У Її рідному селищі тиша. В це просте слово ті, хто живе на лінії зіткнення, вкладають свій особливий додатковий зміст, його вимовляють із надією, на подиху, боячись злякати. Тиша – це певний період, коли немає обстрілів і не чути звуків орудування техніки. Коли тихо, життя повертається в колишнє мирне русло. Зовні все виглядає так, ніби й не було нічого. Діти граються на вулицях, дорослі ідуть по покупки, поспішають провідати хворого сусіда, на могили родичів. Від деяких будинків віє ароматом пасхальної здоби.

У Її рідному селищі особливі будинки. Вони дивляться в небо розбитими вікнами покинутих квартир. Вони плачуть, і на стінах ростуть мокрі плями, немов кола під очима від постійного безсоння їхніх мешканців, які втратили спокій після пережитого. На сірих і білих, вкритих мохом щоках цих будинків – віспини від осколків снарядів. А в ногах у цих сірих багатоповерхівок, за поворотами і між мокрими від вчорашнього дощу деревами раптово спалахує кольорова геометрія гаражів. Казкові візерунки дощатих воріт, крихітні дверцята, химерні замки. Бурі квітневі калюжі заздрісно віддзеркалюють їхні різнокольорові профілі і жадібно п’ють пронизливо синє небо у скуйовджених хмарах.

Olena Loshakova/ICRC

У Її рідному селищі весна. Вона зустрічає її, вибираючись на балкон. Щоб підставити обличчя довгоочікуваному сонцю, Вона перебирається з інвалідного візка по табуретах на цей крихітний майданчик. Діабет по-своєму розпорядився її тілом. Їй пощастило, Її будинок і квартира не постраждали від обстрілу. Вона чекала, коли розтане сніг на балконі, щоб дістати ґрунт і посадити свої квіти і невибагливу зелень.

«Я можу виїхати на вулицю, але повернутися назад у будинок мені не під силу. Занадто крутий і довгий підйом. Потрібна допомога», – пояснює Вона. Пандус змайстрував ще Її чоловік. У 2016-му до нещасть, пов’язаних з конфліктом, додався біль непоправної втрати. Його не стало.

Olena Loshakova/ICRC

Здавалося б, життя зробило все, щоб відчай і біль поглинули Її, зламали, загнали в депресію. «Але ви ж знаєте, що вчитель не має права на безнадійність або тугу. Нам не можна!» – пожартувала Вона, Її голос наповнений молодістю та оптимізмом. Вона давно не проводить уроків, але учні, як і раніше, приходять до неї займатися історією й географією, а колеги звертаються по творчу пораду.

У Її будинку завжди сяє веселка. Це подарунок онуки, вихованки художнього училища. Чи не ці сім смуг, намальованих дитячою рукою, є Її дорогою в казку, Її власним шляхом до доброти і натхнення?

Olena Loshakova/ICRC

Вона все в житті зустрічає з посмішкою, радіє навіть зморшкам і сивині: «Я поглянула на себе сьогодні вранці в дзеркало. Ой! Так я ж Мальвіна – з блакитними волоссям!» Вона читає нам свої вірші. Про шпака, про берізки у весняному лісі, про своїх учнів, які загинули в Афганістані, про журавлів, які нагадали їй переселенців із Донбасу. Тільки птахи повернуться додому, а люди, хто знає? Вона ділиться своєю поезією в мережі, діти знайомих розповідають, як плачуть їхні батьки, коли читають рядки з її простими словами. У її віршах і біль, і радість, весь калейдоскоп життя, сповненого емоціями.

Її робота зі словом – не тільки хобі. До конфлікту вона вела краєзнавчу сторінку в кіровській міській газеті «Робоче слово». «В 2013-му мене обрали людиною року в Кіровську. А наша газета була визнана найкращим міським виданням», – згадує вона. Кіровськ залишився на іншій стороні лінії зіткнення. Газета більше не виходить. Журналісти роз’їхалися.

Olena Loshakova/ICRC

У її будинку завжди квітнуть квіти і гостює літо. Воно у вишивці, у розписі по дереву. Але її робіт в квартирі нема, за винятком тих, на яких ще лак не досох. Вона звикла працювати, щоб дарувати щось людям: дітям – нові знання, читачам – нові статті та поезію, подругам і гостям – розписне кухонне начиння, вишиті серветки. Її друзі та близькі зізнаються: «Вона наш промінчик, вона знаходить світло в ці темні часи і дарує його нам».

Людмила Доценко – одна з учасниць програми психологічної та психосоціальної підтримки населення Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Жінка живе в Новотошківці. Вісім років тому наслідки діабету призвели до ампутації її лівої ноги, а два роки тому вона стала вдовою. З початку конфлікту Людмила з сім’єю проживали в рідному селищі.