Третій рік після ескалації збройного конфлікту громади на сході України готуються до прийдешньої зими.

«Ми повернулися сюди восени 2023 року. Ми повернулися тому, що дім є дім».

Домом Аліна Сидоренко називає невеличке село Підлиман на Харківщині. Зараз воно мало чим вирізняється серед інших населених пунктів поблизу Ізюму: цілком вцілілі будинки – рідкість; паркани мешканців нагадують решето від пострілів та осколків; вздовж усієї дороги сюди встановлені попереджувальні знаки мінної небезпеки; порожні вулиці переважно звучать тишею, замість якої раніше лунали щоденні розмови про буденність та дитячий сміх.

«Дім» Аліни раніше був справжнім курортним осередком: з одного боку тут протікає річка Оскіл, з іншого – широкі ліси, що захоплюють своєю красою. Але тепер це заборонена територія: навіть найменша дитина знає, що в середині лісу – нерозірвані боєприпаси, які лишились після інтенсивних бойових дій. Раніше щоліта туристичні бази поблизу річки збирали відвідувачів із різних областей. Тут була простора школа, яка вже не використовується за призначенням: навчання тепер проходить в онлайн-форматі. Понад 1670 людей жили тут до 2022 року і всіма зусиллями намагалися робити свій дім кращим. Сьогодні трішки більше 600 мешканців села бережуть все те, що вціліло від обстрілів, та намагаються відбудувати те, що ще підлягає ремонту.

Пет Гріффітс/МКЧХ

Пет Гріффітс/МКЧХ

Як і десятки інших людей, Аліна чекає на найпросторішій площі Підлиману колону Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Чекає, бо вже зараз її родина думає, як пережити зиму. Діставшись точки призначення, п’ять вантажівок починають розвантаження: мешканці отримують брикети для опалення своїх домівок у холодний сезон.

«Через війну наші доходи зменшилися, з роботою зараз дуже складно, багато людей її просто втратили. Ми не дуже хочемо виїжджати знову, – розповідає Аліна. – Так, складно, обстріли посилилися, іноді ми не знаємо, куди ховатися. Ми виїжджали під час окупації. Було дуже важко покидати свій будинок на більш ніж рік. Проте навіть зараз, вже після повернення, ми з чоловіком вивозимо звідси дітей, вони трохи передихають, відпочивають психологічно, але потім просяться назад. Вони все одно хочуть бути вдома».

Вантажівка, завантажена брикетами Аліни, вже прямує прямісінько до її будинку. Для жінки це маленька впевненість, що її родина в холодний період буде в теплі, та надія на те, що вони зможуть пережити ще одну зиму.

Для більшості літніх людей тут, і не тільки, зима – справжнє випробування, адже пенсії вистачає лише, щоб хоча б якось підтримувати життя. Опалення газом останні два роки для них – непідйомна послуга, навіть закупити деревину не так просто, ціни зросли ледь не вдвічі.

Пет Гріффітс/МКЧХ

«Минулої зими я опалював будинок дровами, рідше газом. Виходить так, що вся пенсія йшла тільки на опалення. Зараз ми в такій ситуації, що через бойові дії не можемо піти до лісу за дровами. У зв’язку з обстрілами, із замінуванням це досить небезпечно», – розповідає Григорій Терентьєв.

Чоловік родом із Донецька, але з 2016 року мешкає у Підлимані й називає його своїм домом. Він тримає невеличке господарство, вирощує для себе овочі на маленькому городі. Інакше тут не можна: має бути заради чого прокидатися вдосвіта та чим зайняти себе протягом дня. Діти чоловіка переїхали за кордон, тому Григорій живе сам. Проте ні на що не скаржиться, лише радіє тому, що має: з початку ескалації конфлікту цінності значно змінилися.

Пет Гріффітс/МКЧХ

«На моїх очах було розстріляно два будинки й магазин, який був на цій площі, з танку. Я не знаю, навіщо було руйнувати будинки мирних жителів… Але не мені судити. Мені тепер треба думати, як на свою пенсію зиму пережити».

Людей на площі стає все менше: спільними зусиллями місцеві мешканці розвозять допомогу по домівках. Петро Васильович Голик все ще чекає своєї вантажівки. Йому 83

роки, він народився у Підлимані та ніколи не покидав свій дім. Тут збереглися його найкращі та водночас найболючіші спогади. Тут він поховав свою дружину і тут залишиться жити. Попри все.

Пет Гріффітс/МКЧХ

«Раніше у нас були вугільні склади й таке інше, можна було купити чим опалювати будинок. Але зараз цього всього немає. А опалювати ж якось треба, зима скоро», – говорить Петро Васильович.

Паливні брикети він на свій лад називає опалювальною нормою. Зізнається, багато йому і не потрібно, аби утримувати хоч яке-не-яке тепло взимку. Але радий, що більше хвилювати про морози не доведеться. Принаймні хоча б про це більше не доведеться. Лишається одне бажання – аби конфлікт закінчився.

«Війна є війна. Як подумаю, скільки вже людей полягло… – говорить Петро Васильович. – Майже кожен день у нас обстріли. У Боровій [сусіднє селище] вже центру немає повністю. У нас теж центр знищили. Так і виходить: в ту війну я ріс, а в цю доведеться помирати».

Пет Гріффітс/МКЧХ

Із гіркою посмішкою Петро Васильович прощається з нами та велосипедом наздоганяє свою опалювальну норму. Зрештою площа пустішає. 28 родин протягом дня отримали паливні брикети напередодні холодного періоду. За тиждень майже 160 родин у цьому селі отримають гарантію тепла на цю зиму.

Село Підлиман – лише одна з локацій на нашій карті допомоги вздовж лінії фронту поблизу Харкова. Але за кожним таким населеним пунктом – сотні людей, які всіма зусиллями намагаються впоратися з наслідками конфлікту. Які мають у собі достатньо сили та мужності посміхатися навіть у найтемніші часи. Які залишаються чи повертаються додому.

Бо дім є дім.