Віктор та його дружина з села Лобачеве Луганської області не бачили своїх дітей та онуків уже понад півроку. Замість короткої дороги в сусіднє село їм доводиться долати понад 100 кілометрів, щоб зустрітися. Вони навіть можуть побачити будинки своїх дітей, а діти бачать їхню оселю зі свого подвір’я, але прийти одні до одних у гості вони не можуть. На межі їхніх сіл проходить лінія зіткнення. Щоб зустрітися, вони повинні перетинати її аж у Станиці Луганській, долаючи виснажливий і довгий шлях та витрачаючи чималі гроші на дорогу.

Їхній сум весною скрашують зелені барви дерев та гусенята, які навесні з’являються на світ. Літо наповнене клопотами по господарству. Проте зима стає для них пусткою, приносить пригнічення та холод.

«Одного разу пізньою осінню нам подзвонила дочка і сказала: ми бачимо, як з вашого комина йде дим, тому знаємо, що ви в порядку, що вже почали опалювати», – ділиться Віктор. Він отримав піч від Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) як гуманітарну допомогу найбільш вразливим людям у регіоні. «Ця піч не лише допомагає нам зігрітися. Вона зберігає тепло наших душ, допомагаючи нам підтримувати зв’язок із близькими. Ми так сумуємо за ними! Спасибі, що в небі над нашою хатою висить цей дим, який передає звісточку», – з гіркою посмішкою від болю розлуки розповідає Віктор.

Збройний конфлікт, що триває вже понад п’ять років, позбавляє мешканців населених пунктів уздовж контактної лінії багатьох можливостей. «Від села до лінії зіткнення – рукою подати. Після початку конфлікту майже вся молодь виїхала. А люди мого віку, які тут залишилися, стали заручниками ситуації: ми ще не пенсіонери, але роботи у нас немає», – додає Віктор. Жителі села покладаються в основному на власний урожай і живність, а також на гуманітарну допомогу.

Olena Loshakova/ICRC

МКЧХ допомагає в таких селах грантами на тваринництво, роздає теплиці, щоб люди могли вирощувати власну продукцію та забезпечувати себе їжею. Завдяки цій діяльності частково можна компенсувати їхні втрати через руйнування місцевої інфраструктури та уникнути нестачі харчів.

Серед громади села Віктор – єдина людина, хто вирощує овочі на продаж. І робота ця непроста: «Єдина дорога до ринку в дуже поганому стані. Транспортні та інші витрати надто високі в порівнянні з ціною, за якою ми продаємо овочі гуртовим покупцям. Минулого року наш дохід був настільки жалюгідним, що не вистачило грошей навіть на насіння на весну та нове покриття для теплиці», – пояснює Віктор.

Попри всі труднощі Віктор продовжує працювати на землі та навіть складає плани на майбутнє: «Нещодавно я отримав грант від МКЧХ та купив сотню гусей. Навесні я висадив овочі їм на корм, знайшов пасовище і побудував сарай. Землі мені вистачає. Мої сусіди виїхали, тож я обробляю і їхню ділянку».

Збройні сутички позбавили Віктора можливості займатися улюбленою справою. Чоловік захоплюється різьбою по дереву та виготовленням виробів із металу. Та ніщо не замінить йому риболовлі. До початку бойових дій він часто ловив рибу. Саморобний катамаран, на якому Віктор із друзями часто сплавлявся по річці до 2014 року, заріс травою. Він сподівається, що настане день, коли він знову вийде на рибалку на річку Сіверський Донець та спіймає велику рибу. Але до завершення конфлікту ці мрії навряд чи здійсняться.

Olena Loshakova/ICRC

Конфлікт забрав у Віктора дуже багато – можливість бачитися з дітьми та онуками, коли хочеться, можливість працювати та проводити дозвілля на улюбленій річці. Тож завершення бойових дій залишається його найбільшою мрією. Тим часом у його саду нерухомо стоїть карусель, яку Віктор змайстрував для своїх онуків. У літній кухні відведено куточок для іграшок. Готово все, щоб прийняти найдорожчих серцю і найбільш очікуваних гостей.