«Ми навіть не можемо піти на кладовище відвідати могилу батька», – ділиться із нами Лариса, волонтер, яка разом із Українським Червоним Хрестом допомогла нам організувати роздачу продуктів в селі Катеринівка Луганської області 24 липня 2014 року. Село знаходиться на лінії фронту, тому можливість переміщення людей та доступу сюди гуманітарної допомоги вкрай ускладнена й обмежена. Асортимент продуктів в єдиній крамниці дуже бідний, м`ясо сюди привозять рідко, ціни дуже високі, мещканці ледь спроможні забезпечити собі необхідний для виживання запас продуктів. Хліб із районного центру – Попасної – завозять раз на два дні, і його не завжди вистачає. У селі немає навіть аптеки. «Аби виїхати із села за найнеобхіднішим – ліками, продуктами, пенсіями, доводиться гуртом збирати гроші, шукати транспорт, збирати список продуктів та відправляти когось до Лисичанська. Така поїздка коштує 500 грн, тому для родини пенсіонерів, які тут переважають, вона не по кишені».

На допомогу выд МКЧХ дуже чекали 274 мешканці, які становлять майже все населення, яке залишилось у Катеринывці. Із квітня сюди не доставляли ніякої допомоги. Роздача допомоги відбувалась у сільському клубі, і люди все підходили із візочками, велосипедами, більш молоді приїжджали на мопедах, завантажували їх отриманими коробками та допомагали розвести сусідам. Оскільки село видовжене на 7 км, деяким довелося подолати чималий і небезпечний через міни шлях уздовж поля до клубу пішки, серед них – пані Наталя, поважного віку місцева мешканка. «Я дуже переживала, що мені не вистачить, тому й пришла раніше», – жаліється вона, – «я все життя прожила у Катеринивці, і досі не можу змиритися з тим, що моя хата пошкоджена снарядом, а город і поле не можна обробляти через небезпеку наразитися на міну…».

Черга помалу зникає, але на зворотньому шляху ми зустрічаємо кілька машин, які призупиняються аби привітати нас та подякувати – це селяни, повертаючись з роботи, поспішають до клубу за продуктовими наборами.   Ми також прощаємося із Катеринівкою, а усіяні золотом абрикос гілки гойдаються, наче нагадуючи про можливе мирне життя на Луганщині.