З початку російсько-українського збройного конфлікту в 2014 році та його подальшої ескалації в 2022 році по обидва боки було розбито безліч людських життів, тисячі людей були вбиті чи зникли безвісти в ході військових дій. Тисячі сімей досягли психологічного завершення, коли було з’ясовано долю їхніх близьких, але десятки тисяч інших досі живуть у невідомості, не знаючи, де їхні близькі та що з ними.
У 2024 році, діючи як нейтральний посередник, Бюро Центрального агентства з розшуку МКЧХ з’ясувало долю 1600 людей, які зникли безвісти чи загинули в бою. Відповідно, з початку ескалації бойових дій станом на зараз 9400 сімей в Росії та Україні отримали звістки.
А втім, досі залишаються відкритими 31 900 запитів на розшук від сімей по обидва боки, які шукають відповіді.
Сьогодні, 30 серпня, в Міжнародний день зниклих безвісти, ми хочемо поділитися історіями восьми жінок з багатьох тисяч, які пережили чи й дотепер переживають складні почуття та самотність, коли втрачено зв’язок із близьким; проте вони також знайшли розраду, згуртувавшися з іншими, які у відчаї продовжують чекати на новини про своїх родичів.
Очікування на вокзалі
Київ – 25-річна Олена Маслюк – мешканка Києва, яка, не шкодуючи сил, шукає свого брата Андрія, військовослужбовця ЗСУ. Андрій вважається зниклим безвісти з грудня 2022 року, коли він перебував на лінії фронту в Луганській області. Олена яскраво пам’ятає дорогу та водночас гірку мить прощання з Андрієм на вокзалі в Тернопільській області за місяць до його долучення до лав збройних сил.
За десять днів після його зникнення безвісти настав його день народження й відтоді Олена та її сім’я постійно перебувають у болісному очікуванні. Минуло понад півтора роки, але його місцеперебування досі невідоме. Їхній батько, який жив у Тернопільській області, помер у 2024 році, так і не дізнавшись, що сталося з його сином.
Олена знаходить сили завдяки зв’язку з 17 іншими сім’ями, чиї рідні також зниклі безвісти разом з Андрієм. Їхнє спільне горе підтримує її рішучість. «Щоразу, коли я думаю про нього, я відчуваю, що він живий та повернеться до нас», – каже вона. «Коли буває важко, він сниться мені, і в моїх снах він повертається й каже, що він живий і все добре. Я вірю, що він повернеться».
Сама у озера
Київ – 47-річна Ніна Ткаченко не припиняє розшуків свого хлопця Василя, бойового медика, який зник безвісти в січні 2023 року в селі Парасковіївка поблизу наразі зруйнованого вщент Бахмутського району. Попри численні спроби знайти його в лікарнях Донецької та Луганської областей, Ніна не полишає надії.
Вона знаходить сили в спільноті сімей, які, як і вона сама, переживають біль та невідомість, розшукуючи своїх зниклих безвісти близьких. Спільний досвід підтримує їх та надає стійкості. І хоча на її шляху безліч перешкод, Ніна не припиняє вірити, що колись Василь повернеться до неї.
Сестра, що чекає на повернення брата
Коростень, Житомирська область – 36-річна Антоніна Вакуленко пам’ятає своє дитинство з молодшим братом Миколою, якому зараз 33 роки. Сестра і брат росли в невеличкому селі поблизу Коростеня в Житомирській області. В дитинстві вони часто бували в Древлянському парку та Соборі Різдва Христового, в хорі якого співала їхня мати Марія.
25 грудня 2022 року Миколу відправили на лінію фронту в Луганській області. А за два дні його рідні отримали повідомлення про те, що він зник безвісти.
На початку січня 2023 року Антоніна та її сім’я почали шукати інформацію про Миколу через Телеграм-канали. Вони перевірили всі доступні джерела інформації, натрапили навіть на відео, яке дало їм підстави вважати, що він, можливо, дістав поранення, після чого був вбитий. А втім, в березні 2023 року Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) повідомив їм, що Микола – військовополонений.
Попри невитерпний біль та невідомість, Антоніна знаходить розраду у зв’язку з іншими сім’ями військовополонених з підрозділу її брата. «Це допомагає мені психологічно справлятися з ситуацією, в якій опинилися ми всі», – каже вона. «В нас спільний біль і ми підтримуємо одне одного. Коли до нас долучається нова сім’я, ми всі готові допомогти».
В березні 2023 року Антоніна пережила коротке полегшення – їй зателефонував Микола з місця несвободи. «Я хочу, щоб мій брат повернувся», – каже вона з тихою рішучістю, – «і сподіваюся, що всі зниклі безвісти та полонені військові та цивільні повернуться якомога скоріше».
Мати, яка розшукує свого сина
Полтава – 71-річна Лідія Місюренко останні десять років розшукує свого сина, 49-річного Бориса Місюренко, який потрапив у полон 20 червня 2014 року в Луганській області. Борис присвятив себе доставці допомоги військовослужбовцям в Донецькій та Луганській областях.
Полонення Бориса сильно вплинуло на його сина Максима, якому зараз 27 років. В тому самому році він долучився до лав Збройних Сил України, де служить і досі. Останні десять років Лідія невпинно шукає бодай якусь інформацію про Бориса, але, попри всі її зусилля, дізналася небагато. Часом в неї виникає почуття, ніби про її сина забули.
Лідія є членкинею громадської організації «Родини полонених та безвісти зниклих Полтавщини», яка об’єднує цивільних осіб, близькі яких потрапили в полон чи зникли безвісти. Незважаючи на довгі роки життя в невідомості, вона не втрачає віри: «Я вірю, що Борис живий і колись повернеться до нас», – каже вона з тихою рішучістю.
Боротьба Вікторії за те, щоб не забували про зниклих безвісти
Чутове, Полтавська область – У 30-річної Вікторії Корольової двоє дітей: Ярослав, 10 років, та Денис, якому 7. Її чоловіка Олександра відправили на лінію фронту в Луганській області, а в липні 2023 року він зник безвісти. Востаннє Вікторія говорила з ним по телефону 9 липня, а за декілька днів отримала жахливу звістку про те, що він зник безвісти. З тих пір вона перебуває в болісній невідомості, не маючи жодної інформації про те, чи живий Олександр, чи дістав поранення, чи потрапив у полон.
Історія Вікторії та Олександра почалася в 2010 році, коли вони познайомилися в Чутовському професійно-технічному училищі. Він запросив її на концерт, а за два тижні вони почали зустрічатися. Через півтора місяці почали жити разом і їхнє спільне життя триває вже 14 років. Збройний конфлікт забрав життя її молодшого брата, а зараз зник безвісти її чоловік.
Попри всі негаразди, Вікторія стала взірцем стійкості для інших, які опинилися в подібних ситуаціях. Вона керує групою підтримки для сімей 30 зниклих безвісти військовослужбовців та веде активну онлайн-діяльність з організації акцій протесту на підтримку полонених військовослужбовців. «Ніколи не знаєш, хто може побачити ці акції – самі військовополонені чи хтось, хто може допомогти», – пояснює вона.
Вікторія серйозно налаштована залишатися на виду і не мовчати: «Треба завжди бути активним, ніколи не полишати надії знову побачити своїх близьких, навіть якщо вони вже давно зникли безвісти».
Обручка
Харків – 34-річна Світлана Білоус родом з Донецької області, а в Харкові живе з 2006 року. Її чоловік, 35-річний Анатолій, також харків’янин, зник безвісти в квітні 2023 року в Донецькій області.
До відправки Анатолія на фронт вони одружилися приватно. Він пообіцяв Світлані, що після його повернення вони повінчаються. В останньому повідомленні до неї він написав: «Ти – найважливіша людина в моєму житті».
Коли Анатолій не вийшов на зв’язок, Світлана почала зв’язуватися з його товаришами по службі та підрозділом, аж поки не отримала офіційного повідомлення про те, що Анатолій зник безвісти.
Світлана була рішуче налаштована знайти свого чоловіка і шукала інформацію, як тільки могла. Перший місяць після його зникнення був особливо важким для Світлани, оскільки Харків перебував під постійними обстрілами. Вона зв’язалася з іншими сім’ями зниклих безвісти військовослужбовців, і так знайшла взаємну підтримку та втіху. Вона також стала брати активну участь у групах в соціальних мережах, які об’єднують сім’ї зниклих безвісти.
Під час ескалації збройного конфлікту в 2022 році Світлана та Анатолій стали займатися волонтерською діяльністю, допомагаючи людям, які не могли вийти з будинку, доставляючи їм продукти та інші предмети першої необхідності. Світлана продовжує волонтерити, коли тільки може, бо її підтримує віра в те, що Анатолій ще живий і що колись вони знову будуть разом.
Ведмедик на прощання
Полтава – В житті 26-річної Людмили Сідько та її чоловіка, 30-річного Віталія, були і кохання, і втрата.
За декілька днів до того, як Людмила втратила зв’язок з Віталієм, він ненадовго повернувся до рідного села Чутового, де вони провели останні миті разом. Перш ніж знову поїхати, він подарував Людмилі на прощання невеличкого плюшевого ведмедика. Пізніше прийде повідомлення, що він загинув у бою під Кліщіївкою поблизу Бахмута.
Після смерті Віталія Людмилі було надто болісно залишатися в Чутовому, де вони жили разом. Вона вирішила переїхати до Полтави, де вони часто бували. «Не занедбуйте своє життя, дбайте про себе і завжди пам’ятайте про все хороше, що ви пережили з вашими близькими», – каже вона, не відпускаючи їхні спільні спогади.
Людмила знаходить розраду, проводячи час зі своєю старшою сестрою Тетяною та її двома синами. Коли вона разом із сім’єю, це допомагає їй долати своє горе.
Зараз Людмила мріє написати книгу про життя Віталія, сподіваючись зберегти пам’ять про нього та все те, що вони пережили разом.
Я хочу вірити, що він живий
Чорнухи, Полтава – 54-річна Валентина Савустяненко втратила свого єдиного сина, Ігоря Литвина, в січні 2023 року.
Ігор приєднався до лав Збройних сил України в 2015 році та відслужив три роки, після чого в 2018 році повернувся до цивільного життя. В цей час в них з його дівчиною Оленою народився син Святослав, якому зараз 5 років.
Ескалація збройного конфлікту в 2022 році змінила життя Ігоря. У серпні 2022 року його направили до Соледара в Бахмутському районі. Спочатку він вважався зниклим безвісти і його сім’я перебувала в тяжкій невідомості. У січні 2023 року надійшло офіційне підтвердження, що він загинув у ході бойових дій.
Валентина отримала трагічну звістку про те, що її син зник безвісти, в день його смерті. Напередодні був її день народження і вони говорили по телефону. «Все буде добре», – заспокоював її Ігор. – «Я повернуся і все буде добре».
Між матір’ю та сином був міцний зв’язок, і після його смерті Валентина брала участь в акціях протесту та шукала бодай якусь інформацію про Ігоря.
У лютому 2023 року в рамках обміну тілами померлих між двома сторонами тіло Ігоря було повернено до України. У грудні 20023 року шляхом аналізу ДНК було підтверджено його особу та факт його смерті. Попри це, Валентина не полишає надії, кажучи: «Я сподіваюся, що колись мій син постукає в моє вікно та скаже: «Привіт, мамо! Я повернувся і я живий».
Зараз Валентина ділиться пережитим з іншими українськими сім’ями, які опинилися в подібній ситуації, пропонуючи допомогу та підтримку тим, хто ще продовжує розшукувати своїх близьких.
Друга половинка
Київ – 34-річна Аліна Потапова вже більше року чекає на повернення свого нареченого, Олексія, який перебуває в полоні з кінця липня 2023 року. Незабаром після зникнення безвісти Олексія оголосили військовополоненим.
В цивільному житті Олексій був професійним музикою, відомим своєю грою на саксофоні, а також вільно володіє кількома мовами. Стосунки Аліни та Олексія швидко розцвіли після їхнього знайомства і переросли в глибоке та міцне кохання. «У нього неймовірні, добрі очі, в яких видна його щирість та шляхетність. Він був справжнім джентльменом в сучасному світі», – з теплотою згадує Аліна.
Всього за тиждень до його зникнення вони провели декілька днів разом, і цей час має для Аліни особливе значення. «На вокзальній платформі я сказала йому найважливіше: «Хай там що, я завжди буду з тобою, тому що ти є частиною мене і найкращою людиною для мене». І я тримаю цю обіцянку», – каже вона.
Понад рік Аліна не має зв’язку з нареченим і не знає, у якому він стані. Найголовніше для неї зараз – встановити зв’язок з ним через листування згідно з Женевськими конвенціями та чекати на можливий обмін полоненими. «Полон вбиває не лише тих, хто перебуває там, але також їхні сім’ї. Очікування та невідомість зводять з розуму, але ми маємо боротися за їхню свободу щодня і боротимемося, аж доки всі наші захисники не повернуться додому», – закінчує Аліна.
Прагнення новин
Київ – Ніновому братові, Андрію, було 48 років, він був одружений, мав трьох дітей та жив у Маріуполі зі своєю сім’єю. Він зник безвісти наприкінці березня 2022 року поблизу свого рідного міста. Востаннє його сім’я зв’язувалася з ним 28 лютого. 21 березня 2022 року Андрій зник.
З тих пір Ніна та її сім’я роблять все можливе, щоб знайти бодай якусь інформацію про Андрія. Вона тримає зв’язок з іншими сім’ями зниклих безвісти та полонених військовослужбовців та цивільних осіб, а також регулярно відвідує всі зустрічі та заходи, які організовують сім’ї та органи влади, сподіваючись дізнатися хоч щось про свого брата.
Жінка одного з військовослужбовців з підрозділу Андрія сказала, що, за словами її чоловіка, він бачив його під час бою, але вони не розмовляли.
Жінка Андрія, Марина, активно шукає інформацію про нього разом з Ніною, але поки що вони не мають жодних звісток про його місцеперебування.