Численні норми міжнародного гуманітарного права (МГП), спрямовані на захист цивільного населення, зокрема Четверта Женевська конвенція 1949 року, містять основні принципи щодо поваги людської гідності та недоторканності основних прав людини. МГП містить норми, спеціально розроблені для застосування на окупованих територіях. Однією з основних цілей цих норм є зменшення особливої вразливості цивільних осіб на окупованих територіях.

Відповідно до норм МГП, окупація є одним із видів міжнародного збройного конфлікту. Норми права окупації містяться насамперед у Гаазькому положенні 1907 року, Четвертій Женевській конвенції 1949 року та Додатковому протоколі І до цієї конвенції, а також у звичаєвому МГП.

Окупація та питання ефективного контролю над територією

Норми МГП, які безпосередньо застосовуються до окупованої території, починають діяти, щойно така територія вважається окупованою. Існування окупації повинно визначатися винятково на підставі наявних фактів. При визначенні на підставі наявних фактів, слід дотримуватися суворого розмежування jus in bello (від лат. право під час війни) та jus ad bellum (від лат. право на ведення війни).

Складові елементи окупації визначаються винятково статтею 42 Гаазького положення 1907 року. Незважаючи на певну нечіткість цього положення, договори МГП та робота над їх розробленням, наукова література, військові cтатути та судові рішення підтверджують необхідність встановлення трьох елементів для визначення окупації, а саме: присутність іноземних сил без відповідної згоди, здатність іноземних сил здійснювати владу над відповідною територією замість місцевого суверена та пов’язана з цим нездатність останнього здійснювати владу над відповідною територією. Разом ці елементи складають так званий критерій «ефективного контролю», який використовується для визначення того, чи кваліфікується ситуація як окупація згідно з нормами МГП. Поняття ефективного контролю над іноземною територією лежить в основі поняття окупації, і саме ефективний контроль дозволяє іноземним військам виконувати обов’язки, покладені на них правом окупації.

Загальні принципи

Хоча право окупації міститься в різних міжнародних договорах і джерелах МГП, норми права окупації, як правило, мають однакову основу, яка ґрунтується на чотирьох основних та загальних принципах¹.

По-перше, норми права окупації є відображенням принципу, згідно з яким окупаційна держава не набуває суверенних прав на окуповану територію. Тому вона не може впливати на зміну статусу та внутрішні особливості окупованої території.

По-друге, норми права окупації відображають принцип, відповідно до якого окупація має тимчасовий характер. У зв’язку з цим окупаційна держава повинна зберігати status quo ante і не повинна вживати політичних або інших заходів, які б призводили до постійних змін, зокрема, в соціальній, економічній та демографічній сферах. Як наслідок, права та обов’язки окупаційної держави, викладені в праві окупації, також є тимчасовими і обмежені тривалістю окупації. Ці норми фактично вимагають від окупаційної держави протягом тимчасового періоду окупації підтримувати якомога більш нормальне життя на окупованій території та здійснювати управління територією в інтересах місцевого населення, водночас беручи до уваги власні потреби щодо безпеки.

По-третє, норми права окупації, які регулюють здійснення повноважень окупаційною державою, завжди вимагають від неї враховувати і встановлювати баланс між двома інтересами: власними військовими потребами та потребами місцевого населення. Такий баланс має бути відображений у тому, як окупаційна держава управляє окупованою територією, та загалом у всіх її діях та політиці, яку вона упроваджує на цій території. Важливо зазначити, що хоч іноді потреби безпеки окупаційної держави можуть переважати в цьому балансі, норми права окупації ніколи не дозволяють окупаційній державі повністю ігнорувати потреби місцевого населення під час здійснення своєї діяльності.

І, нарешті, по-четверте, про норми права окупації можна загалом сказати, що вони не дозволяють окупаційній державі здійснювати свою владу з метою забезпечення власних інтересів (окрім військових) або для того, щоб використовувати населення, ресурси чи інші активи окупованої території на користь своєї власної території чи населення.

Ці чотири загальні принципи слід враховувати у зв’язку з будь-якими питаннями щодо права окупації, і вони лежать в основі положень цієї галузі права.

Основоположне зобов’язання окупаційної держави

Окупаційна держава має обов’язок відновлювати та підтримувати громадський порядок та цивільне життя на окупованій нею території. Можливо, окупаційна держава не зможе забезпечити таке відновлення та підтримання, але вона повинна докласти всіх зусиль для цього. Саме тому це основоположне зобов’язання було визначено як зобов’язання щодо засобів, а не досягнення результату. Відповідно до цього зобов’язання окупаційна держава повинна брати на себе функції з управління окупованою територією, зокрема, відповідальність щодо забезпечення належного рівня добробуту населення на окупованій території.

Окупаційна держава також не повинна втручатися у громадський порядок та цивільне життя на окупованій території, а також змінювати закони та інституції, що діють на окупованій території, за винятком випадків, коли це абсолютно необхідно для досягнення законних цілей. Наприклад, окупаційній державі надається обмежений дозвіл скасовувати, призупиняти або запроваджувати нові закони на окупованій території, якщо це необхідно для того, щоб вона могла (i) виконувати свої зобов’язання згідно з МГП; (ii) підтримувати належне управління цією територією або (iii) забезпечувати власну безпеку.

Дії окупаційної держави щодо управління окупованою територією згідно з цим основоположним зобов’язанням повинні відповідати праву окупації, що містить численні норми, спеціально розроблені для регулювання всіх аспектів такого типу управління. Деякі з цих норм наділяють окупаційну державу повноваженнями, що сприяють дотриманню її основоположного зобов’язання та відповідних обов’язків. А втім, інші норми права окупації встановлюють межі цих повноважень і обмеження на дії, які окупаційна держава має право здійснювати для виконання своїх обов’язків. Таким чином, право окупації одночасно є дозвільним (дозволяє окупаційній державі здійснювати певні значні повноваження) і заборонним (встановлює обмеження на те, що ця держава може здійснювати на окупованій території).

Повноваження, що надаються окупаційній державі для виконання свого основоположного зобов’язання, також передбачають право на вжиття заходів безпеки. Однак ці повноваження суворо обмежені. МГП також обмежує суворість заходів безпеки, які можуть вживатися щодо осіб, які перебувають під захистом. Воно передбачає, що окупаційна держава може як крайній захід піддавати захищених осіб інтернуванню та визначенню місця проживання, і тільки відповідно до норм та процедур, передбачених Четвертою Женевською конвенцією.

Окремі норми права окупації, що мають особливе значення

У цій публікації зосереджено увагу на окремих нормах, що мають особливе значення для задоволення основних потреб населення, поводження з особами, які перебувають під захистом, а також надання доступу Міжнародному Комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Ці норми містять приклади того, як загальні принципи та основні зобов’язання права окупації детально розроблені з метою врегулювання та покращення фактичної ситуації на окупованій території. Однак слід пам’ятати, що право окупації містить численні детальні та конкретні норми, що охоплюють безліч інших важливих питань, таких як, наприклад, захист державної та приватної власності, культурних цінностей, забезпечення функціонування медичних послуг та освітніх установ, які не розглядаються у цій статті.

Задоволення основних потреб населення

Передусім, окупаційна держава повинна забезпечувати задоволення основних потреб населення на окупованій території з моменту початку окупації і до її закінчення. Така вимога передбачена її основоположним зобов’язанням щодо відновлення та підтримки громадського порядку і цивільного життя. Право окупації містить безліч додаткових спеціальних норм, що стосуються основних потреб населення. Справедливо буде сказати, що договірні норми МГП щодо таких основних потреб найбільш детально розроблені саме щодо окупованих територій.

Наприклад, окупаційна держава зобов’язана за допомогою усіх наявних засобів забезпечувати населення продуктами харчування та медичними засобами, та у випадку, якщо цих ресурсів окупованої території виявиться недостатньо, вона повинна забезпечити постачання цих ресурсів на окуповану територію. Окрім цих обов’язків, окупаційна держава також зобов’язана повною мірою за допомогою усіх наявних засобів та без будь-якого несприятливого розрізнення забезпечувати цивільне населення окупованої території одягом, постільною білизною, житлом, іншими предметами, необхідними для виживання, та об’єктами, необхідними для релігійних потреб.

Якщо все або частина населення окупованої території забезпечено недостатньо, окупаційна держава повинна погодитися на здійснення програми допомоги від імені цього населення та сприяти її реалізації за допомогою всіх наявних у неї засобів. Незважаючи на те, що окупаційна держава залишається відповідальною за задоволення основних потреб населення, такі програми допомоги можуть здійснюватися МКЧХ або іншими неупередженими гуманітарними організаціями. Якщо окупаційна держава не може виконати своє першочергове зобов’язання щодо забезпечення базових потреб населення окупованої території, вона повинна без винятків надавати доступ, сприяти таким програмам допомоги, поважати та захищати залучений до них персонал. Окупаційна держава, однак, має право на здійснення контролю з метою забезпечення винятково гуманітарного характеру таких програм. Здійснення цього права контролю має бути добросовісним та не перешкоджати постачанню гуманітарної допомоги на окуповану територію. Так, на відміну від багатьох інших зобов’язань, передбачених правом окупації, зобов’язання надавати дозвіл та полегшувати процес надання допомоги, коли населення окупованої території не має достатнього забезпечення, є суворим зобов’язанням досягнення результату.

Поводження з захищеними особами

Четверта Женевська конвенція передбачає особливий захист для осіб, які перебувають під захистом. Здебільшого під захистом на окупованій території перебувають особи, які є громадянами окупованої держави, що знаходяться на цій території.

Під час міжнародних збройних конфліктів норми, що застосовуються до осіб, які перебувають під захистом, також застосовуються і на територіях, які не входять до окупованої. Коли вони застосовуються на окупованій території, ці норми забезпечують чітке правове регулювання того, як окупаційна держава повинна поводитися з захищеними особами на цій території. Після початку окупації окупаційна держава несе відповідальність за поводження з особами, які перебувають під захистом, на окупованій території з боку будь-кого, хто офіційно представляє цю державу.

Ключове зобов’язання, яке покладається на окупаційну державу, вимагає від неї гуманного поводження з особами, які перебувають під захистом, та захисту таких осіб від вчинення будь-яких актів насильства чи погрози насильством, а також від образ і цікавості публіки. Захищені особи мають право за будь-яких обставин і в будь-який час на повагу з боку окупаційної держави до своєї особи, честі, сімейних прав, релігійних переконань та обрядів, а також на власні звичаї та традиції.

Право окупації також містить численні абсолютні заборони. Згідно з однією з них катування захищених осіб категорично заборонене. Окрім цього, окупаційна держава повинна утримуватися від примусу осіб, які перебувають під захистом, колективних покарань та захоплення їх у заручники.

Право МКЧХ на доступ і відвідування захищених осіб

Окупаційна держава повинна надати МКЧХ право на доступ до всіх місць перебування захищених осіб, зокрема до місць інтернування та інших місць позбавлення свободи, а також до місць роботи, право на можливість поспілкуватися без свідків. Тривалість та частота таких відвідувань не можуть бути обмежені, за винятком окремих та тимчасових обставин нагальної військової необхідності. Крім того, окупаційна держава, як і будь-яка сторона конфлікту, повинна надавати МКЧХ доступ до всіх місць та приміщень, що перебувають під її контролем, щоб дозволити йому виконувати гуманітарні функції, покладені на нього згідно з нормами МГП, для забезпечення захисту та надання допомоги жертвам збройних конфліктів.

Негайне чи поступове виконання зобов’язань щодо права окупації

Правова основа права окупації досить широка, тому не очікується, що окупаційна держава буде виконувати всі свої обов’язки відповідно до права окупації одразу ж після початку окупації. Зобов’язання за правом окупації, які можна назвати негативними (такі, що вимагають від окупаційної влади утримуватися від певних дій, наприклад, заборона катувань), або зобов’язання, що забезпечують захист основних прав захищених осіб, слід виконувати негайно. Однак деякі інші норми окупації, які вимагають від окупаційної держави вживати на окупованій території масштабніших заходів, можуть застосовуватися поступово. Це залежить від можливостей: навіть більш широкі зобов’язання, такі як підтримання громадської безпеки та правопорядку або забезпечення задоволення основних потреб населення, можуть вимагати від окупаційної держави вживати негайних заходів у межах усіх наявних у неї засобів, але вимоги та очікування щодо того, що окупаційна держава зможе виконати, згодом будуть все більшими. Те, якою мірою окупаційна держава може виконувати свої позитивні зобов’язання згідно з правом окупації, залежить від таких обставин, як характер та тривалість окупації, ведення бойових дій,  наявних в окупаційної держави ресурсів, потреб місцевого населення та безпеки окупаційної держави².

Вплив: право окупації як спосіб подолання труднощів окупації, захисту життів та полегшення страждань на місцях

Право окупації спрямоване на те, щоб здійснювати вплив на те, що відбувається у реальності, за межами юридичних підручників. Саме тому його норми є настільки детальними, фактичними та надзвичайно практичними – це сукупність норм, які повинні застосовуватися для покращення фактичного становища цивільного населення на окупованій території. Крім того, вони є дороговказом, який допомагає вирішувати складні питання, пов’язані з різними інтересами та небезпечними ситуаціями, що виникають, коли життя та доля місцевого населення перебувають під контролем окупаційної держави. Щодо гуманітарних працівників, МГП надає керівні принципи для нейтральної та неупередженої гуманітарної діяльності, що особливо важливо в ситуації окупації. Ми сподіваємося, що ця сукупність норм права може ефективно застосовуватися в умовах таких складних часів, щоб досягти цього впливу.

[1] Публікація в цьому блозі під заголовком «Загальні принципи» ґрунтується на роботі Філіпа Сперрі «Право окупації» в праці Ендрю Клепхема і Паоли Гаети (ред.), The Oxford Handbook of International Law in Armed Conflict, Oxford University Press, 2014 р., сс. 185-186.

[2] Ейяль Бенвеністі, «Міжнародне право окупації», 2-е видання, Oxford University Press, 2012 р., с. 76.

This article is also available in English.

Див. також

• Рамін Махнад, Захист військовополонених від цікавості публіки, 28 червня 2022 року
• Іветт Іссар, На лаві підсудних: Третя Женевська конвенція та судові гарантії для військовополонених, 23 червня 2022 року
• Роберт Мардіні, Повернення до витоків: гуманітарні принципи в сучасних збройних конфліктах, 16 червня 2022 року
• Кордула Дрьоге, Збройний конфлікт в Україні: огляд основних норм МГП, 17 березня 2022 року