Тетяна Левіна з невпевненою посмішкою стоїть перед старим будинком, який довгий час був незаселений. Її подорож від постраждалої від конфлікту Горлівки до далекого села Широке Одеської області тривала 5 років. Років втрат, відчаю й негараздів.

З початком бойових дій на сході України в 2014 році життя Тетяни назавжди змінилася. Одного ранку її чоловік Олександр пішов з дому в надії знайти нову роботу й пообіцявши повернутися ввечері. З тих часів його ніхто не бачив. Згодом старша дочка разом з дітьми загинули під час обстрілу. Тетяна каже про це з такою жорсткістю в голосі, що стає зрозумілим, що ця рана в її душі ніколи не загоїться. Саме тоді мати Тетяни наказала їй забрати синів і виїхати з Горлівки – неначе відчувала, що на них чекає. Незабаром після їхнього від’їзду під час чергового обстрілу мати Тетяни загинула, а саму квартиру було сильно пошкоджено. Тепер їм немає куди й до кого вертатися.

Anastasia Marchuk/ICRC

Переїжджаючи з одного регіону в інший, невелика сім’я винаймала скромні будиночки. Тетяна згадує, що тільки-но вони робили косметичний ремонт й створювали в будинку затишок, як господарі просили їх забиратися геть. Така історія повторювалася чотири рази, аж поки Тетяна, Роман і Руслан знайшли притулок в колективному центрі «Маяк» в Одеської області, де пропонували житло внутрішньо переміщеним особам з Донбасу. Життя там було досить комфортним, хоча й не без недоліків, які невідворотно виникають під час вимушеного співіснування людей різного походження, досвіду та амбіцій. Тож родина ніколи не припиняла мріяти про власний дім.

Як сім’я, член якої зник безвісти в результаті конфлікту, вони отримували фінансову допомогу від МКЧХ – скромну щомісячну плату, яка допомагала їм жити гідно. А ще допомогу професійного психолога МКЧХ. Пізніше Тетяна також отримала міні-грант на придбання корови і почала продавати молочні продукти.

Проте страх знову стати вигнанцем не давав маленькій родині спати ночами. Роман, якому 16 років, шукав в Інтернеті втілення своєї надії, сподіваючись на диво, і раптом побачив оголошення: дехто шукав сім’ю вимушених переселенців з Донбасу, яким потрібен новий будинок і які будуть дбати про старий у досить поганому стані, що належить його покійним батькам. Через кілька днів вони вже були в селі Широке. Господар сказав, що з радістю віддасть їм будинок, але також намагався відрадити Тетяну від цієї ідеї – у такому жалюгідному стані перебував дім. Але Тетяна не злякалася. «Я б взяла будь-що, аби тільки дати моїм хлопчикам відчуття дому. Ми так втомилися відчувати себе нікому непотрібними», – пояснює вона.

Anastasia Marchuk/ICRC

Натисніть на зменшені зображення, щоб переглянути їх у повному розмірі

Тепер всі троє живуть в крихітній кімнаті, єдиній, в якій є легкий відтінок затишку. Родині потрібно поквапитися з ремонтом – зима не за горами, а найняти когось допомогти немає коштів. Роман вчиться робити електромонтажні роботи, продивляючись відео в Інтернеті, його молодший брат Руслан, якому 13 років, допомагає сусідам з дрібницями за харчі або невеликі гроші. «Я хочу, щоб він повернувся до школи, але Руслан каже, що хоче заробляти гроші, а не забирати їх у сім’ї, – каже Тетяна. – Шкільна форма та канцелярські товари коштують дорого. А тут люди добре до нас ставляться, може, й допоможуть». Тетяна відчуває себе винною, що її старший син кинув навчання.

А ще вона мріє наступного року запросити всю команду МКЧХ до свого нового будинку й відсвяткувати разом свій день народження. «МКЧХ дав мені більше, ніж просто гроші: він дав відчуття, що комусь небайдуже до тебе, ніби в тебе з’явився друг, – ділится думками Тетяна. – Я навіть не бачила деяких ваших працівників, з якими розмовляла особисто, наприклад психолога. Але ці щотижневі її дзвінки дали мені сил чекати і впевненість, що я впораюсь».
Незважаючи на всі випробування і втрати, жінка посміхається, оглядаючи свій новий будинок. Там, де інші бачать руїни, вона бачить надію.