «Видавництво іноземної літератури», Москва, 1950 р., зокрема, сс. 20-26 і 422-428. Див. також Валентина Полуніна, «Хабаровський процес: радянська відповідь Токійському трибуналу» (The Khabarovsk trial: the Soviet riposte to the Tokyo Tribunal), в Кірстен Селларс (ред.), «Судові процеси за міжнародні злочини в Азії» (Trials for International Crimes in Asia), Cambridge University Press, 2016 р. , сс. 121-144, та Цзін-Бао Ніє, «Відкидання Заходом Хабаровського процесу як “комуністичної пропаганди”: Ідеологія, докази та міжнародна біоетика» (The West’s Dismissal of the Khabarovsk Trial as “Communist Propaganda”: Ideology, evidence and international bioethics), Journal of Bioethical Inquiry, Том 1, № 1, квітень 2004 р., сс. 32-42.
[74] Такі експерименти включали викачування крові і введення замість неї морської води, операції на мозку, а також резекцію і видалення органів тіла; див. «Звіти генерала Макартура, Макартур в Японії: Окупація: Військова фаза» (Reports of General MacArthur, MacArthur in Japan: The Occupation: Military Phase), Том I, Доповнення, Вашингтон, округ Колумбія, 1966 р., перевиданий 1994 р., с. 107, виноска 56.
[75] Див. США, Військова комісія в Йокогамі, Йокогамська справа, судовий процес, 1949-1950 роки. Див. також Філіп Р. Піччігалло, «Японці на лаві підсудних: Воєнні злочини союзників на Сході, 1945-1951 рр.» (The Japanese on Trial: Allied War Crimes Operations in the East, 1945–1951), University Press of Texas, Остін, 1979 р., сс. 83-90.
[76] Див. США, Військова комісія на Ґуамі, справа Іванамі, судовий процес, 1947 рік.
[77] Див. Заключний звіт Женевської дипломатичної конференції 1949 року, том II-A, с. 381, де делегати обговорювали вибір термінів, і с. 191. Див. також Леві, сс. 358-359.
[78] Заключний звіт Женевської дипломатичної конференції 1949 року, том II-A, с. 191.
[79] Це формулювання взято зі статті 11(1) Додаткового протоколу I та п. 46 Елементів злочинів МКС 2002 року щодо воєнного злочину медичних чи наукових експериментів відповідно до Статуту МКС 1998 року. Повне пояснення див. у коментарі до статті 130 цієї Конвенції, розділ D.4.
[80] Див. Рада міжнародних організацій медичних наук (CIOMS), Міжнародні етичні настанови з епідеміологічних досліджень, CIOMS, Женева, 2009 р., та Міжнародні етичні настанови з біомедичних досліджень за участю людини, CIOMS, Женева, 2002 р.
[81] США, Військовий трибунал у Нюрнберзі, Медичний процес, рішення, 1947 р., с. 396.
[82] Див. статтю 11(2) Додаткового протоколу I: «Зокрема, забороняється проводити над такими особами, навіть за їхньою згодою: … медичні чи наукові експерименти».
[83] Див. Хенкертс/Досвальд-Бек, коментар до Норми 92, сс. 320-323, де наводяться численні міжнародні документи, офіційні заяви та приклади судової практики, які посилаються на цю заборону, не згадуючи про можливий виняток, якщо особа, яка перебуває в полоні, погоджується на процедуру.
[84] Див. Заключний звіт Женевської дипломатичної конференції 1949 року, том II-A, с. 191:
Біологічні експерименти. Комітет довго обговорював, чи потребують ці слова визначення, і, зокрема, чи не слід обмежити їхню сферу застосування, додавши, наприклад, «не є необхідними для їхнього медичного лікування». Однак, насправді слово «біологічний» у його загальноприйнятому значенні не стосується терапевтичного лікування, чи то медикаментозне, чи хірургічне.
[85] Детальніше див. коментар до статті 50, розділ Е.
[86] У таких випадках зразок ДНК має братися виключно з метою ідентифікації особи, збиратися кваліфікованими особами, знищуватися після виконання поставленої мети, аналізуватися у лабораторіях, що працюють відповідно до акредитованих стандартів, і захищатися від несанкціонованого доступу та використання. Див. МКЧХ, «Зниклі безвісти, аналіз ДНК та ідентифікація останків людини: Керівництво щодо найкращих практик у збройних конфліктах та інших ситуаціях насильства», («Missing people, DNA Analysis and Identification of Human Remains: A Guide to Best Practice in Armed Conflicts and Other Situations of Armed Violence» (Missing people, DNA Analysis and Identification of Human Remains: A Guide to Best Practice in Armed Conflicts and Other Situations of Armed Violence), 2-е видання, МКЧХ, Женева, 2009 р., с. 41. Див. також коментарі до статті 16 Першої конвенції, п. 1584; до статті 19 Другої конвенції, п. 1761; до статті 17 Третьої конвенції, п. 1833, та до статті 122 Третьої конвенції, п. 4795.
[87] Пікте (ред.), Коментар до Третьої Женевської конвенції, МКЧХ, 1960, с. 141.
[88] МТКЮ, Апеляційне рішення у справі Мркшича, 2009 р., п. 73 (де зазначено, що Третя конвенція «покладає на всіх представників держави, що тримає в полоні, до яких потрапили військовополонені, обов’язок захищати їх через їхнє становище як представників держави, що тримає в полоні. Жодного іншого більш конкретного покладання відповідальності на представника держави щодо військовополонених не потрібно»).
[89] Наприклад, полонені, інтерновані в місці, де клімат є шкідливим для них, повинні бути якнайшвидше переведені в більш сприятливий клімат (стаття 22(2)), і вони не можуть бути відправлені або утримуватися в районах, де їм міг би загрожувати вогонь із зони бойових дій (стаття 23(1)).
[90] Див. статтю 23(4).
[91] Стаття 13 не обмежує право держави, що тримає в полоні, використовувати зброю, наприклад, для підтримання порядку і дисципліни в таборі, за умови, що це робиться відповідно до умов статті 42.
[92] Наприклад, військовополонені повинні бути захищені від сексуального насильства; див. коментар до статті 14, пункти 1664 і 1684.
[93] Як було лаконічно сказано в преамбулі Петербурзької декларації 1868 року, «єдиною законною метою, яку держави повинні прагнути досягти під час війни, є ослаблення військових сил супротивника; … для цього достатньо вивести з ладу найбільшу можливу кількість людей».
[94] Стислий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, с. 1614. Див. також Брайан А. Гарнер (ред.), Юридичний словник Блека, 11-е видання, Thomson Reuters, 2019 р., с. 1881.
[95] Щодо використання терміну «психологічне насильство» див., наприклад, ECCC, Каінг Рішення суду, 2010 р., п. 164; МТКЮ, Рішення у справі Країшніка, 2006 р., п. 1146, рішення у справі Хаджихасановича, 2006 р., п. 1372, та Алексовскі, 1999 р., п. 226; та SCSL, Бріма, 2007 р., п. 1141.
[96] Психічні страждання самі по собі можуть мати настільки серйозний характер, що кваліфікуються як жорстоке поводження. Див., наприклад, МТКЮ, рішення у справі Налетіліча та Мартиновича, 2003 р., п. 369; Міжамериканський суд з прав людини, рішення у справі «Лоайза Тамайо проти Перу», 1997 р., п. 57; Європейський суд з прав людини, Ірландія проти Сполученого Королівства, рішення, 1978 р., п. 167; та Комітет ООН проти катувань, Розгляд доповідей, поданих державами-учасницями відповідно до статті 19 Конвенції: Сполучені Штати Америки, UN Doc. CAT/C/USA/CO/2, 25 липня 2006 року, п. 13. Аналогічно, для іншого виду насильства психічний біль і страждання самі по собі можуть бути достатньо сильними, щоб становити катування; див., наприклад, МТКЮ, Рішення у справі Квочки, 2001 р., п. 149; Рішення у справі Лімая, 2005 р., п. 236; Рішення у справі Харадіная, 2012 р., п. 417; та рішення у справі Мркшича, 2007 р., п. 514. Див. також статтю 17(4), в якій зазначено, що «військовополонених не можна піддавати фізичному або моральному катуванню».
[97] Стислий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, с. 744.
[98] Див., наприклад, МТКЮ, Рішення у справі Фурунджі, 1998 р., пп. 162-163 і 180.
[99] Див., наприклад, МТКЮ, Рішення у справі Караджича, 2006 р., п. 688.
[100] Про повагу до психічної недоторканності військовополонених див. коментар до статті 14, розділ C.2.b. Під час ірано-іракської війни 1980-1988 років МКЧХ із занепокоєнням відзначив, що велика кількість іракських військовополонених піддавалася залякуванням з боку іранської влади та іншим серйозним порушенням Третьої конвенції. Див. МКЧХ, Меморандум МКЧХ державам-учасницям Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року щодо конфлікту між Ісламською Республікою Іран і Республікою Ірак, 7 травня 1983 року; ‘Activités Extérieures’ («Зовнішня діяльність»), Revue internationale de la Croix-Rouge (Міжнародний журнал Червоного Хреста), липень-серпень 1983 року, том 65, № 642, сс. 226-228; МКЧХ, Меморандум МКЧХ державам-учасницям Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року щодо конфлікту між Ісламською Республікою Іран та Республікою Ірак, лютий 1984 року; ‘Activités Extérieures’ («Зовнішня діяльність»), Revue internationale de la Croix-Rouge (Міжнародний журнал Червоного Хреста), том 66, № 746, березень-квітень 1984 року, сс. 119-121. Див. також Рада Безпеки ООН, Військовополонені в Ірані та Іраку: Доповідь місії, направленої Генеральним секретарем, UN Doc. S/16962, 22 лютого 1985 р., зокрема, пункти 126-131 і 212-224, і Доповідь місії, направленої Генеральним секретарем щодо становища військовополонених в Ісламській Республіці Іран та Іраку, UN Doc. S/20147, 24 серпня 1988 року, зокрема, пп. 44-46 і 76-80.
[101] Арнольд Краммер, «Військовополонені: довідковий посібник» (Prisoners of War: A Reference Handbook), Praeger Security International, Вестпорт, 2008 р., с. 4: «Як правило, ворожого солдата, захопленого римськими легіонами … водили вулицями римського міста чи села на честь перемоги або для розваги публіки».
[102] Так було, серед багатьох інших прикладів, у випадку з 1 000 військовополонених союзників, яких японці провели строєм у Кореї в серпні 1942 року, щоб підірвати повагу місцевого населення до британців і американців; американських полонених, яких німці провели строєм у Парижі та Римі влітку 1944 року; і 57 000 німецьких солдатів, яких провели строєм вулицями Москви в липні 1944 року. Див., зокрема, Лорд Рассел Ліверпульський, «Лицарі Бусідо: Коротка історія японських воєнних злочинів» (The Knights of Bushido: A Short History of Japanese War Crimes), Cassel, Лондон, 2002 р., сс. 60-62.
[103] Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1929), стаття 2, част. 2.
[104] США, Військова комісія у Флоренції, справа Мельцера, рішення, 1949 р., сс. 53-55, та Міжнародний військовий трибунал для Далекого Сходу, справа головних воєнних злочинців, рішення, 1948 р., с. 533.
[105] Цей інцидент відомий як «Ханойський марш»; див. Стюарт І. Рочестер і Фредерік Кайлі, «Пов’язані честю: американські військовополонені в Південно-Східній Азії 1961-1973 рр.» (Honor Bound; American Prisoners of War in Southeast Asia 1961–1973), Naval Institute Press, Аннаполіс, 1999 р., сс. 188-207.
[106] Див. приклади з ірако-іранської війни 1980-х років, війни в Перській затоці 1991 року і війни між Іраком і США 2003 року. Майя/Колб/Скалія, сс. 196-197; МКЧХ, Річний звіт за 1991 рік, МКЧХ, Женева, с. 98; і Rogers, с. 53.
[107] Див. Майя/Колб/Скалія, сс. 194-195.
[108] Див. там само, сс. 196-197. Див. також МКЧХ, Річний звіт за 1991 рік, МКЧХ, Женева, с. 98.
[109] Див. також У. Хейс Паркс, «Війна в Перській затоці: погляд практика» (The Gulf War: A Practitioner’s View), Dickinson Journal of International Law, Том 10, № 3, 1992 р., сс. 393-423, прим. 418; Пітер Роу, «Військовополонені в зоні Перської затоки» (Prisoners of war in the Gulf area), в Пітер Роу (ред.), «Війна в Перській затоці 1990-91 років у міжнародному та англійському праві» (The Gulf War 1990–91 in International and English Law), Routledge, Лондон, 1993 р., сс. 188-204, прим. 195, виноска 47.
[110] Щодо розміщення інформації про військовополонених або їхніх зображень в мережі Інтернет, див. також Талліннське керівництво 2.0 з міжнародного права, що застосовується до кібероперацій (2017), коментар до Норми 135, п. 5.
[111] Стислий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, Oxford University Press, 2011 р., с. 737.
[112] Див. також Креєнманн, с. 390, і Санна, с. 984.
[113] Згідно зі статтею 46, передача військовополонених має «здійснюватися гуманно». Згідно зі статтею 119, «репатріація здійснюється на умовах, подібних до тих, що викладені в статтях 46-48», що включає вимогу «гуманного поводження».
[114] Різіус/Мейєр, с. 293: «Наприклад, під час війни в Перській затоці 1991 року іракська влада заарештувала сім’ї іракських солдатів, яких показували на телебаченні як військовополонених, за підозрою в тому, що солдати дезертирували зі своїх позицій, щоб здатися в полон».
[115] Див. Ерік Давід, Принципи права збройних конфліктів, (Principes de droit des conflits armés), 6-е видання, Bruylant, Брюссель, 2019 р., с. 659; Йорам Дінштейн, «Питання jus in bello, що виникли під час воєнних дій в Іраку в 2003 році» (Jus in Bello Issues Arising in the Hostilities in Iraq in 2003», Ізраїльський щорічник з прав людини, том 34, 2004 р., с. 12; і Майя/Колб/Скалія, сс. 194–200.
[116] Стаття 70.
[117] Стаття 71.
[118] Стаття 126.
[119] Для ілюстрації цього балансування див. судову практику, яка послідувала за інцидентами в Абу-Грейб. Після того, як перші кадри зловживань в Абу-Грейб просочилися в пресу, Американський союз громадянських свобод (ACLU) звернувся до Міністерства оборони США з проханням відповідно до Закону про свободу інформації оприлюднити всі фотографії та відеозаписи, зроблені в цій в’язниці. У 2004 році, коли Міністерство оборони відхилило запит, ACLU подав проти нього позов до суду. Уряд США стверджував, що оприлюднення цих зображень фактично порушить положення Женевських конвенцій про цікавість публіки. Див. США, Американський союз захисту громадянських свобод проти Міністерства оборони США, Заява Едварда Р. Каммінгса на підтримку клопотання про спрощене судочинство, 2005 р., п. 12. Суд ухвалив рішення на користь публічного розголошення з редагуванням «усіх ідентифікаційних характеристик осіб на фотографіях». Див. також США, Апеляційний суд другого округу, Американський союз громадянських свобод проти Міністерства оборони США , Рішення, 2008 р., п. 4.
[120] Див. наприклад, Німеччина, Військовий статут, 2013, с. 120, п. 811, і Нова Зеландія, Військовий статут, 2019, т. 4, с. 12-13, п. 12.3.3. Див. також Креєнманн, с. 374: «Фотозвіти про військовополонених не порушують принцип гуманного поводження, якщо фотографії не дають змоги ідентифікувати окремих військовополонених». Див. також Майя/Колб/Скалія, сс. 194-200, та Роджерс, с. 53.
[121] Див. також меморандум під назвою ««Цікавість публіки» у Женевських конвенціях 1949 року. Тлумачення, розроблене урядом Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії і Британським Червоним Хрестом», 26 листопада 2007 року:
(1) Будь-яке зображення військовополонених як осіб, що можуть бути ідентифіковані, як правило, повинно розглядатися як таке, що викликає цікавість публіки, і не повинно передаватися, публікуватися або транслюватися. Якщо конкретні обставини справи роблять необхідним в інтересах суспільства розкриття особи військовополоненого (наприклад, у зв’язку з його високим званням або через те, що він переховується від міжнародного правосуддя), слід з особливою обережністю ставитися до захисту людської гідності цієї особи.
(2) Зображення військовополонених індивідуально або в групах в обставинах, що принижують їхню громадську гідність, як правило, не повинні передаватися, публікуватися або транслюватися. У виняткових випадках, коли такі зображення передаються, наприклад, щоб привернути увагу громадськості до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, особу окремих осіб необхідно захищати.
[122] Роджерс, с. 60.
[123] Про захист персональних даних полонених див. коментар до статті 122, розділ E.1.d.
[124] Положення, що регулюють поводження з померлими, вимагають, щоб до їхніх останків ставилися з повагою (Додатковий протокол I, стаття 34), і гідного поховання (Перша конвенція, стаття 17, Друга конвенція, стаття 20 і Третя конвенція, стаття 120).
[125] Про концепцію обов’язку захищати див. розділ D.1.
[126] Одним із прикладів державної практики в цьому питанні є ініціатива Вищої ради Франції з питань аудіовізуальних засобів масової інформації (CSA) у зв’язку з вторгненням до Іраку в 2003 році. Безпосередньо перед конфліктом Рада видала рекомендацію ЗМІ “de ne pas diffuser de documents contraires aux stipulations de la convention de Genève sur les prisonniers de guerre” («не транслювати документи, що суперечать положенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими»); Recommandation du 18 mars 2003 à l’ensemble des services de télévision et de radio relative au conflit au Moyen-Orient, 18 March 2003 (Рекомендація від 18 березня 2003 р. для спілки сервісів телебачення та радіомовлення щодо конфлікту на Близькому Сході, 18 березня 2003 р.). Зокрема, Рада попросила ЗМІ “de veiller d’une part à ce que les prisonniers de guerre ne puissent être identifié, d’autre part à ce que leurs propositions ne soient pas diffusés” («забезпечити, з одного боку, щоб військовополонені не могли бути ідентифіковані, а з іншого боку, щоб їхні заяви не транслювалися»); “Prisonniers de guerre: respecter la Convention de Genève” (Військовополонені: дотримання Женевських конвенцій»), Прес-реліз, 24 березня 2003 року. Див. також США, Положення про полонених супротивника, утримуваний персонал, інтернованих цивільних та інших осіб, позбавлених свободи, 1997 р., пп. 1-5.d.
[127] Деякі приклади див. у Джошуа Партлоу, «Охоронця при повішенні звинувачують у прихованому відео з Хусейном» (Guard at hanging blamed for covert video of Hussein), The Washington Post, 4 січня 2007 р., та Джош Геллідей, «Відео смерті Каддафі: BBC захищає використання «шокуючих» кадрів» (Gaddafi death video: BBC defends use of ‘shocking’ images), The Guardian, 21 жовтня 2011 р.
[128] Деякі автори стверджують, що кожна така ретрансляція є новим порушенням статті 13. Див. Франсуаза Дж. Хемпсон, «Відповідальність за воєнні злочини» (“Liability for War Crimes”), в Пітер Роу та Девід Треверс (ред.), «Війна в Перській затоці 1990-1991 років у міжнародному та англійському праві» (The Gulf War 1990-1991 in International and English Law), Routledge, Лондон, 1993 р., с. 252, і Майя/Колб/Скалія, сс. 194–200.
[129] Див. коментар до статті 1, розділ E.3.a.
[130] Див. коментар до статті 129, розділ Е.
[131] Дьорманн/Колассіс, с. 337: «Тому держави-учасниці Женевських конвенцій повинні вжити конкретних заходів, щоб покласти край цим ретрансляціям, наприклад, звернувшись до своїх ЗМІ з проханням бути обачними і проявляти стриманість, навіть якщо їхні мотиви для показу цих зображень самі по собі можуть бути благородними».
[132] Детальніше про концепцію контрзаходів див. у Проєкті статей про відповідальність держав (2001), сс. 128-139.
[133] Див. визначення «реторсії» Комісії міжнародного права, там само, с. 128.
[134] У цьому коментарі слово «репресалії» використовується як синонім «воєнних репресалій». Щодо застосовності цього поняття до неміжнародного збройного конфлікту див. коментар до статті 3, розділ М.6.
[135] Таким чином, репресалії повинні бути спрямовані проти супротивника, який порушив гуманітарне право, і не можуть бути спрямовані проти союзників держави, яка вчинила порушення. Див. Хенкертс/Досвальд-Бек, коментар до Норми 145, с. 513: «Існує обмежена практика, що дозволяє репресалії проти союзників держави-порушника, але вона бере свій початок у … 1930 році та під час Другої світової війни. Практика, що склалася з того часу, вказує на те, що застосування таких репресалій більше не є обґрунтованим».
[136] Див. там само. Про еволюцію поняття репресалій див. Барсалу, сс. 335-347; Кваква, сс. 52-58; і Калшовен.
[137] Див. Судова практика, переважно часів Другої світової війни, у Henckaerts/Doswald-Beck, коментар до Норми 145, с. 516. Див. також Грінвуд, с. 232; Сандоз/Свінарскі/Циммерманн, п. 3457; і Дарсі, сс. 193-194. У справі Купрешкіча МТКЮ також заявив, що репресалії можуть застосовуватися лише після того, як попередження супротивній стороні з вимогою припинити порушення було залишено без уваги; див. рішення у справі Купрешкіча, 2000 р., п. 535, та рішення у справі Мартича, 2007 р., п. 466.
[138] Цей аспект вже був включений в Оксфордський посібник 1880 року і постійно з’являється у військових посібниках, офіційних заявах і державній практиці; див. Хенкертс/Досвальд-Бек, коментар до Норми 145, с. 518.
[139] Там само, с. 517. Було заявлено, що «репресалії не повинні перевищувати ані того, що є пропорційним попередньому порушенню, ані того, що є необхідним для досягнення їхніх цілей»; Грінвуд, сс. 230-231.
[140] Див. Італія, Військовий трибунал Риму, справа Каплера, рішення, 1948 р.; справа Хасса і Прібке, рішення суду першої інстанції, 1997 р., розділ 4; Нідерланди, Спеціальний суд (воєнні злочинці) в Гаазі, справа Раутера, рішення, 1948 р., сс. 129-138; і США, Військовий трибунал в Нюрнберзі, справа заручників, рішення, 1948 р., с. 61. Див. також Спеціальний арбітражний суд, справа Наулілаа, 1928 р., сс. 1025-1028; МТКЮ, рішення у справі Купрешкіча, 2000 р., п. 535; та Рішення у справі Мартича, 2007 р., пп. 466-468. Для подальшого обговорення воєнних репресалій див. також Сассолі, сс. 82-84.
[141] Сандоз/Свінарскі/Циммерманн, п. 3428.
[142] Про ці питання див. Кваква, сс. 74-75.
[143] Сандоз/Свінарскі/Циммерманн, п. 3432.
[144] Див. детальний історичний виклад цього питання у Калшовен, сс. 45-51. Пропозиція прийняти статтю про репресалії не була прийнята урядовими експертами.
[145] Там само, сс. 51-55. Див., зокрема, Оксфордський посібник (1880), статті 85 і 86.
[146] Калшовен, сс. 56-66. Жодна з цих конференцій не зробила значного внеску в роз’яснення поняття воєнних репресалій. Однак вони торкнулися концепції колективного покарання, що міститься в статті 50 Гаазьких положень 1899 і 1907 років.
[147] Калшовен, с. 51.
[148] Однак лише одна угода Першої світової війни про військовополонених стосувалася питання репресалій, забороняючи їх застосування без попереднього повідомлення; див. Угода між Сполученими Штатами Америки та Німеччиною про військовополонених, санітарний персонал і цивільне населення (1918 р.), стаття 182.
[149] Сандоз/Свінарскі/Циммерманн, п. 3434. Звернення МКЧХ 1916 року див. у Звіті Міжнародного Комітету Червоного Хреста про його діяльність під час Другої світової війни (1 вересня 1939 р. – 30 червня 1947 р.), том I: Загальна діяльність, МКЧХ, Женева, травень 1948 р., сс. 365-372; див. також Калшовен, сс. 69-73.
[150] Про випадки репресалій проти військовополонених див. Калшовен, сс. 178-200, і Розас, сс. 445-446. Див. також Дарсі, с. 198, і США, Військова комісія в Римі, справа Достлера, рішення, 1945 рік. Приклади репресалій проти цивільного населення окупованих територій див. у Калшовен, сс. 200-210.
[151] Звіт Конференції урядових експертів 1947 р., с. 275 і Пікте (ред.) Коментар до Першої Женевської конвенції, МКЧХ, 1952 р., сс. 343-344.
[152] Заключний звіт Женевської дипломатичної конференції 1949 року, том II-A, сс. 183-184 і 199, а також Калшовен, сс. 263-272.
[153] Див. статті 8 і 10.
[154] Див. статтю 11.
[155] Див. статтю 49.
[156] Щодо процедури розслідувань див. статтю 132. Ці механізми поки що залишаються досить неефективними як альтернативні методи забезпечення дотримання норм права. Див. Грінвуд, сс. 238-239; Кваква, сс. 76-79; і Дарсі, сс. 249-250. Відповідно до Додаткового протоколу I було створено Міжнародну комісію зі встановлення фактів, але сторони збройного конфлікту ще не зверталися до неї.
[157] Деякі ілюстрації застосування воєнних репресалій під час війни у В’єтнамі (1955-1975 рр.), а також конкретні випадки в Демократичній Республіці Конго в 1964 році і на окупованій Ізраїлем арабській території в 1966 році див.: Калшовен, сс. 289-321. Про випадок В’єтнаму див., зокрема, Дональд Н. Зілман, «Політичне використання військовополонених» (Political Uses of Prisoners of War), Arizona State Law Journal, № 237, 1975, сс. 238-251.
[158] Див. Хенкертс/Досвальд-Бек, коментар до Норми 145, с. 514, та Сандоз/Свінарскі/Циммерманн, п. 3433.
[159] Див. також Першу конвенцію, стаття 46; Другу конвенцію, стаття 47; та Четверту конвенцію, стаття 33 (3).
[160] Див. Додатковий протокол I, статті 51(6), 52(1), 53(c), 54(4), 55(2) і 56(4). Див. також Додатковий протокол I, стаття 20, яка забороняє репресії проти осіб та об’єктів, захищених частиною II Додаткового протоколу I.
[161] Це не стосується невеликої кількості держав, які зробили застереження та заяви до статей 51-55 Додаткового протоколу I. Коментар щодо цих застережень та заяв див. у Хенкертс/Досвальд-Бек, коментар до Норми 146, с. 521.
[162] Обговорення абсолютного характеру заборони репресалій проти військовополонених див. Бретоньєр, сс. 44-47.
[163] Щодо застосовності концепції репресалій у неміжнародному збройному конфлікті див. коментар до статті 3, розділ М.6.
[164] З цього питання див. Альбрехт, сс. 611-612, який робить такий висновок: «Історія положень також показує, що їхньою метою було запобігти репресаліям проти перелічених категорій осіб та майна за будь-яких умов. … Конвенції 1949 року не повинні допускати жодних винятків у вигляді репресалій».
[165] Істотне порушення договору – це «порушення положення, яке має істотне значення для досягнення об’єкта або мети договору»; Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969), стаття 60(3).
[166] Там само. Стаття 60(5).
[167] Див. там само. Стаття 4 про відсутність зворотної дії в часі положень цієї Конвенції.
[168] Див. пропозицію Швейцарії та мотивацію включення статті 60(5), Офіційні звіти Конференції Організації Об’єднаних Націй з права міжнародних договорів, перша сесія, UN Doc. A/CONF.39/C.1/SR.61, зокрема, сс. 354-359.
[169] Див. Комісії з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії , Військовополонені, Претензія Еритреї, Часткове рішення, 2003 р., пп. 143-163. Критику цього рішення див.: Марко Сассолі, «Підхід Комісії з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії до поводження з особами, які перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права» (The Approach of the Eritrea-Ethiopia Claims Commission towards the Treatment of Protected Persons in International Humanitarian Law), в Андреа де Гуттрі, Гаррі Х.Г. Пост та Габріелла Вентуріні (ред.), «Війна між Еритреєю та Ефіопією 1998-2000 років» (The 1998-2000 War Between Eritrea and Ethiopia), T.M.C. Asser Press, Гаага, 2009 р., сс. 342-344. Див. також подібні події, які нібито мали місце наприкінці конфлікту між Іраном та Іраком у 1988 році; Джон Квіглі, «Іран та Ірак і зобов’язання щодо звільнення та репатріації військовополонених після завершення бойових дій» (Iran and Iraq and the Obligations to Release and Repatriate Prisoners of War after the Close of Hostilities), American Journal of International Law, том 5, № 73, 1989 р., сс. 73-86.
[170] Для статистичного аналізу частоти репресалій проти військовополонених див. Уоллес, зокрема, сс. 84-90, який стверджує, що репресалії проти військовополонених відбувалися часто в період після 1949 року.