Надія та її чоловік Василь – із села Ближнє під Донецьком. Вони однокласники, і у шлюбі живуть уже багато років.

Одного березневого вечора вони були вдома. Надія відпочивала у дитячій, розгадувала кросворди, Василь дивився телевізор у вітальні. То був цілком звичайний вечір. «Вибуху я не чув, було шипіння, почув крик дружини, посипалася штукатурка, кімнату заволокло хмарою пилу», – згадує Василь.

Було пряме влучання в дах, саме в ту кімнату, де була Надія. Вона опинилася під завалами, поранена в ногу. «Коли починали стріляти, я ховалася під комп’ютерним столиком і притискалася до стінки», – розповідала Надія.

Я почула хлопання і в одну мить на мене все посипалося. Підняла очі – висить стеля наді мною. Стала вибиратися з-під завалів, через лабіринти даху, що обвалився, і розбитих меблів, з дощок стирчали величезні цвяхи. Вибух був такої сили, що двері в кімнату розбило навпіл.

Озирнулася – кров тече. Почала швидше пробиратися у ванну, але в іншій кімнаті стеля теж впала. Якось я змогла доповзти і перев’язати ногу.

Надія

Подружжя поїхало цього самого вечора до родичів, потім тиждень жило в сусідки. Коли вони повернулися, світла і води вже не було, як не було й можливості відремонтувати будинок.

Надія та Василь жили з березня у маленькій кухоньці, там і спали, і їсти готували; газ уже теж був відключений. Коли були зливи, вичерпували воду в хаті; даху не було, намагалися врятувати, що вціліло. Все боялися настання зими.

Наші колеги привезли необхідні матеріали та обладнання до Ближнього, щоб відремонтувати будинок Надії та Василя.

«За два тижні нам все зробили – повністю відновили дах, замінили вікна й двері. Тепер ми не боїмося майбутньої зими», – кажуть Надія та Василь.