«У нас з молодшим братом різниця майже 4 роки. Вже з дитинства він боровся за справедливість, був відповідальним не на свій вік та дуже розумним. Постійно шукав себе та, як і більшість дітей, спочатку хотів бути пожежником. Коли я підлітком поверталася від друзів додому після 11 вечора, він кликав і шукав мене, щоб мама не насварила, бо вже було пізно. Життя так несправедливо склалося, що через понад 20 років я шукаю його і всім серцем вірю, що він живий».

Ми познайомилися з Оксаною в місті Кременчуці Полтавської області на одній із зустрічей з родинами зниклих безвісти та полонених. Уже більше як рік вона шукає свого брата, який зник через міжнародний збройний конфлікт. 14 місяців у родини немає жодних новин про нього. 426 днів вони живуть в іншій реальності та кожен із цих днів болить через невідомість. Попри цей біль, вони чекають на його повернення.

З Оксаною ми говоримо прямо на її роботі. Графік дівчини щільно розписаний заняттями у місцевому освітньому центрі. Тут вона – викладачка англійської мови, працює з дітьми та дорослими, пише навчальні плани, займається саморозвитком та завантажує себе робочими обов’язками, щоб вдома хоча б на певний час не картати душу найбільшою втратою у її житті. Щоб залишатися сильною, як того завжди хотів її брат, навіть доки він не поруч.

«Все наше дитинство пройшло разом. У нас було багато шоколадок Kinder Surprise. Ми збирали цілі серії іграшок. Брат завжди з’їдав свою шоколадку повністю, я – лише одну половинку, а іншу клала до холодильника, на потім. А коли він через деякий час відкривав холодильник і бачив половинку Kinder, то питав мене: «Оксан, ти ж не хочеш?» Я відповідала, що ні. Так я постійно ділилася з ним.

Є такі люди, коли вони лише поруч, нам вже від того добре. Такий мій брат. Я можу просто на нього дивитися – і мені спокійно, навіть якщо ми мовчимо в цей момент. Я зараз, бачите, не плачу. Я плачу за закритими дверима, щоб ніхто не бачив, але сльози стали іншими, бо вони не від образи, не через невдачу. Знаєте, як це – кричати мовчки? Все стискається на фізичному рівні».

Від початку конфлікту брат Оксани постійно надсилав коротке повідомлення – «+». Це означало, що з ним все добре, що він живий. Іноді він попереджав, що з ним не буде зв’язку певний час. Тоді тижні тривали цілу вічність для родини. Навіть перебуваючи на лінії зіткнення, він завжди турбувався про рідних, де б вони не були. За його настановою на початку збройного конфлікту Оксана з родиною виїхала з Київщини, де тоді проживала, щоб переїхати до безпечнішого місця. Потім стався квітень 2022 року, коли родина отримала звістку, що хлопець зник безвісти.

«Мама просто падала на підлогу і плакала. Це все бачив мій син, якому тоді було лише 5 років. Тато плакав у трубку і казав: «Ще є надія». А я не вірила, що він зник. У мене не було відчуття, що це все. Я і зараз не хочу робити крок у цю реальність, але нам дуже складно, майже немає інформації. Ми робимо все, що можемо. І молимося. Кожен день.

Після того, як це сталося, моя мама не хотіла стригти волосся чи фарбувати його, тобто робити те, що раніше було звичним для неї. І я їй сказала: «Мій брат ніколи це не схвалив би й не схвалить». Ми дуже боремося, щоб зберегти в собі людину, тому що він скоро повернеться. Мама не носить траур, вона не ходить по вулицях заплакана. Але, повірте, вона плаче кожен день. І я це чую. У неї стали очі сиві, розумієте?

Нас ще тримає, що є мій син. Вона весь час намагається проводити з ним. Сьогодні він запитав:

–         Бабусю, а люди живуть до 100 років?

–         Так, живуть. Ти хочеш, щоб бабуся жила до ста років?

–         Я хочу, щоб ти дуже довго жила».

Часом я думаю, що ми грішні дорослі, а ця маленька дитина розуміє більше, ніж ми. Нам навіть іноді кажуть, що мій син схожий на брата. Вони однаково сміливі».

Знехтує своїми потребами, бажаннями, але обов’язково допоможе іншим та ніколи не лишиться осторонь. Так Оксана характеризує брата. Окрім сестри, на нього чекає дружина, батьки, племінник, якому іноді навіть сниться повернення дядька додому.

Дівчина розповідає про одну зі спільних із братом мрій: ще один раз стрибнути з парашутом разом влітку. На її обличчі з’являється посмішка, коли вона згадує про перший у своєму житті стрибок навесні два роки тому. Саме брат запропонував це зробити. І Оксана погодилася, адже це була рідкісна можливість побачити його, обійняти, поговорити.

«Склалися докупи всі пазли: приїхала моя мама, вона залишилася з сином, ми з чоловіком були в кіно, зателефонував брат і запитав: «Стрибаємо з парашутом завтра?» Я не могла відмовити йому. Ми піднялися на висоту 4200 метрів. Брат бачив, що я боялася, дивився і посміхався. Але показував, що треба дихати. Вільне падіння тривало 40 секунд. Коли розкрився в небі парашут, я побачила веселку. Виявляється, вона кругла. Це було дуже красиво. Але в нас є домовленість – повторити цей стрибок ще влітку. І так буде, я вірю».

Оксана та її родина продовжують шукати будь-яку інформацію про брата, звертатися у всі можливі структури та уявляти їхню зустріч вдома, коли він повернеться. У їхньому лексиконі не існує фрази «ЯКЩО він повернеться». Вони тимчасово навчилися жити в очікуванні, боротися з невідомістю, заміщати біль роботою та підтримувати одне одного, як ніколи раніше. В їхній історії ще залишається чимало нездійснених мрій, родинних вечорів, спільних днів народження, нових подорожей та міцних обіймів. Найголовніше у цьому – не втратити віру і залишитися собою.

«Тільки б він повернувся. Ми з усім впораємося. Я розумію, що нам треба навчитися поводитися з людиною, яка була в полоні. Я навіть не можу змусити свій артикуляційний апарат сказати: «Я розумію тебе». Ні, ми нічого не розуміємо. Ми боїмося зашкодити. Але ми не можемо не любити безмежно і не чекати. У нас є надія, і тому ми живемо».