У жовтні 2017 року МКЧХ надав допомогу у возз’єднанні тяжкохворої жінки з Донецька та її дочки, яка живе на півдні Одеської області. Нещодавно наші колеги з одеського офісу відвідали сім’ю в Ізмаїлі і привезли їхні теплі спогади про минуле.

Аллі Миколаївні 76 років, вона з народження жила в Донецьку. Влітку цього року у неї стався інсульт, який паралізував ліву частину тіла. Її дочка Лариса, схвильована погіршенням стану здоров’я матері, звернулася до Міжнародного Комітету Червоного Хреста з проханням допомогти в транспортуванні матері через лінію зіткнення до її дому в Ізмаїлі.

Лариса просила маму переїхати раніше. Але літня жінка відмовлялася їхати з рідного міста. І лише зараз, провівши два тижні в лікарні після інсульту, Алла Миколаївна зрозуміла, що сама не впорається. Саме тому вона наважилася переїхати в Ізмаїл до своєї доньки.

«З Донецька до Маріуполя ми їхали машиною швидкої допомоги, мама могла їхати тільки лежачи. Контрольні пункти пройшли досить швидко – всі процедури проходили поза чергою, тож дорога зайняла дві з половиною години. Пам’ятаю, в моєму дитинстві ми їздили до Маріуполя на море – лишень година, і ми на пляжі. Зараз все складніше і довше, звичайно», – згадує Лариса.

Лариса потрапила в Ізмаїл за розподілом після закінчення ВНЗ, майже 40 років тому. У 1980-і при СРСР це було закрите місто, прикордонне – до Румунії рукою подати. Алла Миколаївна часто відвідувала дочку на новому місці: «Тоді, щоб потрапити в Ізмаїл, потрібно було отримати спеціальну перепустку. Ось і зараз такі перепустки, тільки в інший бік».

ICRC/ Yevgen Nosenko

У Маріуполі Аллу Миколаївну перенесли в автомобіль сім’ї Лариси, який спеціально облаштували для її зручності. Незважаючи на це, дорога літній жінці далася нелегко, в Ізмаїлі їй стало гірше і довелося знову лягти в лікарню.

Труднощі переїзду уже позаду, і Алла Миколаївна вдома у Лариси. Сім’я дочки огортає її турботою та увагою, провідують онуки і правнук, які приїжджають із Одеси. На новому місці найбільш насторожено дончанку зустрів Карат – двокілограмовий той-тер’єр, улюбленець Лариси, але і він швидко перейнявся до неї симпатією. «Дочка завжди любила собак. В юності у неї був спанієль, і я іноді за ним доглядала, коли Лариса від’їжджала» – розповідає Алла Миколаївна та поправляє подушку з вишитими собаками.

Жінка рада бути в сімейному колі, але сумує за рідним Донецьком. «У нас дуже гарне місто, стільки зелені, квітів. Я жила в центрі, щодня милувалася. А який стадіон побудували! Гордість всієї країни. Я все життя працювала на автотранспортному підприємстві в Донецьку, в контрольно-ревізійному відділі. Мене побоювалися, але дуже поважали. Як чули, що Алла Миколаївна виїхала на ревізію – по струнці ходили!», – із сумною посмішкою згадує жінка, розтираючи під час бесіди ліву руку, щоб не дати їй розслабитися. Колишні колеги не забувають її – часто телефонують, цікавляться її справами і діляться новинами.

Попереду в Алли довгий процес відновлення. Але вона не збирається здаватися. Жінка має твердий намір знову почати ходити і вірить, що з підтримкою близьких обов’язково одужає. Впевнені в цьому і рідні.

«Дуже складно було, коли мама була далеко. Весь час хвилювалася, як вона, але не могла допомогти. А тепер, коли вона тут, і наша сім’я разом, все налагодиться», – розповідає Лариса із полегшенням.

Ця стаття доступна англійською мовою.