Наталя Яцишин працює в МКЧХ уже майже три роки. В минулому – викладач і банківський співробітник, зараз вона підтримує сім’ї, які розшукують своїх зниклих безвісти родичів.

Наталю, коли і як Ви почали працювати в МКЧХ?

В МКЧХ я почала працювати в 2015 році. Можна сказати, за покликанням серця. У мене дві освіти. Перша – філологічна, а друга – економічна. Спочатку я викладала в університеті англійську мову. А потім десять років працювала в банках. Але події, які почалися в Україні наприкінці 2013 року, проходили повз мене. Мені це не давало спокою. Коли я займалася перекладом текстів з української на англійську та на російську, іноді доводилося працювати з текстами, в яких порушувалися суспільно важливі теми. Тоді я зрозуміла, що в житті потрібно щось міняти. Випадково я натрапила на вакансію в МКЧХ і подала своє резюме. До співбесіди я готувалася дуже ретельно, прочитавши про МКЧХ майже все, що могла знайти на той момент. Вважаю, що я сюди потрапила дійсно за покликанням і знайшла себе в цій роботі. Тому я щаслива.

Чим саме Ви займаєтеся?

Я працюю із людьми, родичі яких зникли безвісти у зв’язку з конфліктом на сході України. Наша робота покриває три основні напрямки. По-перше, ми намагаємося допомогти людям знайти родичів, які зникли безвісти. Сім’ї мають право знати про долю своїх близьких. По-друге, ми підтримуємо ці сім’ї, адже після зникнення рідних у них виникають різні проблеми та потреби. По-третє, ми намагаємося відкрити для суспільства проблему зниклих безвісти: працюємо над тим, щоб цих сімей почули органи влади, і щоб ця проблема стала відомою широкій громадськості. Якщо в людей і в їхніх родичів у житті все добре, то дуже важко зрозуміти, через що проходять сім’ї зниклих безвісти. Про це треба говорити. Тому ми організували низку заходів до Дня зниклих безвісти (31 серпня) та проводимо багато інших подій, за допомогою яких намагаємося донести до суспільства та органів влади цю проблему.

Що Вас мотивує в роботі?

Мотиваційних факторів дуже багато. Основний – це результат. Ми маємо можливість підтримати людей, які вважають, що їм ніхто не допоможе або що про них всі забули. Надихає, коли люди дякують за роботу. Незважаючи на те, що ми працюємо зі складними випадками, у нас на роботі – не тільки негативи. Так, люди, які шукають своїх зниклих безвісти родичів, страждають. Цей біль іноді потрібно пропустити через себе. Але є й позитивні моменти – коли хтось знаходиться чи сім’ї отримують звісточку. Або ж коли вдається зібрати за столом переговорів представників органів влади і сім’ї, щоб вони могли налагодити діалог. Навіть у таких складних речах є позитивні моменти. А ще у нас дуже хороша команда. Ми підтримуємо одне одного, адже розуміємо специфіку нашої роботи.

Як Вам вдається зрозуміти людей, які стикнулися із проблемою зниклих безвісти родичів?

До того, як ми починаємо регулярно спілкуватися з родичами зниклих безвісти, ми отримуємо від них у письмовій формі всі відомості, які мають відношення до розшукуваної особи. Ми це називаємо “справами про розшук”. У них містяться деталі зникнення родича, історія пошуків. Зазвичай люди також описують всі труднощі, з якими стикалася сім’я. Коли ми починаємо спілкуватися з конкретною людиною, ми вже готові до цієї розмови. Ми вже знаємо її історію. Ми починаємо говорити, і коли людина розуміє, що ми дійсно хочемо допомогти, вона відкривається. Це найголовніше.

ICRC

Які Ваші найсильніші враження від роботи – люди, зустрічі, події?

Одну подію чи людину виділити абсолютно неможливо. Враження від роботи кожного дня різні, адже ситуація, пов’язана з конфліктом, постійно змінюється. Міняється також підхід органів влади до пошуку зниклих безвісти осіб та психологічний стан сімей. Тому кожного разу це нові сильні враження.

Розкажіть про Ваше життя поза роботою.

Я намагаюся п’ять разів на тиждень займатися спортом, силовими заняттями. Коли я примушую своє тіло працювати, це допомагає відключитися від роботи. Ще я займаюся латинськими танцями. Регулярно зустрічаюся з родичами та друзями, активно проводжу з ними вихідні, гуляю на природі. Кожного тижня відкриваю для себе якесь нове місце в Києві або поруч. Уникаю фільмів жахів чи фільмів про війну – хочу вносити в своє життя тільки позитив. Мені допомагають рідні, друзі та два котики-пухнастики вдома. Окрім цього, я піклуюся про бездомних тварин. Думаю, в моєму житті існує баланс – якщо я починаю надто перейматися проблемами на роботі, то компенсую це позитивом удома.