Софія Резник – психолог Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Вона перша серед українських фахівців, хто приєднався до команди нашої гуманітарної місії. Зараз за її плечима майже трирічний досвід психологічної та психосоціальної підтримки людей, яким довелося пережити втрати, травми та інші пов’язані з конфліктом стреси. 

Софіє, що привело Вас до психології, і чому серед усіх видів цієї роботи Ви обрали допомогу людям на лінії зіткнення?

11 вересня 2001 року я побачила репортаж про підрив веж-близнюків. Це було для мене потрясінням. Тоді я уявила, скільки загинуло людей, і що відчувають їхні близькі. Я почала запитувати себе, а чи можна зарадити людині, яка опинилася в подібній ситуації? Якщо можна, то як? Як підтримати, що сказати? Пошуки відповіді привели мене до професійного вивчення психології, зокрема психології переживання надзвичайних ситуацій, таких як військові конфлікти і катастрофи. Тому робота в МКЧХ в зоні конфлікту – це моя стовідсоткова самореалізація. Мабуть, це саме та практика, яка дає найбільше професійних знань. Для мене вона почалася з виїздів у віддалені села на лінії зіткнення разом з волонтерами Товариства Червоного Хреста України. З моменту, коли я глянула в очі людині, яка пережила обстріли, втрати, коли почула, що і як вона пережила, як їй вдалося впоратися з цим або навпаки, не вдалося… Із серпня 2016 року ми спільно ведемо психологічне консультування, що включає бесіди з людьми, вираз співчуття, співпереживання тощо. І це саме те, чого я, ще будучи школяркою, захотіла для себе в житті – мати можливість допомогти і розрадити, підтримати і надихнути.

Olena Loshakova/ICRC

А яким був перший проект у МКЧХ?

Мій перший проект «Допомога тим, хто допомагає» був спрямований на підтримку і навчання фахівців, які у своїй роботі стикаються з великою кількістю людей і допомагають їм. Це вчителі, лікарі, соціальні працівники, волонтери.

Перше завдання цього проекту – навчити людину розпізнавати ознаки стресу як у себе, так і у тих, з ким вона взаємодіє. Наприклад, у школах ми ознайомлювали вчителів із методиками роботи з учнями, адже дитяча психіка найуразливіша, однак, не вміючи вчасно побачити ознаки стресу, можна не помітити, що дитина страждає. Програма триває і нині.

Як люди ставляться до вашої роботи? Чи легко вдається встановити професійний контакт з тими, хто пережив обстріли або загибель близької людини?

Ми часто зустрічаємося з людьми, які пережили поранення, втратили близьку людину, житло, були змушені переселитися, почати життя спочатку. Але це їх не зламало. Вони зовні виглядають сильними, впевненими в собі, відповідають, що не потребують психологічної підтримки. Але коли починаєш з ними говорити, питати про їхні переживання, вони починають плакати – так знаходять вихід приховані, затиснуті всередині силою волі емоції. І тоді люди погоджуються на участь у програмах, адже самі для себе усвідомлюють, що біль не минув, і з цим треба працювати. Для мене це завжди надія на те, що людина буде в змозі подолати наслідки важких подій і відновить те, що в психології прийнято називати внутрішнім ресурсом.

Ще одна перешкода – стигма по відношенню до людей, які отримують психологічну допомогу. Вона досі панує в нашому суспільстві. Як наслідок, багато хто соромиться звертатися за цим видом допомоги, вважають, що консультація потрібна тільки тим, хто має патології, побоюються глузувань з боку сусідів і односельців.

Тому в нашому проекті з населенням контактують саме волонтери Товариства Червоного Хреста України, які не є професійними психологами, але пройшли спеціальну підготовку як консультанти з надання допомоги. Ми проводимо тренінги і консультації для них, спостерігаємо і оцінюємо їхню роботу, спільно опрацьовуємо кожен випадок. Тому допомога, яка надається людині, професійна, і в той же час набагато легше налагоджується контакт.

Olena Loshakova/ICRC

Чи може людина, яка продовжує жити під обстрілами, без води, світла, друзів, рідних, зв’язку зі світом, повернути контроль над своїм життям?

Найперше, що ми пояснюємо: ми не здатні зупинити конфлікт. Але здатні вплинути на рівень переживань, викликаний його наслідками. Тому ми нагадуємо про те, як важливо аналізувати ситуацію, розробляти конкретний план дій на випадок екстрених випадків, щоб людина убезпечила себе настільки, наскільки може. Одночасно знайомимо їх з релаксаційним методиками і дихальними техніками, навчаємо технікам самодопомоги, щоб людина була здатна впоратися самотужки, коли поруч не буде психолога або консультанта.

Найважча категорія – сім’ї осіб, зниклих безвісти. Їхня ситуація не схожа на інші, тому що вони продовжують жити між двох світів: у першому їхній близький живий, а в другому – вона або він помер. Цей стан можна описати як очікування, помножене на невідомість.

Ми допомагаємо людям відновити свої так звані «внутрішні ресурси». За допомогою консультанта людина знаходить або створює власні стратегії подолання стресу. Для нас це найвища винагорода.