Стаття 25
Житлові приміщення
♦ Текст положення*
(1) Військовополонених розміщують в умовах не менш сприятливих, ніж умови, в яких розміщуються війська держави, що тримає в полоні, у тій самій місцевості. Ці умови створюються з урахуванням звичок та звичаїв військовополонених і в жодному випадку не повинні бути шкідливими для їхнього здоров’я.
(2) Зазначені вище положення застосовуються, зокрема, до спальних приміщень військовополонених, як стосовно загальної площі й мінімальної кубатури, так і стосовно основного обладнання, постільної білизни та ковдр.
(3) Приміщення, передбачені для індивідуального або колективного користування військовополоненими, повинні бути повністю захищеними від вологи, достатньо обігріватися й освітлюватися, зокрема між настанням темноти й вимкненням світла. Необхідно вживати всіх запобіжних протипожежних заходів.
(4) У тих таборах, в яких розміщено як військовополонених-чоловіків, так і військовополонених-жінок, для них повинні бути відведені окремі спальні приміщення.
* Номери пунктів були додані для зручності посилання.
♦ Застереження або заяви
Відсутні
Зміст
1. Основний стандарт житлових приміщень.
2. Житлові приміщення, які є «сприятливими» і не є шкідливими для здоров’я.
D. Пункт 2: Спальні приміщення.
E. Пункт 3: Спеціальні вимоги.
F. Пункт 4: Спальні приміщення для військовополонених-жінок.
У статті 25 викладено стандарти житлових приміщень для військовополонених. Нагадаємо, що інтернування військовополонених слугує для обмеження їх пересування у межах певного периметра; його не можна ототожнювати з пенітенціарним режимом[1]. Військовополоненим має бути дозволено пересуватися у межах такого периметра з певним рівнем самоорганізації. Вони мають розміщуватися у житлових приміщеннях, а не у камерах[2]. На основі такого розуміння були розроблені стандарти приміщень для їх розміщення.
У статті 25(1) вимагається, щоб умови розміщення військовополонених враховували їхні «звички та звичаї», а у статті 25(4) передбачається, що держава, що тримає в полоні, повинна забезпечувати окремі спальні приміщення для військовополонених-жінок. Хоча статтею 25 допускаються – а іноді навіть вимагаються – певні відхилення, держава, що тримає в полоні, повинна забезпечити, щоб умови розміщення всіх полонених були «не менш сприятливими», ніж умови, в яких розміщуються її власні війська, і в жодному випадку вони не повинні бути шкідливими для їхнього здоров’я.
Женевська конвенція про військовополонених 1929 року містила аналогічне положення про житлові приміщення для військовополонених. Наполягаючи на тому, що приміщення для розміщення полонених мають «надавати всі можливості дотримуватися правил гігієни та здоров’я», Конвенція також встановлює в якості основного стандарту те, що умови «щодо спальних приміщень, їх загальної площі, мінімальної кубатури, обладнання та постільної білизни, … мають бути такими самими, як і для учбових частин військ держави, що тримає в полоні»[3].
Під час Другої світової війни будь-якій зі сторін, що воюють, було важко повністю дотримуватися цього положення[4]. Обговорення під час Конференції урядових експертів у 1947 році були зосереджені на кількох ключових питаннях щодо розміщення військовополонених під час Другої світової війни. Ці питання включали умови розміщення, розмір спальних приміщень, фіксовані часові межі, протягом яких табори військовополонених повинні відповідати умовам, встановленим Третьою конвенцією, і, можливо, найважливіше, стандарти, за якими мали оцінюватися вимоги до розміщення[5].
Як показала Друга світова війна, деякі збройні сили звикли до умов життя, які деякі учасники Конференції вважали надто суворими для військовополонених. Тому абсолютна формальна тотожність житловим умовам збройних сил держави, що тримає в полоні, як єдиний стандарт вважалася потенційною проблемою. Однак недосягнення тотожності (як мінімум), незалежно від причини або обґрунтування, також вважалося неприйнятним. Одночасно з цим, занепокоєння також викликала ідея про те, що держава, яка тримає в полоні, може бути зобов’язаною поводитися з військовополоненими краще, ніж з власними військами[6].
Пропозиція доповнити Конвенцію додатком із детальними стандартами була відхилена на користь окремої статті, яка підтримує принцип асиміляції[7], уточнений обов’язком «враховувати звички та звичаї полонених» та забезпечити, щоб умови «в жодному випадку не були шкідливими для їхнього здоров’я»[8].
1. Основний стандарт житлових приміщень
У першому реченні статті 25(1) встановлено основний стандарт для розміщення військовополонених, який полягає в тому, що держава, що тримає в полоні, повинна забезпечувати полонених приміщеннями, які є «не менш сприятливими, ніж умови, якими користуються війська держави, що тримає в полоні, в тій самій місцевості». Цей стандарт уточнюється та врівноважується обов’язком держави, що тримає в полоні, враховувати «звички та звичаї полонених» і забезпечувати житлові умови, що «в жодному випадку не повинні бути шкідливими для їхнього здоров’я». Остаточний критерій, за яким необхідно оцінювати житлові приміщення, полягає в тому, що вони за жодних обставин не повинні бути шкідливими для фізичного або психічного здоров’я військовополонених, при цьому звичайне значення терміну «шкідливий» є «небезпечний» або «згубний»[9]. Вимога щодо надання належного притулку особам, позбавленим свободи, також є частиною міжнародного звичаєвого права[10]. Допущення умов інтернування, які навмисно завдають тяжких страждань або серйозних ушкоджень тілу чи здоров’ю військовополонених, є серйозним порушенням Конвенції[11]. Як передбачено статтею 126, представникам або делегатам держав-покровительок, якщо вони будуть призначені, а також МКЧХ дозволено відвідувати всі місця, де можуть перебувати військовополонені, включаючи їхні житлові приміщення, з метою нагляду за застосуванням Конвенції.
Відправною точкою для оцінки того, чи відповідають необхідним стандартам житлові приміщення, надані військовополоненим, є порівняння їх із житловими приміщеннями військ держави, що тримає в полоні, розміщеними в тій самій місцевості. Багато збройних сил відчули суттєві зміни в цій сфері з моменту прийняття Конвенцій, що вплинуло на тлумачення цього положення. Одне з питань полягає в тому, що між приміщеннями, доступними для збройних сил держави, що тримає в полоні, існують потенційно значні відмінності, особливо коли йдеться про учбові частини[12]. Наприклад, на деяких військових базах особовий склад розміщується в одномісних кімнатах у сучасних житлових блоках, оснащених кондиціонерами, телевізорами та доступом до Інтернету, а на інших вони можуть бути розміщені по декілька осіб в кімнаті або спати у спільних спальних приміщеннях. Або на одній базі можуть бути різні типи приміщень, одні з яких призначені для постійного персоналу, а інші – для тимчасового. Тотожність не означає, що житлові приміщення для військовополонених мають відповідати стандартам найкращого житла, доступного для збройних сил держави, що тримає в полоні, у цій місцевості (наприклад, вони можуть включати одномісні кімнати та спільні спальні приміщення, а також індивідуальні та спільні приміщення для санітарно-гігієнічних цілей і приготування їжі). Однак житлові приміщення мають відповідати принаймні стандарту, який держава, що тримає в полоні, дійсно використовує для розміщення значної кількості своїх власних військ, при цьому зазначаючи, що в основі статті 25, схоже, лежить припущення, що житлові приміщення, які надаються військовополоненим, як правило, будуть спільними спальними приміщеннями. Якщо держава, що тримає в полоні, не має інших військ у цій місцевості, одним із прийнятних орієнтирів буде житло, яке надається військовій охороні табору.
Ще одним питанням, яке слід брати до уваги, є те, чи врахувала держава, що тримає в полоні, звички та звичаї військовополонених[13]. Наприклад, у деяких культурах при розміщенні потрібно буде враховувати релігійну приналежність полонених. До уваги беруться звичаї та звички військовополонених загалом, а не кожного окремого військовополоненого. У будь-якому разі житлові умови не повинні бути шкідливими для здоров’я полонених.
2. Житлові приміщення, які є «сприятливими» і не є шкідливими для здоров’я
Оцінюючи, чи є приміщення для військовополонених «не менш сприятливими», ніж умови, якими користуються війська держави, що тримає в полоні, у тій самій місцевості, необхідно враховувати такі фактори, як те, чи достатньо полонені захищені від дощу, спеки, холоду, шкідників або інших загроз їхньому здоров’ю. Після закінчення Другої світової війни військовополонених розміщували у різноманітних приміщеннях, починаючи від занедбаних армійських казарм і закінчуючи збірними чи швидко збудованими «спеціальними» приміщеннями або навіть наметами. Одним із способів досягнення стандарту «не менш сприятливі, ніж умови, якими користуються війська держави, що тримає в полоні», було розміщення військовополонених у порожніх казармах. Постійні конструкції не обов’язково забезпечуватимуть кращий захист і будуть більш сприятливими, ніж тимчасові. Розміщення військовополонених у наметах може бути прийнятним, якщо намети здатні протистояти домінуючим умовам навколишнього середовища[14], таким як холод, сніг або мусонні дощі, і якщо члени військ держави, що тримає в полоні, у тій самій місцевості не забезпечені більш сприятливими умовами проживання.
Щоб задовольнити вимогу про те, що умови розміщення військовополонених не можуть бути шкідливими для їхнього здоров’я, держава, що тримає в полоні, може користуватися послугами лікаря або іншої особи, яка має відповідну кваліфікацію. Це відносний фактор, який може змінюватися залежно від обставин, місця розташування та конкретного полоненого, і фактори відмінностей, таких як стать, вік та наявність інвалідності, що повинні неодмінно враховуватися[15]. Навіть якщо житлові приміщення, призначені для військовополонених, у всіх відношеннях відповідають житловим умовам збройних сил держави, що тримає в полоні, і пристосовані до звичок та звичаїв полонених, їх час від часу має відвідувати лікар або інша кваліфікована особа для перевірки того, що вони у жодному разі не є шкідливими для здоров’я мешканців[16].
Розглядаючи житлові умови у таборах для військовополонених під час міжнародного збройного конфлікту між Еритреєю та Ефіопією, Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії застосувала встановлений у статті 13 стандарт, а саме чи становили дії або бездіяльність «серйозну загрозу» для здоров’я військовополонених, а не стандарт статті 25, щодо того чи були умови інтернування «шкідливими для здоров’я» полонених[17]. Це мало нібито сприяти уникненню зосередження уваги на «незначних або тимчасових» порушеннях[18]. У світлі першого Комісія з розгляду взаємних претензій вимагала від заявників надати достовірні докази «серйозного порушення», які «є сукупними та підкріплюються подібністю критичних тверджень» і які «доводять, що порушення мало місце протягом досить тривалого періоду часу, щоб виправдати висновок про серйозну загрозу здоров’ю принаймні деяких [військовополонених] у таборі»[19]. Необхідно підкреслити, що жоден з цих елементів не закріплений у статті 25. Навіть якщо судові органи зосереджуються на «серйозних» порушеннях, стаття 25 вимагає від держав, що тримають в полоні, розміщувати військовополонених в умовах, які не є шкідливими для їхнього здоров’я, а не лише уникати умов, що становлять загрозу для життя. Стаття 25 порушується навіть «незначними або тимчасовими» порушеннями, і може бути необхідним вжиття заходів для запобігання повторного настання таких порушень; жодна зі сторін не повинна чекати, поки вони накопичаться, щоб відреагувати на них.
Під час написання статті 25 обговорювалося розроблення додатка до Конвенції, який би містив детальну інформацію про умови, в яких мають розміщуватися полонені. Однак така ідея була відхилена на підставі того, що вона не забезпечила б достатньої гнучкості для врахування потреб у ситуаціях, в яких можуть опинитися держава, що тримає в полоні, та полонені[20].
Визначаючи відповідний ступінь гнучкості, делегати, які були присутні на Дипломатичній конференції у 1949 році, дійшли висновку, що саме принцип асиміляції має слугувати відправною точкою при оцінці того, чи співставні приміщення, що надаються військовополоненим, зі стандартами розміщення військ держави, що тримає в полоні, у тій самій місцевості[21]. Тим не менш, Конференція визнала, що принцип асиміляції не був цілком підхожим з огляду на відмінні умови життя, до яких звикли збройні сили. Таким чином, у другому реченні статті 25(1) стверджується про необхідність врахування звичок та звичаїв полонених. Це речення вказує на висхідне звільнення від принципу асиміляції, оскільки воно гарантує певні права військовополоненим, незалежно від стандартів або умов, що застосовуються до членів збройних сил держави, що тримає в полоні[22]. Проте було б неприпустимим посилатися на те, що військовополонені звикли до нижчого рівня життя у власній країні як виправдання відступу від принципу асиміляції, передбаченого у першому реченні.
Камери, в яких військовополонені можуть відбувати дисциплінарне покарання або яких взято під варту, також повинні відповідати санітарним умовам, передбаченим статтею 25, тобто їх умови не повинні бути шкідливими для здоров’я полонених[23].
Житлові приміщення часто будуються самими військовополоненими на місцях, визначених державою, що тримає в полоні, з наданих нею матеріалів. Немає жодної різниці між цією та іншою роботою, виконання якої може вимагатись від полонених згідно зі статтею 50. Ці полонені, природньо, матимуть особливий інтерес, але робота, тим не менш, виконується від імені держави, що тримає в полоні, а тому має оплачуватися державою так само, як і інша робота, зазначена у статті 50. Це не обов’язково має місце у разі покращень, здійснюваних полоненими у своїх приміщеннях, якщо останні вже відповідають мінімальним стандартам, встановленим Конвенцією[24].
Хоча це прямо не зазначено у статті 25, часові межі, протягом яких мають бути надані приміщення відповідного стандарту у таборах, повинні бути якнайшвидшими[25]. Що саме це означає на практиці можна судити за тим, що є розумним за певних обставин, беручи до уваги ресурси, доступні державі, що тримає в полоні, та будь-які пропозиції допомоги від неупереджених гуманітарних організацій.
Приклади умов, які за цих обставин були визнані такими, що порушують статтю 25, включають житло, яке складається з пластикової плівки, підтримуваної дерев’яними опорами[26], кімнат, в яких військовополонені не можуть стояти у повний зріст[27], та приміщення, які знаходяться під землею або не мають вікон[28].
У поєднанні з відносними факторами статті 25(1), які вимагають врахування житлових умов, забезпечених збройним силам держави, що тримає в полоні, звичаїв та звичок військовополонених та стану їх здоров’я, існують також об’єктивні фактори, які відповідають стандарту житлових приміщень. Деякі з цих стандартів згадуються у статті 25(3): достатнє опалення, освітлення, відсутність вологи та захист від пожежі.
D. Пункт 2: Спальні приміщення
Умови розміщення військ держави, що тримає в полоні, також є важливими для тлумачення положень, які стосуються спальних приміщень для полонених – зокрема, загальна площа та мінімальна кубатура на людину, загальне оснащення, а також постільна білизна та ковдри. Посилання у статті 25 на кубатуру вказує на те, що важлива не тільки житлова площа, а й наявність достатньої кількості повітря, яким можна дихати, та місця, де можна стояти у повний зріст. Переповненість, погані санітарні умови[29] та недостатня кількість ковдр[30] у деяких випадках були визнані порушеннями статті 25.
Третя конвенція не встановлює мінімальних вимог щодо житлової площі на людину, необхідної для уникнення переповненості. Стандарти слід розглядати за зразком тих, що застосовуються до власних військ держави, що тримає в полоні, за умови, що вони не є шкідливими для здоров’я полонених. Для визначення того, чи достатньо місця, будуть мати значення декілька факторів, в тому числі час, який полонений проводить у конкретному таборі, час, який проводиться на відкритому повітрі та за межами спальних приміщень, а також кількість та якість приміщень загального користування. Як мінімум, має бути достатньо місця, щоб полонений міг повністю витягнутися на ліжку і спати, і щоб йому при цьому не заважали рухи інших полонених; зберігати свої особисті речі, пересуватися та одягатися. Залежно від наявних приміщень загального користування, спальні приміщення також можуть використовуватися для інтелектуальної, освітньої чи дозвіллєвої діяльності, і в таких випадках мають бути придатними для таких цілей[31].
Переповненість спальних приміщень або приміщень загального користування, таких як їдальні та санітарні приміщення, може мати негативний вплив на фізичне та психічне здоров’я полонених. У міжнародних збройних конфліктах після Другої світової війни, де була велика кількість військовополонених, табори часто були переповненими. У деяких випадках полонені мали лише один квадратний метр або й менше площі на людину[32]. Така переповненість може стати небезпечною і піддавати здоров’я полонених серйозній небезпеці[33]. Спроби зменшити переповненість не повинні здійснюватися за рахунок інших зобов’язань держави, що тримає в полоні, таких як забезпечення належних санітарних умов. У цьому відношенні МКЧХ або інша неупереджена гуманітарна організація може надати свої рекомендації[34].
Військовополонені також повинні отримати принаймні таку саму кількість ковдр і таку саму чи аналогічну постільну білизну, як ті, що отримують війська держави, що тримає в полоні, розміщені у тій самій місцевості. Однак, згідно з підходом Конвенції щодо прийняття уточненого принципу асиміляції, той факт, що власні війська держави, що тримає в полоні, обходяться кількома ковдрами, не обов’язково виправдовує обмеження військовополонених лише цією кількістю. Як вже зазначалося, у статті 25 вимагається, щоб держава, що тримає в полоні, враховувала звички та звичаї військовополонених, і житлові умови ніколи не повинні бути шкідливими для здоров’я полонених. Якщо держава, яка тримає в полоні, не в змозі забезпечити додаткове ліжко та/або ковдри для військовополонених, і в результаті цього страждає здоров’я полонених, вона повинна вжити відповідних заходів, які можуть включати запит або згоду на їх надання неупередженою гуманітарною організацією[35]. За всіх інших обставин вона має розглянути пропозиції щодо надання такої допомоги добросовісно[36].
Розумно очікувати, що полоненим нададуть окремі ліжка, щоб їм не доводилося ними ділитися. Також здавалося б розумним очікувати, що стандарти спальних приміщень та приміщень загального користування, таких як туалети, ванні кімнати та пральні і зони харчування, відповідатимуть стандартам житлових приміщень персоналу, який управляє табором[37].
Стаття 25(3) стосується умов у таборі та спальних приміщеннях. Вона посилює зобов’язання забезпечити військовополоненим умови, сприятливі для добробуту, такі як достатнє опалення, освітлення та відсутність вологості[38]. Зазначені умови не слід розглядати як вичерпні, оскільки існують інші фактори, які мають значення, такі як відповідна вентиляція та відповідні санітарні й екологічні стандарти, а також захист від несприятливих погодних умов, від паразитів і хвороб, що передаються переносниками, від небезпечних будівельних матеріалів, таких як азбест, і від небезпек бойових дій.
Що стосується опалення (або надмірного тепла) та вентиляції, досвід відвідування МКЧХ таборів військовополонених з часів Другої світової війни показав, що одні й ті самі приміщення можуть підходити для певних періодів року і не підходити для інших. Тому існує потреба у проведенні поточних оцінок та адаптації об’єктів до нових або змінюваних обставин, включаючи ті, які викликані сезонними змінами, такими як спека чи холод, вологість чи сухість, мусони, повені чи посуха. Так, за потреби слід забезпечити обігрівачі та вентилятори.
Доступ до природного світла вдень має вирішальне значення для підтримки фізичного та психічного здоров’я. Крім того, необхідно забезпечити достатнє освітлення між настанням темряви і вимкненням світла, щоб полонені могли максимально використовувати час на дозвілля, в тому числі для читання. Санітарні приміщення також повинні бути належним чином освітлені. У період відбою слід регулювати освітлення, щоб забезпечити умови, необхідні для сну.
МКЧХ зауважив, що під час конфліктів після Другої світової війни в деяких таборах, де перебувала велика кількість військовополонених, полонені самі контролювали освітлення, опалення чи охолодження в своїх спальних приміщеннях. Це дає їм змогу управляти своїми житловими умовами таким чином, щоб сприяти їхньому комфорту та здоров’ю.
Проте питання освітлення також виникає у зв’язку із запобіганням спробам втечі. В основному це стосується освітлення стін і огорож, наприклад, за допомогою прожекторів, встановлених у сторожових вежах. Держава, що тримає в полоні, має право вживати відповідних запобіжних заходів і освітлювати не лише стіни та паркани, а й зовнішню поверхню будівель, подвір’я тощо. Однак таке освітлення не повинно заважати відпочинку полонених[39].
Останнє речення статті 25(3) вимагає від держави, що тримає в полоні, вжиття всіх запобіжних протипожежних заходів для захисту військовополонених. Основні засоби пожежогасіння, такі як вогнегасники, ящики або мішки з піском, повинні бути завжди доступні. Інші заходи безпеки можуть включати встановлення пожежної та димової сигналізації та протипожежного обладнання; запобігання ризику виникнення пожежі в житлових спорудах та прилеглих територіях та забезпечення безпеки електроустановок; і впровадження плану евакуації[40]. Ці заходи є важливими, оскільки пожежа є однією з основних причин загибелі людей у місцях несвободи.
F. Пункт 4: Спальні приміщення для військовополонених-жінок
Стаття 25(4) вимагає надання жінкам окремих спальних приміщень. Вона була запроваджена в результаті досвіду у Другій світовій війні та посилює зобов’язання за статтею 14(2) щодо поводження з жінками[41]. Розділення приміщень має бути ефективним[42], тобто військовополонені-чоловіки не повинні мати доступу до спальних приміщень військовополонених-жінок, ані за їхньої згоди, ані без неї.
Цей пункт стосується лише спальних приміщень; житлові приміщення в цілому не обов’язково мають бути розділені[43]. Держава, що тримає в полоні, може передбачити повністю окремі приміщення для військовополонених-жінок, якщо вона вважатиме це за потрібне, а також для того, щоб легше виконувати інші вимоги Конвенції щодо жінок. Було б розумно, щоб держава, яка тримає в полоні, враховувала звички та звичаї збройних сил, до яких належать жінки, і у будь-якому випадку проконсультувалася з ними щодо необхідності або бажаності подальшого розділення. Крім того, у ситуаціях, коли кількість військовополонених-жінок є невеликою, необхідно подбати про те, щоб не ізолювати їх від інших полонених. За будь-яких обставин держава, що тримає в полоні, має керуватися загальнообов’язковими зобов’язаннями щодо забезпечення гуманного поводження та безпеки полонених, забезпечення умов проживання, які не завдають шкоди їхньому здоров’ю, а також враховувати їхні звички та звичаї.
У статті 29 також вимагається, щоб військовополонені-жінки у будь-яких таборах, в яких вони перебувають, були забезпечені окремими санітарними приміщеннями («зручностями»). Жінки-військовополонені повинні мати регулярний і безпечний доступ до окремих туалетів і душових кабін, а також достатні та відповідні засоби менструальної гігієни та інші базові гігієнічні засоби на безкоштовній основі[44]. У зв’язку з цим держава, що тримає в полоні, повинна враховувати різні наслідки, які можуть мати певні умови на жінок і чоловіків, наприклад, ненадання певних санітарно-гігієнічних засобів або відсутність функціонуючих санітарних приміщень[45].
Відповідно до частини другої статті 14(2), заходи, вжиті для дотримання пункту 4, не повинні призводити до применшення інших прав військовополонених-чоловіків або жінок[46]. Статті 97 і 108 про дисциплінарне стягнення та кримінальне покарання відповідно вимагають, щоб військовополонені-жінки, які зазнали такого покарання, перебували під безпосереднім наглядом жінок. Така сама логіка підказує, що в таборах, де розміщуються жінки, держава, що тримає в полоні, повинна забезпечити, щоб за ними могли наглядати жінки. Ця вимога міститься в Додатковому протоколі I та в міжнародному звичаєвому праві[47].
У випадку, якщо в таборах для військовополонених перебувають немовлята або зовсім маленькі діти (наприклад, якщо вони там народилися), вони повинні бути розміщені з батьками[48]. Ця вимога також є частиною міжнародного звичаєвого права[49]. Наскільки це можливо, таборам для військовополонених для батьків та їхніх дітей потрібно шукати альтернативи. Держава, що тримає в полоні, може, наприклад, розглянути можливість репатріації військовополонених з немовлятами або маленькими дітьми. Крім того, у випадку, якщо діти, тобто особи до 18 років, потрапляють у полон як військовополонені, вони повинні бути розміщені окремо від дорослих, за винятком випадків, коли сім’ї розміщуються разом[50]. У всіх рішеннях, що стосуються дітей, найкращі інтереси дитини повинні бути першочерговими[51].
Насамкінець, слід зазначити, що вимога щодо окремих спальних приміщень може також поширюватися на інші категорії осіб з особливими потребами або тих, хто стикається з особливими ризиками, якщо невиконання цього порушує зобов’язання щодо гуманного ставлення.
Ешліманн, Алан, «Захист затриманих осіб: Діяльність МКЧХ за ґратами», Міжнародний журнал Червоного Хреста, Том 87, № 857, березень 2005, сс. 83–122.
Бретоньєр, Моріс, Застосування Женевської конвенції до французьких полонених у Німеччині під час Другої світової війни (машинописна стаття), Париж, 1949.
Леві, Говард С., Військовополонені у міжнародному збройному конфлікті, International Law Studies, U.S. Naval War College, Том 59, 1978, сс. 124-126.
Майа, Кетрін, Колб, Роберт і Скалія, Демієн, Захист військовополонених у міжнародному гуманітарному праві, Bruylant, Брюссель, 2015.
Санна, Сільвія, «Поводження з військовополоненими», у Ендрю Клепхем, Паола Гаета та Марко Сассолі (ред.), Женевські конвенції 1949 року: Коментар, Oxford University Press, 2015, сс. 977-1011, на с
[1] Для додаткової інформації, див. коментар до статті 21, Розділ C.1.
[2] Для додаткової інформації про загальну заборону суворої ізоляції, див. там само, Розділ C.3.
[3] Женевська конвенція про військовополонених (1929), Стаття 10.
[4] Бретонньєр, с. 96.
[5] Див. Доповідь Конференції урядових експертів 1947 року, сс. 134–138.
[6] Див. там само, с. 134.
[7] Що стосується загального обговорення принципу асиміляції, див. Вступ, Розділ A.3.c.
[8] Це формулювання було збережено на 17-ій Міжнародній конференції Червоного Хреста у Стокгольмі у 1948 році, за винятком того, що «спосіб» було замінено на «звички»; див. Проєкти конвенцій, прийняті Стокгольмською конференцією 1948 року, с. 61.
[9] Короткий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, Oxford University Press, 2011, с. 1132. Див. також коментар до статті 13, Розділ C.2.
[10] Див. Дослідження МКЧХ про звичаєве міжнародне гуманітарне право (2005), Норма 118.
[11] Див. коментарі до статті 130, Розділ D.5, і до статті 13, Розділ C.2. Див. також рішення суду у справі Прліка, 2013, Том 3, пункти 59–67, 210–217 та 1144–1150.
[12] Термін «учбова частина» означає «місце, де готують новобранців або збирають війська»; Короткий Оксфордський словник англійської мови, 12-е видання, Oxford University Press, 2011, с. 385.
[13] Різні збройні сили використовують досвід радників з питань культури, що має вирішальне значення для розуміння людського та культурного середовища, в якому вони функціонують. Такі радники повинні бути в змозі надавати вказівки щодо звичаїв та приналежності відповідних військовополонених. Однак контексти, в яких відбуваються воєнні дії, часто охоплюють різноманітне коло населення та культур, і держава, що тримає в полоні, може бути змушеною управляти військовополоненими різної національної, етнічної, релігійної та іншої приналежності.
[14] Зверніть увагу на те, що відповідно до статті 22 військовополонені, які були інтерновані у місцевості, де клімат є шкідливим для їхнього здоров’я, повинні бути вивезені якомога швидше до місцевості з більш сприятливим кліматом.
[15] Що стосується загального обговорення захисту різних категорій полонених з особливими потребами, див. Вступ, Розділ A.3.b.
[16] Це може включати відвідування медичними працівниками, зокрема експертами з якості води та санітарії. Що стосується зобов’язання щодо забезпечення в таборах чистоти й умов, сприятливих для здоров’я, див. статтю 29(1), а що стосується зобов’язання щодо проведення регулярних медичних оглядів військовополонених, див. статтю 31. Перевірки та огляди, що проводяться відповідно до статей 29(1) і 31, допоможуть оцінити, чи дійсно житлові приміщення для полонених не є шкідливими для їхнього здоров’я, як це вимагає стаття 25.
[17] Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії, Військовополонені, Претензія Ефіопії, Часткове арбітражне рішення, 2003, пункт 87.
[18] Там само, пункт 88.
[19] Там само, пункт 90, та Військовополонені, Претензія Ефіопії, Часткове арбітражне рішення, 2003, пункт 90.
[20] Див. Проекти Конвенцій, подані на Стокгольмській конференції 1948 року, сс. 68–69.
[21] Там само, сс. 69–70. Принцип асиміляції щодо розміщення був прийнятим стандартом у статті 10 Конвенції 1929 року; див. пункт 2071 цього коментаря.
[22] Див. Вступ, пункт 36.
[23] Статті 97(2) та 103(3). Що стосується військовополонених, які відбувають покарання, див. коментар до статті 108(1), Розділ C.3. Гарантії, перелічені у статті 97, також сформульовані у Правилах 42–43 «Правил Мандели», що не мають обов’язкової сили (2015).
[24] Пікте (ред.), Коментар до Третьої Женевської конвенції, МКЧХ, 1960, сс. 193–194.
[25] Майа/Колб/Скалія, с. 263.
[26] Див. Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії, Військовополонені, Претензія Ефіопії, Часткове арбітражне рішення, 2003, пункт 95.
[27] Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії, Військовополонені, Претензія Ефіопії, Часткове арбітражне рішення, 2003, пункт 93.
[28] Там само, пункт 98.
[29] Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії, Військовополонені, Претензія Еритреї, Часткове арбітражне рішення, 2003, пункт 97. Що стосується табору Ембакала, Комісія встановила, що поєднання розміщення в «одній невеликій будівлі з гофрованих металевих листів… [з] дахом настільки низьким, що полонені не могли стояти прямо… [і де] [п]олонені, які страждали від діареї, були змушені спорожнюватися у переповнених приміщеннях» були явними та переконливими доказами та «свідчили про серйозні порушення … необхідних умов, пов’язаних зі здоров’ям»; Військовополонені, Претензія Ефіопії, пункт 93.
[30] Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії, Військовополонені, Претензія Ефіопії, Часткове арбітражне рішення, 2003, пункт 94.
[31] Що стосується цього провадження, див. статтю 38.
[32] Це контрастує з деякими міжнародними стандартами. Див., наприклад, Комітет Ради Європи із запобігання катуванням і нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню (КЗК), Житлова площа на одного ув’язненого у тюремних установах: Стандарти КЗК, Страсбург, 15 грудня 2015 року. Основна «практична норма» КЗК щодо мінімальної житлової площі, яку повинен мати кожен ув’язнений у камері, становить 6 квадратних метрів для одномісної камери та 4 квадратні метри на людину у багатомісній камері. Ці стандарти стосуються конкретно тюремних установ, а військовополонені, які не підлягають дисциплінарному чи судовому покаранню, не можуть триматися у камерах. Проте вони могли би надати вказівки щодо мінімальної площі, яку повинні мати спальні приміщення для військовополонених, якщо це дозволяється обставинами, на тій підставі, що з ними поводитимуться так само, як принаймні з ув’язненими у системі кримінального ув’язнення.
[33] Комісія з розгляду взаємних претензій Еритреї та Ефіопії, Військовополонені, Претензія Ефіопії, Часткове арбітражне рішення, 2003, пункти 93-94.
[34] Див., наприклад, МКЧХ, На шляху до гуманних в’язниць: Принциповий підхід до планування та проєктування в’язниць, МКЧХ, Женева, квітень 2018; Водопостачання, санітарія, гігієна та умови проживання у в’язницях, МКЧХ, Женева, лютий 2013; і Водопостачання, санітарія, гігієна та умови проживання у в’язницях: Додаткові настанови, МКЧХ, Женева, квітень 2012.
[35] Див. Вступ, пункт 114.
[36] Див. коментар до статті 9, Розділ C.4.b, зокрема, пункт 1357.
[37] Див. статті 26(5) та 29. Сполучене Королівство, Спільна доктрина про захоплених осіб, 2015, с. 2-6, пункт 211(d), де стверджується, що «[я]к мінімум умови [охорони здоров’я та гігієни] повинні відповідати тим самим стандартам, що і умови для збройних сил [Сполученого Королівства], які розміщені в тій самій місцевості».
[38] Вимоги, викладені у статті 25, відповідають міжнародним стандартам поводження з ув’язненими, як, наприклад, викладено у Правилі 13 «Правил Мандели», що не мають обов’язкової сили (2015): «Усі приміщення, надані для використання полоненими, і, зокрема, всі спальні приміщення повинні відповідати всім вимогам здоров’я, з урахуванням кліматичних умов і, зокрема, кубатури, мінімальної площі, освітлення, опалення та вентиляції».
[39] Ще одне питання, пов’язане із заходами безпеки та контролю, прийнятими державою, що тримає в полоні, стосується використання систем прихованого відеоспостереження. Що стосується обговорення цього питання, див. коментар до статті 14, пункти 1675-1677.
[40] Див., наприклад, МКЧХ, На шляху до гуманних в’язниць: Принциповий підхід до планування та проєктування в’язниць, МКЧХ, Женева, квітень 2018; Водопостачання, санітарія, гігієна та умови проживання у в’язницях, МКЧХ, Женева, лютий 2013; і Водопостачання, санітарія, гігієна та умови проживання у в’язницях: Додаткові настанови, МКЧХ, Женева, квітень 2012, с. 34.
[41] Див. коментар до статті 14, Розділ D.
[42] Майа/Колб/Скалія, с. 264.
[43] Для порівняння див. статтю 108(2), яка вимагає, щоб військовополонені-жінки розміщувались в окремих «житлових приміщеннях». Див. також статтю 75(5) Додаткового протоколу I та Норму 119 Дослідження МКЧХ 2005 року зі звичаєвого міжнародного гуманітарного права, в яких йдеться про окремі «житлові приміщення» для жінок.
[44] Див. коментар до статті 29, Розділ D (зокрема, пункт 2206), і Розділ E (зокрема, пункти 2215 та 2223–2224).
[45] Там само.
[46] Див. коментар до статті 14, Розділ D.
[47] Див. Додатковий протокол І, стаття 75(5), і Дослідження МКЧХ про звичаєве міжнародне гуманітарне право (2005), Норма 119. Норми поводження з військовополоненими-жінками 2011 року також заслуговують на згадку як вказівки із забезпечення врахування безпеки, здоров’я та соціальних проблем військовополонених-жінок.
[48] Див. також статті 75(5) та 77(4) Додаткового протоколу I, а також коментар до статті 16, пункт 1755. Що стосується додаткових настанов, див. також «Правила Мандели», що не мають обов’язкової сили (2015), Правила 28 і 29.
[49] Див. Дослідження МКЧХ про звичаєве міжнародне гуманітарне право (2005), Норми 119, 120 та 135.
[50] Див. Додатковий протокол І, стаття 77(4), і Дослідження МКЧХ про звичаєве міжнародне гуманітарне право (2005), Норми 120 та 135. Див. також Конвенцію про права дитини (1989), стаття 37(c), яка вимагає, щоб діти, позбавлені свободи, утримувалися окремо від дорослих, «якщо в інтересах дитини не вважається доцільним цього не робити», а також «Правила Мандели», що не мають обов’язкової сили (2015), Правило 11.
[51] Див. Конвенцію про права дитини (1989), стаття 3. Додаткові вказівки щодо поводження з дітьми, позбавленими свободи, див. у Правилах ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавлених свободи (1990).