Прихована землею небезпека: історії українців, що вижили після підриву на мінах

Окрім постійних обстрілів, зруйнованого житла та нестачі їжі, цивільне населення України щодня стикається ще з однією небезпекою –забрудненням територій вибухонебезпечними предметами. Від початку загострення збройного конфлікту від вибухонебезпечних предметів постраждали близько тисячі людей. Станом на 1 квітня 2024 року 295 цивільних осіб загинули. Таку статистику наводить Міністерство оборони України.

За минулий рік команда МКЧХ передала 160 000 одиниць маркувальних матеріалів та обладнання для знешкодження боєприпасів українським піротехнікам, зокрема Державній службі України з надзвичайних ситуацій (ДСНС). Близько 300 тисяч людей отримали інформацію про ризики, що пов’язані з вибухонебезпечними залишками війни і про те, як убезпечити себе від них. Але кількість жертв продовжує зростати.

Історії Максима та Сергія розповідають про ризики, з якими стикається цивільне населення в Україні внаслідок забруднення вибухонебезпечними предметами. Після поранень вони обидва отримали фінансову допомогу від МКЧХ.

Максим
У листопаді 2022 року Миколаївська область була повернута під контроль Збройних сил України. Проте і досі особливо небезпечними для цивільного населення залишаються населені пункти, де відбувались активні бойові дії. За минулий 2023 рік 57 людей підірвалися на мінах. А від початку цього року вже постраждали 17 осіб, про що повідомляє головне управління ДСНС у Миколаївській області.

За словами піротехніків, головною причиною нещасних випадків стає людська необізнаність та цікавість. Не поодинокі випадки травмувань, коли люди повертались після звільнення територій додому і вже там отримували поранення.

Двадцятирічний Максим – житель села Павло-Мар’янівка. Вже майже два роки минуло з того моменту, як хлопець втратив всі пальці на лівій руці. З ескалацією збройного конфлікту його село опинилося практично на лінії фронту.

«Сусіднє село через річку було в окупації, а ми в сірій зоні і нас обстрілювали постійно звідти. По дворах прилітало, нам у двір ось прилетіло, сусідам одним, другим. Довелось виїжджати, бо далі не можна було тут сидіти. Обстріли були такі, над головою літало все», – розповідає Максим.

З пів тисячі людей у селі залишилось лише двадцять чотири мешканці. Двічі хлопець із родиною виїжджав та повертався додому. Спочатку місяць жили у родичів в Черкасах, потім пів року – в іншому селі Миколаївської області. Каже, хоч і знали, що в селі ведуться активні бойові дії, кожного дня мріяли якнайшвидше повернутись додому. Коли ж нарешті отримали звістку, що всі села поруч відвойовані, і собі поїхали до рідної Павло-Мар’янівки. А через чотири дні Максим підірвався.

«Це сталося 24 листопада 2022 року. Ми з друзями вирішили побачитись після довгого часу. Всі були в бігах, в роз’їздах. В нас там є майданчик і ми домовились там зустрітись. Ввечері я йшов і натрапив на невідомий предмет».

Максим думав, з кишені в нього випав мобільний телефон, та через темряву не міг його побачити. Сам визнає, замість того, щоб перевірити кишеню, одразу нагнувся, щоб підняти.

«І тільки нагнувся – сталася така травма, а телефон як лежав у кишені, так він там і залишився. Мені відірвало від вибуху пальці лівої руки і перебило артерію на лівій нозі. Уламок залетів мені в око, десь тиждень не бачив тим оком. Потім з’явилось, але він досі там зостався. Не дістали. Намагалися-намагалися, але ніхто не зміг його дістати. Також в мене і в нозі є уламки, вони дрібненькі такі. Дуже важко дістати їх, бо треба всю ногу порізати. Їх дуже багато, десь до 100 штук, то краще хай лежать».

Піротехніки, що прибули на місце події, сказали – це був розривний кулеметний патрон. На звуки вибуху прибігли друзі та сусіди, які й надали йому першу допомогу. На руку йому наклали турнікет, а от на ногу ніхто уваги не звернув. Хлопець втратив багато крові, але зміг, хоч і в напівпритомному стані, доїхати до лікарні.

«Лише коли вже їхали в лікарню, я побачив, що там дірка. І всю дорогу я пальцем затикав її, бо вона така велика була – палець туди влазив. Тримав, щоб кров не так витікала. Крові я багато втратив. Навіть лікарі сказали, що багато».

П’ять годин тривала операція Максима. Лікарі врятували його життя, та не змогли зберегти пальці. У Миколаївській лікарні він провів два місяці та переніс п’ять операцій. Каже, звісно, спочатку був шок, але з першого ж дня він змирився з втратою, заспокоював і себе і батьків, бо головне, що лишився живим.

«Він взагалі у нас молодець, казав, я все винесу! І він навпаки нас заспокоював. Ми ж плачемо, бо не можна втриматись, а він нам: все буде добре! Заради батька, каже, я все винесу!» – розповідає пані Надія, бабуся Максима.

Пані Надія щодня перебинтовує онуку руку. Після втрати пальців через порушений кровообіг кінцівка Максима постійно мерзне. Вона і досі не може без сліз згадувати ту подію. Шкодує, що поквапились з поверненням додому, хоч і розуміє, що ситуацію вже не змінити.

«Що б я змінила?! Війну зупинити ми не можемо! Просто, мабуть, краще сиділи б ми в тій Маліївці, в тому холоді…» – починає плакати вона.

Максим же про повернення не шкодує. Каже, головне, що вдома, все інше переживеться. Хлопець не падає духом: продовжив навчання та знайшов роботу за своїм фахом автомеханіка. А ще вже десять місяців він зустрічається з коханою дівчиною. Своїх цілей на майбутнє хлопець не розкриває, каже, доб’ється всього. Лише щоб знову, як раніше, жити вдома і в мирі.

Сергій Миколайович

Посічені уламками колись блакитні ворота Сергія Миколайовича першими зустрічають на в’їзді до села Велика Комишуваха, що на Харківщині. Головна вулиця тут без жодного будинку, якого б не торкнулися бойові дії: розбиті дахи, тріщини вздовж стін, понівечені кам’яні споруди там, де раніше були чиїсь домівки.

Попри весну, на полях не ведеться жодних робіт, до яких звикли місцеві жителі. Тепер там майорять червоно-білі загороджувальні стрічки, прив’язані навколо всієї рослинності, що з’явилася з 2022 року. Навколо лісу, який був гордістю місцевих, густо встановлені таблички «Обережно міни». Кожен метр тут може приховувати в собі нерозірвані боєприпаси, які наражають людей на серйозну небезпеку.

Сергій Миколайович Жуков неохоче згадує той день, але все ж розповідає про нього, щоб застерегти інших. На той час, осінь 2023 року, у його селі все ще не було ні газу, ні світла. Щоб обігріти відбудовану літню кухню, де вони зараз живуть із дружиною, чоловік поїхав до лісу шукати деревину.

«Це трапилося 31 жовтня. Потрібні були дрова, щоб опалювати будинок. Я поїхав у ліс. Раніше лісники напилювали дрова і вони лишились там у купі. Поїхав з причепом, повантажив їх. Лишався один дрючок, ішов по нього і саме тоді наступив на [міну]. Вибуху не було, лише хлопок. Я спочатку просто сів на землю. Тоді глянув, а в мене ступні немає».

Односельці знають Сергія Миколайовича як людину, яка жодної хвилини не відпочиває. Навіть у той момент, одразу після отриманої травми, чоловік, не зволікаючи, сів у свій трактор і поїхав додому. Без правої ступні. Самотужки. Попри шок та біль. Уже вдома зателефонував другу з проханням відвезти до лікарні. До останнього не розповідав дружині, що сталося. Наталія Володимирівна дізналася про це лише за кілька хвилин до операції.

«Його друг подзвонив і сказав, що будуть ампутувати ногу, бо дуже роздроблена. Ми ввечері того самого дня поїхали до нього в лікарню. Він лежить у палаті й нічого не розповідає. Ногу не показує. А потім каже: я їх тільки спитав, чому так багато відрізали. І почав шуткувати. Він завжди такий. Не вміє засмучуватися. Всі досі шоковані з нього…» – зі сльозами та посмішкою розповідає дружина.

За 10 днів Сергія Миколайовича виписали з лікарні, він повернувся до свого села. Перше, що почав робити чоловік – майструвати протез. Попри втрачену ступню, вдома завжди багато справ та й лежати без діла ніколи не входило в його плани. Чотири дні від світанку й до заходу сонця він виготовляв імпровізований протез із дерева та металу, що став слугувати йому другою ногою протягом наступних трьох місяців. Найскладнішим для чоловіка було перечекати саме ці чотири дні:

«Якби не цей протез, я б з’їхав з глузду. Я не можу просто взяти та сидіти. Треба ж скоро сіяти, у мене господарство, корови. Жити ж якось треба далі, тому будем жити».

Наталія Володимирівна іноді сварить чоловіка за невміння відпочивати, але, попри все, вона завжди поруч, і їхній багаторічний шлюб не похитнув її любов та ніжність до нього. Сергія Миколайовича також підтримують і його онучки – дві життєрадісні та сміливі дівчинки. Для них дідусь – власний герой з великою та доброю душею, який заради них зробить все.

«Онучки, поки він лежав у лікарні, передали йому свої малюнки. Там написано: для нашого найсильнішого, найсміливішого дідуся. Ось недавно вони приїжджали до нас у гості. Коли старша онучка побачила дідуся, який йшов з городу на саморобному протезі, сказала: дідусю, ти ніби пірат (сміється). І скільки вони в нас були, то постійно говорила, що дідусь схожий на пірата. Дівчата такі ж, як і він. Жодного дня не плакали».

Нещодавно Сергій Миколайович отримав два протези ноги: один – для щоденного використання та інший – для купання. Зізнається: просив зробити такі, щоб і на машині їздити, і на тракторі, й по господарству все можна було робити, як раніше. Він вже повністю адаптувався до нових реалій, сміливо сідає за кермо, щоб працювати на невеликій розмінованій земельній ділянці. А ще готується до довгих прогулянок Харковом, адже обіцяв приїхати до онучок на канікули. В їхньому порядку денному – місцевий зоопарк, куди має повести саме дідусь. А він за жодних обставин не зможе їм відмовити.