Доктор Музаміл Ніссар – співробітник відділу МКЧХ з питань охорони здоров’я у Сєвєродонецьку. Коли на його Батьківщині в штаті Джамму та Кашмір почався конфлікт, йому було лише п’ять років. Ставши свідком страждань, які конфлікти приносять мирному населенню, Музаміл вирішив стати лікарем. Лише за кілька років до початку конфлікту в Україні він закінчив аспірантуру в Луганському державному медичному університеті. Щойно почавши працювати, доктор Музаміл Ніссар знову опинився в епіцентрі конфлікту, наче в дитинстві. Однак Музаміл не покинув роботу, і зараз триває уже п’ятий рік його гуманітарної діяльності.

Ми поговорили з ним про те, що він відчуває після прийнятого рішення залишитися і допомагати людям.

– Що відіграло вирішальну роль, коли Ви обрали залишитися в Луганську та призвичаїтися до життя і роботи в зоні конфлікту?

Я виріс там, де майже 32 роки триває конфлікт. Ще дитиною я побачив, скільки страждань приносять конфлікти, позбавляючи людей доступу навіть до найпростіших речей. Я також був свідком того, як місцеві та міжнародні представники гуманітарних організацій підтримували людей на моїй Батьківщині. Це спонукало мене залишитися на Донбасі після спалаху конфлікту.

Я пам’ятаю, як ми з друзями обговорювали, що робити далі. Лише кілька моїх близьких друзів вирішили залишитися, бо тоді були важкі часи. Але ми намагалися підтримувати один одного, допомагали літнім людям з домашніми справами. Ми приносили їм воду та інші важливі речі, наприклад, ліки, адже ні в кого з них не було грошей. Я теж був бідний як церковна миша, але вирішив залишитися і спробувати допомогти, чим зможу. Я тішився від думки, що роблю щось хороше.

Martyn Aim/ICRC

– Що найскладніше у Вашій роботі?

Насправді важко визнавати, що іноді неможливо допомогти кожному, і нелегко пояснити це тому, хто потребує допомоги. Наприклад, ми отримуємо прохання про допомогу від хворих на рак людей, але не можемо підтримати кожного з них. Проте ми надаємо допомогу всім лікарням на нашій території, а також обласній онкологічній лікарні, і ми знаємо, що це приносить користь багатьом.

Крім того, ми працюємо уздовж лінії зіткнення в небезпечній зоні – інколи тут трапляються трагедії, і це повертає мої дитячі спогади. Наприклад, відвідуючи один із населених пунктів біля пошкодженого мосту в Станиці Луганській, де МКЧХ підтримує роботу пункту першої допомоги і пункту обігріву, я пригадую свої шкільні роки, коли міст біля мого будинку спалили. Ним пролягав єдиний шлях до моєї школи. Місцевим жителям якимось чином вдалося побудувати вузенький пішохідний міст. І я пам’ятаю ту річку, яку можна було перетнути, стрибаючи з однієї бетонної опори на іншу, водночас тримаючись за батькову руку. Щодня доводилося долати таким чином сотні метрів. Інколи цей спогад змушує мене думати, що життя повне небезпек, як і та річка. Ти ризикуєш впасти, допомагаючи іншим, проте ти рухаєшся вперед, ти живеш…»

– Що було найбільшою винагородою у Вашій роботі?

Найприємніша та найрадісніша частина роботи – це коли я бачу посмішки на обличчях отримувачів нашої допомоги й чую теплі слова вітання і прощання, коли нас спокійно запрошують приїжджати ще. Іноді ми обіймаємо людей або щиро потискаємо їхні руки, що тремтять від страху, який неможливо забути. Здатність подарувати їм надію – це найцінніша в світі нагорода. Недарма кажуть, що надія – це нитка для полотна життя.

Olena Loshakova/ICRC

– Ваша сім’я прийняла Ваш вибір?

До конфлікту на Донбасі справи йшли добре, і моя сім’я дуже раділа, коли я там оселився. Після початку конфлікту я їм спочатку нічого не сказав. Але дуже скоро міжнародні ЗМІ розповіли про конфлікт, і мені зателефонували мої батьки, які тремтячим голосом просили мене повернутися додому. У нас із батьком була довга розмова. Я сказав йому, що маю тут завдання: спробувати допомогти людям, які цього потребують. Він мене зрозумів і прийняв мій вибір стати частиною гуманітарної спільноти.

Рік тому я одружився. Я пояснив дружині, яка теж походить із моєї країни, що був, є і залишатимусь представником гуманітарної організації. Оскільки вона також виросла в зоні конфлікту, їй було легко зрозуміти величезні потреби людей під час конфлікту. Мені сподобалися її слова: «Якщо кожен залишиться вдома, в гуманітарних організаціях ніхто не працюватиме. Тому якщо не ти, то хто?»

Колись я хочу повернутися додому і продовжити там свою гуманітарну діяльність, щоб допомогти якомога більшій кількості людей, але зараз  я потрібен тут.

– Нещодавно у Вас народився син. Це якось змінило Ваше ставлення до роботи?

Після народження сина я почав сприймати все по-іншому. Для мене це нова відповідальність і нова роль. У той же час це додало мені мотивації.

Я працював у гарячих точках і потрапляв під обстріли, але до тих пір, поки там живуть люди, які потребують допомоги, я робитиму все можливе, щоб допомагати їм.

 

*Дати кістку собаці – це не благодійність.

Благодійність – це поділитися кісткою із собакою, коли ти сам голодний як собака.