Коли у жовтні 2014 року Олена Дорофеєва з сім’єю покинула місто Брянка на Луганщині, вона вважала, що повернеться додому за кілька місяців. Повернеться туди, де залишилися дві квартири, будинок і, хоча й невеликий, але стабільний бізнес. Але ці «кілька місяців» затягнулися до сьогодні.

Удари долі почали сипатись на голову Дорофєєвих тільки-но вони поселилися (завдяки волонтерам) в одному з санаторіїв у Київській області. Чоловікові Олени, заслуженому шахтарю, поставили страшний діагноз – рак. Довелося орендувати невеликий будинок у віддаленому куточку Одеської області, навколо якого вони висадили дерева. Почали вирощувати поросят і навіть будувати плани на літо, але всі вони пішли шкереберть через інше лихо: у травні 2016 року помирає від пневмонії старший син Олени. Батько пережив його лише на кілька місяців. Дві трагедії, які вдарили одна за одною, стали важким тягарем для Олениного молодшого сина і призвели до його госпіталізації в психіатричну клініку. «Він перестав упізнавати мене та мою маму», – зі сльозами на очах пригадує жінка.

Oleksandr Gimanov/for ICRC

Так почалася друга частина історії її вигнання – з хворим сином і старенькою матір’ю. Вони приєдналися до 15 інших родин внутрішньо переміщених осіб й оселились у покинутій школі-інтернаті в передмісті Одеси. За словами Олени, у кімнаті, яку вони зайняли, не було нічого, крім сміття. І смерділо щурами. Інакше, аніж жалюгідним, це місце назвати було не можна. Проте після того спустошення, через яке цій сім’ї довелося пройти, саме тут вони відчули себе частиною спільноти, а не самотніми людьми. Тож вирішили залишитися.

Вони живуть тут уже понад два роки. За цей час сім’я змогла поступово перетворити свою кімнату на приємне та затишне місце. Частину меблів їм подарували волонтери, деякі знайшли просто на вулиці. Олена, наче справжня майстриня, зуміла створити із цих, здавалося б, зовсім несумісних елементів інтер’єру справжню домашню атмосферу. Великі кімнатні рослини, які подолали разом із сім’єю майже тисячу кілометрів, що відділяють їх тепер від Брянки, стали чудовою прикрасою їхньої нової домівки.

Oleksandr Gimanov/for ICRC

З величезним бажанням працювати Олена та її 80-річна мати висадили невелику грядку, на якій вирощують огірки, картоплю і навіть гриби. Для них робота на землі – це і подолання стресу, і матеріальна підтримка сім’ї, адже інших доходів, окрім соціальних виплат, вони не отримують. Завдяки солінням, які заготовили жінки, вони перезимували останню зиму.

Олена вже перестала мріяти про повернення додому. Зараз вона сподівається тільки на те, що нещастя, які на неї посипалися одне за одним, нарешті припиняться, а її сім’я зможе залишатися тут – у їхній новій оселі.