Промова пана Петера Маурера

Президента Міжнародного Комітету Червоного Хреста

 

Всесвітній гуманітарний саміт                                                                              

 

Ніхто не забутий: вклад до вирішення проблеми вимушеного переселення

23 травня 2016 року, Стамбул, Туреччина

 

Високоповажності!

Пані та панове!

Ми почули різні цифри, дилеми, занепокоєння і наміри.

Дозвольте мені розповісти вам про інший бік проблеми. Кілька тижнів тому я відвідав ряд селищ на півночі Афганістану. Уявіть собі темно-зелені та коричневі гори, відчуття ізольованості, схоже на те, коли ви протягом декількох годин їдете автомобілем і не зустрічаєте ані душі. Сільська місцевість, яку не перерізають лінії електропередачі, жодного міста і, звичайно, ніякого 4G-зв’язку.

В одному з віддалених селищ я поспілкувався зі старійшинами, які розповіли мені про свої страхи: про те, що в їхнє селище може повернутися війна, що можуть постраждати їхні сім’ї. Вони розповіли про свої проблеми: про відсутність робочих місць для дорослих та шкіл для дітей. Вони розповіли мені, як великі сім’ї збираються разом і вирішують, хто з них і куди саме поїде за кордон, щоб заробити гроші для всієї родини. Економічні негаразди є одним з багатьох непрямих наслідків війни.

Днем раніше в Джелалабаді я зустрівся з людьми, які через військові дії та небезпеку змушені вже понад двадцять років постійно переселятися в різні куточки Афганістану. Двадцять років. Але ці люди не зречуться землі, яку називають своїм домом.

Реальність полягає в тому, що ніхто не полишає свій будинок, свою сім’ю, все своє життя знічев’я. Люди тікають з певної причини, і допоки ця причина існує, вони продовжуватимуть тікати.

Саме тому МКЧХ працює всередині країн, які перебувають у стані війни. Тому що доки є найнеобхідніші для гідного життя речі – лікарні, школи, робочі місця, продукти харчування, питна вода, дах над головою – більшість людей вважають за краще залишатися у місці, яке вважають своїм домом.

Саме тому скорочення допомоги країнам походження переселених осіб заради фінансування центрів прийому біженців у країнах призначення не вирішить проблеми. Чим менше ми допомагатимемо в зонах конфлікту, тим більше людей приїздитимуть звідти.

Ось чому агресивна риторика не відмовить людей від перетину кордонів, хоча біженці становлять меншість серед всіх вимушено переселених осіб. Всі ми знаємо, що переважна більшість людей шукають безпеки у своїх країнах.

Не повинно бути протиборств між вразливим становищем людей та їх правами, коли може складатися хибне враження, що саме статус має вирішальне значення під час пошуку гідного життя.

Утримання людей в таборах теж не є вирішенням проблеми. Ми повинні забезпечити їм здатність та можливість якомога швидше налагодити нормальне життя. Держави мають виконувати свої правові зобов’язання і надавати ресурси для задоволення існуючих нагальних потреб. Уряди повинні співпрацювати з бізнесом, щоб дати біженцям і місцевим жителям освіту, роботу та безпечні умови життя. Таким чином ми перетворимо проблеми на можливості для окремих людей, спільнот і держав.

Вимушене переселення – це сором. Суворіше дотримання міжнародного гуманітарного права і права біженців, зокрема, Женевських конвенцій та Кампальскої конвенції, полегшить тяжке становище тих, хто постраждав найбільше.

Дотримання норм міжнародного гуманітарного права, надання допомоги людям у місцях їх перебування та відповідно до їхніх потреб, захист тих, хто рятується втечею, і прагматичні рішення для тих, хто облаштувався в інших місцях – це ті методи, якими нам слід вирішувати проблему вимушеного переселення.

Хоча, якщо поглянути глибше, реальний успіх зусиль залежатиме від здатності впоратися з основними факторами розвитку конфліктів і, зрештою, досягнути миру.

Дякую за увагу.