Влітку виповниться чотири роки, як мешканка Луганська Ірина опинилася в Одесі з двома синами і сумкою літнього одягу. Увесь цей час вона марно намагається влаштуватися на новому місці, невпинно дивуючи оточуючих життєрадісністю та силою духу.

Ми з Іриною сидимо в кімнаті Одеського психосоціального центру. З 2016 року там постійно проживають понад 100 переселенців з Донбасу, і свою маленьку кімнату Ірина ділить з двома синами-дев’ятикласниками: Мішею і Толіком. Їй вже не вперше доводиться починати життя з нуля, але вперше – в іншому місті, залишивши в Луганську і своє житло, і власний бізнес.

Перший раз припав на час після розпаду СРСР. Зарплати в школі, де Ірина 18 років пропрацювала вчителем музики, стало не вистачати, щоб прогодувати себе і маленького сина. Торгівля трикотажем на ринку поступово дозволила заробити на 3-кімнатну квартиру і власний магазин. Упевненість в майбутньому була настільки міцною, що вона навіть зважилася усиновити дитину, і у Михайла з’явився брат Толік.

Anastasiya Marchuk/ICRC

Малюнок Михайла займає почесне місце у кімнаті.

«Ми добре жили,  – згадує Ірина, – могли дозволити і репетиторів, і гуртки для дитини, але синові було нудно. Думала, буде йому молодший братик, а зрештою вийшло, що другий син навіть на рік старший за Мішу».

Влітку 2014 року Ірина з дітьми поїхала на море в Миколаївську область, узявши речей рівно на 21 день. А в результаті виявилося, що шляху назад немає. Намагалася влаштуватися на роботу в Смілі (Черкаська область), повернувшись до вчителювання в школі. Але пропонували лише півставки, і навіть додаткова робота прибиральницею у взуттєвому магазині не рятувала. Врятував дзвінок з Одеси: переселенців стали розселяти в приміських санаторіях, де знайшлося місце й Ірині з дітьми.

«Здається, саме тоді наша сім’я згуртувалася по-справжньому, – згадує наша героїня. – Вони зрозуміли, що мама їх не залишить».

Пошуки роботи продовжилися на новому місці, діагностували діабет, на термінову операцію і дороге лікування пішли всі заощадження. Зараз Ірина отримує матеріальну допомогу від МКЧХ, куди вона звернулася з проханням знайти колишнього чоловіка, зв’язок з яким обірвався ще в 2016 році.

«Ця допомога була нам необхідна, – каже жінка, – Хлопчики ростуть швидко, лише на зимовий одяг стільки витратити треба!»

Anastasiya Marchuk/ICRC

Домашній вихованець Михайла і Толіка – хом’як Тимур.

Крім того, Ірина потрапила на програму перекваліфікації для тимчасово переміщених осіб іншої гуманітарної організації та в 46 років стала вивчати англійську мову. Хоча це справа нелегка.

«Але я не здаюся, головне – практика, – переконана Ірина. – Тому на добровільних засадах працюю вихователем у дитячій кімнаті, яку обладнав у нашому центрі благодійний фонд. У них є волонтер з Німеччини, яка добре говорить англійською. З нею і практикуюся. Нещодавно складала іспит на рівень знання мови, сини сиділи, слухали, а потім і кажуть: «А ми й не знали, що ти так гарно говориш!» Це для мене була найбільша похвала».

Зараз вона сподівається, що в майбутньому зможе підробляти приватними уроками для школярів. Ірина багато сміється і жартує, але при згадці рідного міста смутніє. Зізнається, що Луганськ їй часто сниться. Каже, що найбільша проблема – відсутність власного житла. Але майбутнє дітей вона вже пов’язує з Одесою і впевнена, що сини зможуть влаштуватися в житті і заведуть тут сім’ї.